Київ – Спостерігаючи за тим, як увесь український елітний прошарок (починаючи від верхотури і аж до середньої ланки) – тобто вся новітня політична і бізнесова знать із завороженістю кролика вдивляється в те, як на країну суне майже неминуча катастрофа, на сьогодні вже не переймаєшся здивуванням. Більше переймаєшся питанням, котрим, власне, користується західна цивілізація з часів древнього Риму – кому і чому це вигідно. Оскільки в результаті тієї катастрофічної зміни, що насувається, обов’язково відбудеться і перезавантаження політико-економічної матриці (скористаємося образом із популярного блокбастеру) України. Що, власне, політичною елітою мало б сприйматися, як особиста катастрофа (як спільноти, так і окремих індивідуумів). Але чи здатна ця еліта адекватно сприймати хоча б загрози для самої себе?
Перед тим як спробувати відповісти на запитання, кому вигідні сьогоднішні кризові процеси, перш за все необхідно звернутися до прецедентів. Найближчим в часі і просторі прецедентом було перезавантаження, котре відбулося в 1991 році, а відбувалося фактично протягом кінця 80-х-початку 90-х років. У ті часи перезавантаження мало досягти і власне й досягло кількох дуже важливих стратегічних цілей на користь зацікавлених сторін. З точки зору економіки перезавантаження тодішньої комуно-радянської матриці своїми форс-мажорними обставинами закрило більшість питань попереднього перерозподілу власності і активів, що накопичились в колишньому Радянському Союзі. З іншого боку, створило нові можливості для подальшого перерозподілу в перехідний період.
Як приклад, можна навести «Промінвестбанк», котрий нещодавно перейшов у інші руки, але сама попередня приватизація радянського попередника «Промінвестбанку» – «Промбудбанку» його власником відбулася за дуже простою, ба навіть примітивною схемою, коли взявши позику в 200 мільйонів карбованців у валюті за офіційним курсом в 64 копійки за долар, у 1992 році було повернено позику, так само у карбованцях, в той час, коли долар коштував уже не 64 копійки, а близько 200 карбованців. Себто 99,7% склав чистий прибуток оборудки. А вже за ці вповні приватні кошти було викуплено акції банку.
За тією ж схемою було проведено десятки тисяч крупних і сотні тисяч менш крупних приватизацій, але це вже не тема сьогоднішнього розгляду. Третє в економічній сфері – було створено ще більші перспективи для подальшої приватизації, котра, власне, і відбулася у 1990-ті роки.
Із політичної ж точки зору відбулася приватизація влади, її перерозподіл, та реструктуризація, а головне, що за допомогою економічних проблем та політичних примарних перспектив увагу соціуму було спрямовано в хибному напрямку, замість дійсних проблем – участі в перерозподілі тієї власності, котра належала кожному громадянину, причому на абсолютно законних підставах. І в результаті котрої кожен громадянин мусив отримати замість еквівалента однієї-двох пляшок оковитої – еквівалент щонайменше 10-20 тисяч доларів. Щонайменше, тому що це не враховує справжньої вартості того, що було нагромаджено в якості суспільного майна радянською системою.
Легітимізація ресурсу, витягнутого з України
Якщо перейти до часу сьогоднішнього, то перевантаження української матриці мало б на меті вирішення подібних завдань, але уже в новітньому контексті. Перше – це легітимізація того неймовірного ресурсу, котрий був витягнутий з України протягом останніх 20 років. Достовірні розміри цього ресурсу підрахувати досить нелегко, але навіть за найпримітивніших підрахунків щорічний потік дерибану з України сягає 50 мільярдів доларів (одного майна колишньої Радянської армії було на суму понад 100 мільярдів). Відтак, якщо перемножити це на 20 років, то виходить небагато-немало 1 трильйон доларів чи близько цього. Безперечно, це лише одна десята валового сукупного продукту таких конгломератів, як Сполучені Штати або об’єднана Європа, та для України статок 20-ти Біллів Гейтсів – це зовсім непогано.
Відповідно легітимізація в Україні цього ресурсу, котрий неможливо повністю легітимізувати на західних теренах, оскільки там є досить суттєві проблеми, а також закриття цієї теми для соціуму цілком могло б бути вирішено в рамках нового матричного перезавантаження. Особливо беручи до уваги, що при перезавантаженні відбувається також заміна персонажів, що виступають на політичній і економічній сцені, насамперед враховуючи той факт, що мелькання їх «личок» дуже вже надокучило соціуму і практично себе вичерпало.
Безперечно, третім і надзвичайно важливим завданням подібного перезавантаження мало б бути досягнення цілей заспокоєння суспільства та знову спрямування його уваги та зусиль на примарні цілі. Наприклад, побудову буцімто якимось чином соціально орієнтованого суспільства. Власне кажучи, така спроба зараз і робиться, хоча й вона притягнута за вуха, як ідеологічно, так і персоніфіковано, оскільки ані абсолютно дискредитована на теренах України ідеологія соціал-демократії, ані персоналії зі старого запасника, на кшталт навіть молодих Яценюка і його команди, абсолютно не можуть задовольнити цих цілей в умовах справжньої, а не уявної кризи на яку, власне, початкової і було розраховано нове матричне перезавантаження.
Не треба також відкидати ту дуже важливу складову перезавантаження, як прибирання зі сцени непотрібних персонажів і непотрібних структур (системного сміття), котрі, безперечно, накопичились за попередні десятиліття. В умовах нормальної країни подібне очищення могло б бути першим кроком до справжньої модернізації, але, враховуючи реалії України, цього, на великий жаль, не відбудеться. Оскільки за останні 20 років в країні були повністю вичерпані внутрішні ресурси, як інфраструктури так і ресурси інтелектуального потенціалу суспільства, оскільки ці компоненти абсолютно не відновлювались. Хоча зазвичай, в країнах де влада дбає хоча б про найближче майбутнє, вони споживають одну з найзначніших статей витрат із національного доходу і складають один із основних напрямків стратегічного розвитку загалом кожного з політико-національних утворень світу. Відтак, справжня модернізація, про котру поспішили заявити на сьогодні фактично всі головні гравці: і Юлія Тимошенко, і Віктор Ющенко, і навіть Віктор Янукович, просто неможлива.
Найімовірніше, вони цього просто не розуміють, оскільки як їхній світогляд, так і досвід роботи просто не враховували цього головного в світі компонента. Після складання плану модернізації виявиться, що Україна, модерна за їхнім планом, буде полігоном для вирощування пшениці, ріпаку, цукрового буряка і вироблення найпростішої номенклатури сталеливарної промисловості. На кшталт арматури, листа і, можливо, найпростіших труб. І це ще дякувати Богу, що не слябів – цебто примітивних відливок із яких потім вже щось виготовляють.
Про це вже дали знати, як дослідження західних консалтингових компаній, зокрема проведених у Донецькій і Львівській областях, так і внутрішні дослідження. Результати ж не шокували українську еліту, а скоріше викликали невдоволення, оскільки ця еліта впевнена, що тепер дерибан можна перенести в більш просунуті галузі, нічого туди не вкладаючи. Та це зовсім не так. У чому вони переконаються найближчим часом не лише з консалтингових досліджень, а й з реального життя.
Криза здатна перекинути Україну до «третього світу»
Таким чином, криза, котра за прогнозами має перенести Китай із «третього світу» до гравців «першого світу», перенесе Україну, котра поки що знаходилась в кінці «першого світу», в «третій». Цебто, з точністю до навпаки. І в цьому полягає реальне досягнення українського перезавантаження матриці, які б цілі не ставили ті, хто його здійснює, і якими б ілюзіями вони б не послуговувались. Адже закони обігу інформації і структурної складності простору діють не лише в світі фізики, а й у світі знань та в третій, організаційній, природі. І якщо ті, хто експлуатує ці ресурси, цього не знають та не бачать, не враховують та, в силу свого оригінального «проффесорського» способу мислення, не виправляють, то накопичена ентропія призводить саме до таких плачевних наслідків – деградації економіки, політики, структур соціуму в цілому та, як наслідок, загальнонаціональне збіднення. Як відреагує на це соціум, прогнозувати неважко. Соціум поки що не впав на коліна і не проковтне наступну «дурку» з такою ж легкістю, як попередню – перебудовно-розбудовну. Особливо беручи до уваги, що життєвий рівень народу ця криза опустить до дуже низької відмітки.
Відтак, перезавантаження української Матриці, котре планувалося, як позірне і кероване, може відбутися зовсім іншим, непрогнозованим владою чином. А чи готові до цього українські еліти, питання наразі абсолютно відкрите. Оскільки, як видається, за фасадом оновленого після завантаження політикуму політичних і економічних еліт, буде все та ж «злагідна» концепція, котра себе вичерпала ще п’ять років тому – щонайменше. І саме це, а не економічна криза, навіть, світового масштабу є справжньою проблемою для України.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Як приклад, можна навести «Промінвестбанк», котрий нещодавно перейшов у інші руки, але сама попередня приватизація радянського попередника «Промінвестбанку» – «Промбудбанку» його власником відбулася за дуже простою, ба навіть примітивною схемою, коли взявши позику в 200 мільйонів карбованців у валюті за офіційним курсом в 64 копійки за долар, у 1992 році було повернено позику, так само у карбованцях, в той час, коли долар коштував уже не 64 копійки, а близько 200 карбованців. Себто 99,7% склав чистий прибуток оборудки. А вже за ці вповні приватні кошти було викуплено акції банку.
За тією ж схемою було проведено десятки тисяч крупних і сотні тисяч менш крупних приватизацій, але це вже не тема сьогоднішнього розгляду. Третє в економічній сфері – було створено ще більші перспективи для подальшої приватизації, котра, власне, і відбулася у 1990-ті роки.
Із політичної ж точки зору відбулася приватизація влади, її перерозподіл, та реструктуризація, а головне, що за допомогою економічних проблем та політичних примарних перспектив увагу соціуму було спрямовано в хибному напрямку, замість дійсних проблем – участі в перерозподілі тієї власності, котра належала кожному громадянину, причому на абсолютно законних підставах. І в результаті котрої кожен громадянин мусив отримати замість еквівалента однієї-двох пляшок оковитої – еквівалент щонайменше 10-20 тисяч доларів. Щонайменше, тому що це не враховує справжньої вартості того, що було нагромаджено в якості суспільного майна радянською системою.
Легітимізація ресурсу, витягнутого з України
Якщо перейти до часу сьогоднішнього, то перевантаження української матриці мало б на меті вирішення подібних завдань, але уже в новітньому контексті. Перше – це легітимізація того неймовірного ресурсу, котрий був витягнутий з України протягом останніх 20 років. Достовірні розміри цього ресурсу підрахувати досить нелегко, але навіть за найпримітивніших підрахунків щорічний потік дерибану з України сягає 50 мільярдів доларів (одного майна колишньої Радянської армії було на суму понад 100 мільярдів). Відтак, якщо перемножити це на 20 років, то виходить небагато-немало 1 трильйон доларів чи близько цього. Безперечно, це лише одна десята валового сукупного продукту таких конгломератів, як Сполучені Штати або об’єднана Європа, та для України статок 20-ти Біллів Гейтсів – це зовсім непогано.
Відповідно легітимізація в Україні цього ресурсу, котрий неможливо повністю легітимізувати на західних теренах, оскільки там є досить суттєві проблеми, а також закриття цієї теми для соціуму цілком могло б бути вирішено в рамках нового матричного перезавантаження. Особливо беручи до уваги, що при перезавантаженні відбувається також заміна персонажів, що виступають на політичній і економічній сцені, насамперед враховуючи той факт, що мелькання їх «личок» дуже вже надокучило соціуму і практично себе вичерпало.
Безперечно, третім і надзвичайно важливим завданням подібного перезавантаження мало б бути досягнення цілей заспокоєння суспільства та знову спрямування його уваги та зусиль на примарні цілі. Наприклад, побудову буцімто якимось чином соціально орієнтованого суспільства. Власне кажучи, така спроба зараз і робиться, хоча й вона притягнута за вуха, як ідеологічно, так і персоніфіковано, оскільки ані абсолютно дискредитована на теренах України ідеологія соціал-демократії, ані персоналії зі старого запасника, на кшталт навіть молодих Яценюка і його команди, абсолютно не можуть задовольнити цих цілей в умовах справжньої, а не уявної кризи на яку, власне, початкової і було розраховано нове матричне перезавантаження.
Не треба також відкидати ту дуже важливу складову перезавантаження, як прибирання зі сцени непотрібних персонажів і непотрібних структур (системного сміття), котрі, безперечно, накопичились за попередні десятиліття. В умовах нормальної країни подібне очищення могло б бути першим кроком до справжньої модернізації, але, враховуючи реалії України, цього, на великий жаль, не відбудеться. Оскільки за останні 20 років в країні були повністю вичерпані внутрішні ресурси, як інфраструктури так і ресурси інтелектуального потенціалу суспільства, оскільки ці компоненти абсолютно не відновлювались. Хоча зазвичай, в країнах де влада дбає хоча б про найближче майбутнє, вони споживають одну з найзначніших статей витрат із національного доходу і складають один із основних напрямків стратегічного розвитку загалом кожного з політико-національних утворень світу. Відтак, справжня модернізація, про котру поспішили заявити на сьогодні фактично всі головні гравці: і Юлія Тимошенко, і Віктор Ющенко, і навіть Віктор Янукович, просто неможлива.
Найімовірніше, вони цього просто не розуміють, оскільки як їхній світогляд, так і досвід роботи просто не враховували цього головного в світі компонента. Після складання плану модернізації виявиться, що Україна, модерна за їхнім планом, буде полігоном для вирощування пшениці, ріпаку, цукрового буряка і вироблення найпростішої номенклатури сталеливарної промисловості. На кшталт арматури, листа і, можливо, найпростіших труб. І це ще дякувати Богу, що не слябів – цебто примітивних відливок із яких потім вже щось виготовляють.
Про це вже дали знати, як дослідження західних консалтингових компаній, зокрема проведених у Донецькій і Львівській областях, так і внутрішні дослідження. Результати ж не шокували українську еліту, а скоріше викликали невдоволення, оскільки ця еліта впевнена, що тепер дерибан можна перенести в більш просунуті галузі, нічого туди не вкладаючи. Та це зовсім не так. У чому вони переконаються найближчим часом не лише з консалтингових досліджень, а й з реального життя.
Криза здатна перекинути Україну до «третього світу»
Таким чином, криза, котра за прогнозами має перенести Китай із «третього світу» до гравців «першого світу», перенесе Україну, котра поки що знаходилась в кінці «першого світу», в «третій». Цебто, з точністю до навпаки. І в цьому полягає реальне досягнення українського перезавантаження матриці, які б цілі не ставили ті, хто його здійснює, і якими б ілюзіями вони б не послуговувались. Адже закони обігу інформації і структурної складності простору діють не лише в світі фізики, а й у світі знань та в третій, організаційній, природі. І якщо ті, хто експлуатує ці ресурси, цього не знають та не бачать, не враховують та, в силу свого оригінального «проффесорського» способу мислення, не виправляють, то накопичена ентропія призводить саме до таких плачевних наслідків – деградації економіки, політики, структур соціуму в цілому та, як наслідок, загальнонаціональне збіднення. Як відреагує на це соціум, прогнозувати неважко. Соціум поки що не впав на коліна і не проковтне наступну «дурку» з такою ж легкістю, як попередню – перебудовно-розбудовну. Особливо беручи до уваги, що життєвий рівень народу ця криза опустить до дуже низької відмітки.
Відтак, перезавантаження української Матриці, котре планувалося, як позірне і кероване, може відбутися зовсім іншим, непрогнозованим владою чином. А чи готові до цього українські еліти, питання наразі абсолютно відкрите. Оскільки, як видається, за фасадом оновленого після завантаження політикуму політичних і економічних еліт, буде все та ж «злагідна» концепція, котра себе вичерпала ще п’ять років тому – щонайменше. І саме це, а не економічна криза, навіть, світового масштабу є справжньою проблемою для України.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.