Київ – Стаття Сергія Грабовського «Конституція за Ющенком: проблем більше, ніж розв’язків» про проект нової Конституції Президента Віктора Ющенка має ту перевагу, що, на відміну більшості довгих оглядів, в ній окреслено найважливіші аспекти і структура наслідків запровадження запропонованої конституційної системи. Проте, на мій погляд, є ще кілька надзвичайно важливих аспектів, котрі Сергій Грабовський у статті з тих чи з інших причин не згадав.
Справа в тім, що попри всю технологічну важливість моноцефалії влади чи двопалатності парламенту, а також значущості можливого запровадження суперпрезидентської республіки аж до її виродження до диктатури, на мій погляд, передусім необхідно розглянути найважливіший аспект, а саме: що несе Україні можливість запровадження двопалатного парламенту в будь-якій його формі. І, що ще важливіше, що несе таке запровадження саме тепер.
Двопалатність – гарна річ. Але чи для України?
Запровадження двопалатного парламенту в будь-якій країні робить і саму парламентську владу, і владу в цілому максимально консервативною – в кращому розумінні цього слова. Цебто, стабілізує країну на тих досягненнях, котрі є на момент його запровадження.
І це вже викликає тривогу стосовно того, чи варто стабілізувати Україну в момент її кризи та момент крайньої неефективності влади в цілому та й питання щодо того, чи існують загалом її механізми в сьогоднішньому цивілізаційному сенсі.
Подібна стабілізація також може нести загрозу, особливо якщо фактичний вектор розвитку країни лежить в напрямку деструктивних цілей. На мій погляд, саме це на сьогодні маємо в Україні.
Адже, якщо розглянути політичне суспільне життя країни, то, з одного боку, існують Конституція і закони, котрі, попри свою недолугість і суперечливість, все-таки досить здебільшого непогані. З іншого боку – існують де-факто практика і механізми реального функціонування суспільства і політикуму.
І тут необхідно відмітити, що це для сучасної України абсолютно різні речі. Часто не просто не надто сумірні, а й протилежні. Адже, якщо за Конституцією Україна є досить модерною демократичною республікою, то ті економічні і політичні стосунки, котрі склалися за два десятиліття в Україні, зовсім цьому не відповідають.
Також не відповідає цьому економічний уклад, за яким Україна формально є ринковою, або капіталістичною (кажучи старим сленгом) державою, а де-факто є новітньою феодальною країною, де головною моделлю соціальних стосунків стало відношення «сюзерен-васал». І це закріплено в стосунках і між бізнесовими одиницями, і у верхньому та нижньому ешелонах суспільства, відповідно в верхньому ешелоні політикуму, і на рівні щоденного життя суспільства.
Не розглядаючи тут питання, як вийти з ситуації де-факто побудованого феодального суспільства («промисловий феодалізм», як це звуть деякі політологи), оскільки це окрема велика тема, хочеться відмітити, що стабілізація через двопалатний парламент політичної, а також і соціальної системи, стабілізує і цю роздвоєність (фактично дволикість), і наявну де-факто парафеодальну систему, в котрій ринковими є лише корупційні схеми купівлі-продажу всього і вся, якщо це, звісно, можна назвати ринком.
Відтак, якщо стабілізація політичної системи була б вельми позитивною при суспільно-політичному прориві, для того, щоб певний час (можливо, кілька десятиліть) країна мала можливість нарощувати досягнення без загрози їхньої втрати, то покращувати ситуацію, наявну в Україні нині, можна лише революційним (у сенсі докорінних соціальних змін, далеко не обов’язково насильницьких) шляхом, а не шляхом стабілізації і, таким чином, шляхом запровадження твердого «злагоджувального» корсету для суспільства та політикуму.
Інший, дуже тривожний момент, котрий є в змінно-конституційному процесі і який також хотілося додати до аналізу Сергія Грабовського, – це те, що попри прийняті варіанти Конституції і варіанти з доповненнями, відповідно, в 1996 і 2004 році та попри виправдання наступних змін, як і попередніх, тим, що Конституція чимось заважає чи недостатньо прогресивна, головне – що жодна Конституція (ні перший, ні другий варіант, та й можна прогнозувати, що й і наступний), не виконувались, не виконується і не буде виконуватись.
Цебто: сенс змін головного закону держави, котрий навіть не пробували виконувати, мабуть, більш ніж сумнівний, оскільки подібний сенс є лише позірним виправданням того, що не виконувалось раніше – з причини недоліків, а тепер, мовляв, буде виконуватись, – і, знову таки, для відстрочки, як у поганого студента, на деякий час звіту за невиконання дотримання законності.
Відповідно, реальні цілі зміни Конституції не в тому, щоб мати найкращий закон, а в тому, щоб підігнати структуру під запити тих, хто спонсорує цей процес – починаючи від Президента, котрий хотів би захиститися від можливих переслідувань, отримавши місце сенатора в верхній палаті двопалатного парламенту, і закінчуючи представниками п’яти найбільших бізнесових і політичних груп України, які прагнули б мати передишку в нескінченних виборах та інших перипетіях виборчих імітацій.
І тут треба сказати, що і спроби запровадити стабільність і злагоду через Конституцію, і сподівання щодо передишки є ілюзорними, оскільки задавнена хвороба, якщо вона навіть і припудрена та пригламурена, не спинить своєї руйнівної дії, а лише, можливо, принесе більш фатальні наслідки.
Таким чином, на сьогодні не Конституція винна у тому, що відбувається. А винні ті, хто нею не вміє чи не хоче користуватися. Про це треба вести мову і саме цю проблему необхідно вирішувати.
Чи варто доводити соціальні процеси до точки кипіння?
«Нація – се додумана до кінця демократія», – писав майже забутий в сьогоднішній Україні науковець, політик й адвокат Володимир Старосольський. Можливо, це й була б формула розв’язання питань оптимальної розбудови влади в Україні – через прискорений розвиток структур громадянського суспільства, національної самосвідомості українських громадян. Тільки хто ж цим займатиметься, крім самих громадян, хіба влада готуватиме погибель на свою безконтрольність і безкарність?» – відмічає Сергій Грабовський у своїй статті. На мій погляд – саме це ключова проблема практичної політики в Україні і почасти її розв’язок, оскільки лише через розвиток структур громадянського суспільства, національної самосвідомості українських громадян можливо вибудувати і сучасне громадянське суспільство, і реальну демократію як його політичне вираження.
Зазвичай на подібні завдання необхідне не одне десятиліття, а на подолання перших щаблів до цієї мети, з котрих вже видно бажану ціль, – не менш як одне десятиліття. Проте в наявних в нинішній Україні умовах, коли політичні та економічні еліти розглядають більшість громадян і громадянське суспільство як головного конкурента, а отже – як перешкоду їхній діяльності та найбільший виклик, це просто неможливо.
Українські еліти, ставши на шлях опонування власному народові, перетворилися не на двигуна, а на гальмо розвитку країни, суспільства та, власне, й економіки, оскільки без модерного громадянського суспільства модерна, а отже, й прибуткова не лише для еліт економіка – це історичний нонсенс.
Із іншого боку, на гальмування розвитку громадянського суспільства еліта витрачає значні ресурси – мільярди доларів щороку. Відтак в Україні за рахунок цього відбувається резонансне підсилення деструктивних суспільно-політичних та економічних процесів, що спостерігалося протягом останніх двох десятиліть.
Саме цей резонанс і становить суть української кризи, і саме з ним необхідно боротися, а не стабілізувати його, як прагне зробити українська «еліта» від проекту «злагода» до останнього – зміни Конституції та запровадження двопалатного парламенту.
Відтак, визначивши справжню причину української системної кризи, можемо вказати і на рецепти її реального, а не ілюзорного подолання. Еліті необхідно відмовитись від ролі опонента народу і стати партнером народу та суспільства (в чому, власне і полягає роль еліти будь-якої країни). Еліті необхідно відмовитись від розглядання дерибану (пограбування – по суті) суспільних багатств як джерела власного доходу.
Необхідно, в рамках стратегії партнерства з народом та суспільством, віднайти нові, спільні з партнером, джерела доходу. Наприклад – інноваційний розвиток економіки та суспільства.
Все згадане найліпше здійснювати в межах стратегічної програми розвитку України (справжнього, а не позірного, розробленого і здійснюваного професіоналами, а не проФФесорами).
Альтернатива цьому – загальне і спільне зубожіння, причому відносне зубожіння «еліт» відбуватиметься швидше, аніж громадян у цілому. Настане момент, коли «еліта» не лише втомиться, а й банально буде неспроможна купити собі «трохи злагоди»…
На мій погляд, цього не варто чекати нікому. Еліті – щоб не втратити все. Громадськості – щоб не животіти й надалі в стані недорозвиненої демократії та економіки.
Так що, насамкінець, дві поради. Еліті – швидше думати, завдання не надто важке. Громадськості – стимулювати швидкість та плідність думок еліт.
Шлях до цього дуже вдало продемонстрував Майдан-2004. Якщо українці створять Майдан на кожному кроці, в кожній точці суспільного життя, – цього буде цілком достатньо для переходу з етапу України кучмо-проФФесорської до України справжньої – модерної та демократичної. А тоді вже можна буде сісти за гідну такої країни Конституцію.
(Київ – Прага)
Справа в тім, що попри всю технологічну важливість моноцефалії влади чи двопалатності парламенту, а також значущості можливого запровадження суперпрезидентської республіки аж до її виродження до диктатури, на мій погляд, передусім необхідно розглянути найважливіший аспект, а саме: що несе Україні можливість запровадження двопалатного парламенту в будь-якій його формі. І, що ще важливіше, що несе таке запровадження саме тепер.
Двопалатність – гарна річ. Але чи для України?
Запровадження двопалатного парламенту в будь-якій країні робить і саму парламентську владу, і владу в цілому максимально консервативною – в кращому розумінні цього слова. Цебто, стабілізує країну на тих досягненнях, котрі є на момент його запровадження.
І це вже викликає тривогу стосовно того, чи варто стабілізувати Україну в момент її кризи та момент крайньої неефективності влади в цілому та й питання щодо того, чи існують загалом її механізми в сьогоднішньому цивілізаційному сенсі.
Подібна стабілізація також може нести загрозу, особливо якщо фактичний вектор розвитку країни лежить в напрямку деструктивних цілей. На мій погляд, саме це на сьогодні маємо в Україні.
Адже, якщо розглянути політичне суспільне життя країни, то, з одного боку, існують Конституція і закони, котрі, попри свою недолугість і суперечливість, все-таки досить здебільшого непогані. З іншого боку – існують де-факто практика і механізми реального функціонування суспільства і політикуму.
І тут необхідно відмітити, що це для сучасної України абсолютно різні речі. Часто не просто не надто сумірні, а й протилежні. Адже, якщо за Конституцією Україна є досить модерною демократичною республікою, то ті економічні і політичні стосунки, котрі склалися за два десятиліття в Україні, зовсім цьому не відповідають.
Також не відповідає цьому економічний уклад, за яким Україна формально є ринковою, або капіталістичною (кажучи старим сленгом) державою, а де-факто є новітньою феодальною країною, де головною моделлю соціальних стосунків стало відношення «сюзерен-васал». І це закріплено в стосунках і між бізнесовими одиницями, і у верхньому та нижньому ешелонах суспільства, відповідно в верхньому ешелоні політикуму, і на рівні щоденного життя суспільства.
Не розглядаючи тут питання, як вийти з ситуації де-факто побудованого феодального суспільства («промисловий феодалізм», як це звуть деякі політологи), оскільки це окрема велика тема, хочеться відмітити, що стабілізація через двопалатний парламент політичної, а також і соціальної системи, стабілізує і цю роздвоєність (фактично дволикість), і наявну де-факто парафеодальну систему, в котрій ринковими є лише корупційні схеми купівлі-продажу всього і вся, якщо це, звісно, можна назвати ринком.
Відтак, якщо стабілізація політичної системи була б вельми позитивною при суспільно-політичному прориві, для того, щоб певний час (можливо, кілька десятиліть) країна мала можливість нарощувати досягнення без загрози їхньої втрати, то покращувати ситуацію, наявну в Україні нині, можна лише революційним (у сенсі докорінних соціальних змін, далеко не обов’язково насильницьких) шляхом, а не шляхом стабілізації і, таким чином, шляхом запровадження твердого «злагоджувального» корсету для суспільства та політикуму.
Інший, дуже тривожний момент, котрий є в змінно-конституційному процесі і який також хотілося додати до аналізу Сергія Грабовського, – це те, що попри прийняті варіанти Конституції і варіанти з доповненнями, відповідно, в 1996 і 2004 році та попри виправдання наступних змін, як і попередніх, тим, що Конституція чимось заважає чи недостатньо прогресивна, головне – що жодна Конституція (ні перший, ні другий варіант, та й можна прогнозувати, що й і наступний), не виконувались, не виконується і не буде виконуватись.
Цебто: сенс змін головного закону держави, котрий навіть не пробували виконувати, мабуть, більш ніж сумнівний, оскільки подібний сенс є лише позірним виправданням того, що не виконувалось раніше – з причини недоліків, а тепер, мовляв, буде виконуватись, – і, знову таки, для відстрочки, як у поганого студента, на деякий час звіту за невиконання дотримання законності.
Відповідно, реальні цілі зміни Конституції не в тому, щоб мати найкращий закон, а в тому, щоб підігнати структуру під запити тих, хто спонсорує цей процес – починаючи від Президента, котрий хотів би захиститися від можливих переслідувань, отримавши місце сенатора в верхній палаті двопалатного парламенту, і закінчуючи представниками п’яти найбільших бізнесових і політичних груп України, які прагнули б мати передишку в нескінченних виборах та інших перипетіях виборчих імітацій.
І тут треба сказати, що і спроби запровадити стабільність і злагоду через Конституцію, і сподівання щодо передишки є ілюзорними, оскільки задавнена хвороба, якщо вона навіть і припудрена та пригламурена, не спинить своєї руйнівної дії, а лише, можливо, принесе більш фатальні наслідки.
Таким чином, на сьогодні не Конституція винна у тому, що відбувається. А винні ті, хто нею не вміє чи не хоче користуватися. Про це треба вести мову і саме цю проблему необхідно вирішувати.
Чи варто доводити соціальні процеси до точки кипіння?
«Нація – се додумана до кінця демократія», – писав майже забутий в сьогоднішній Україні науковець, політик й адвокат Володимир Старосольський. Можливо, це й була б формула розв’язання питань оптимальної розбудови влади в Україні – через прискорений розвиток структур громадянського суспільства, національної самосвідомості українських громадян. Тільки хто ж цим займатиметься, крім самих громадян, хіба влада готуватиме погибель на свою безконтрольність і безкарність?» – відмічає Сергій Грабовський у своїй статті. На мій погляд – саме це ключова проблема практичної політики в Україні і почасти її розв’язок, оскільки лише через розвиток структур громадянського суспільства, національної самосвідомості українських громадян можливо вибудувати і сучасне громадянське суспільство, і реальну демократію як його політичне вираження.
Зазвичай на подібні завдання необхідне не одне десятиліття, а на подолання перших щаблів до цієї мети, з котрих вже видно бажану ціль, – не менш як одне десятиліття. Проте в наявних в нинішній Україні умовах, коли політичні та економічні еліти розглядають більшість громадян і громадянське суспільство як головного конкурента, а отже – як перешкоду їхній діяльності та найбільший виклик, це просто неможливо.
Українські еліти, ставши на шлях опонування власному народові, перетворилися не на двигуна, а на гальмо розвитку країни, суспільства та, власне, й економіки, оскільки без модерного громадянського суспільства модерна, а отже, й прибуткова не лише для еліт економіка – це історичний нонсенс.
Із іншого боку, на гальмування розвитку громадянського суспільства еліта витрачає значні ресурси – мільярди доларів щороку. Відтак в Україні за рахунок цього відбувається резонансне підсилення деструктивних суспільно-політичних та економічних процесів, що спостерігалося протягом останніх двох десятиліть.
Саме цей резонанс і становить суть української кризи, і саме з ним необхідно боротися, а не стабілізувати його, як прагне зробити українська «еліта» від проекту «злагода» до останнього – зміни Конституції та запровадження двопалатного парламенту.
Відтак, визначивши справжню причину української системної кризи, можемо вказати і на рецепти її реального, а не ілюзорного подолання. Еліті необхідно відмовитись від ролі опонента народу і стати партнером народу та суспільства (в чому, власне і полягає роль еліти будь-якої країни). Еліті необхідно відмовитись від розглядання дерибану (пограбування – по суті) суспільних багатств як джерела власного доходу.
Необхідно, в рамках стратегії партнерства з народом та суспільством, віднайти нові, спільні з партнером, джерела доходу. Наприклад – інноваційний розвиток економіки та суспільства.
Все згадане найліпше здійснювати в межах стратегічної програми розвитку України (справжнього, а не позірного, розробленого і здійснюваного професіоналами, а не проФФесорами).
Альтернатива цьому – загальне і спільне зубожіння, причому відносне зубожіння «еліт» відбуватиметься швидше, аніж громадян у цілому. Настане момент, коли «еліта» не лише втомиться, а й банально буде неспроможна купити собі «трохи злагоди»…
На мій погляд, цього не варто чекати нікому. Еліті – щоб не втратити все. Громадськості – щоб не животіти й надалі в стані недорозвиненої демократії та економіки.
Так що, насамкінець, дві поради. Еліті – швидше думати, завдання не надто важке. Громадськості – стимулювати швидкість та плідність думок еліт.
Шлях до цього дуже вдало продемонстрував Майдан-2004. Якщо українці створять Майдан на кожному кроці, в кожній точці суспільного життя, – цього буде цілком достатньо для переходу з етапу України кучмо-проФФесорської до України справжньої – модерної та демократичної. А тоді вже можна буде сісти за гідну такої країни Конституцію.
(Київ – Прага)