Рим – На північному узбережжі італійського острова Сицилії біля Палермо височіє гора Монте-Пеллеґріно. Найкрасивішим мисом у світі називав її німецький поет Вольфґанґ Ґете, котрий мандрував у цих краях. Та ще раніше від нього побували там українські козаки і залишили про це згадку, бо ж прислужилися місту доброю справою.
Плавно покрученою дорогою-серпантином авто ється все вище і вище. Внизу залишається галасливе Палермо, а тут, із висоти 400 метрів над рівнем моря, місто виглядає спокійнішим і красивішим. Нарешті очікувана зупинка: санктуарій (святилище) Святої Розалії.
Церква ніби вмонтована у скелю, до якої ще треба підніматися сходами, але це вже дрібниці. Сюди паломники приходять пішки босоніж від самого міста, щоб вклонитися Святій Розалії, заступниці Палермо і всієї Сицилії.
Ця католицька свята жила у 12 столітті. Набожна дівчина Розалія, будучи дитиною заможних батьків, вирішила усамітнитися в печері на горі поблизу міста. Історичні хроніки називають дату її смерті – 4 вересня 1160 року.
Традиція поклоніння Святій Розалії зародилася набагато пізніше, у 1624–1625 роках, розповів хранитель санктуарію дон Мікеле: «За переказами, одному мисливцеві привиділася Свята Розалія, вказавши місце, де на горі перебувають її останки. І саме там, у печері, де тепер вівтар Святої, були знайдені її мощі на глибині чотирьох метрів».
На той час через епідемію чуми Палермо перетворювалося на цвинтар. У видіннях мисливцеві Розалія нібито наказала перенести свої останки до міста. Її волю виконали, після чого епідемія відступила.
Відтоді Свята стала покровителькою міста, а на горі біля печери збудували санктуарій на її честь. Тепер на Монте-Пеллеґріно, що значить «Гора паломників», линуть не лише сицилійці, а й інші католики, бо ж культ Святої поширений далеко за межами острова.
Печера Святої береже згадку про козаків
Як свідчить історія, шанували Святу Розалію і запорозькі козаки. У передній частині святилища перед входом до печери праворуч на стіні дві мармурові таблички. На одній латинською, на іншій італійською мовою викарбуваний напис про «рутенів», як у XVII столітті називали українців, – які втекли з турецької неволі, добровільно працювали тут і пожертвували частину військової здобичі на побудову церкви заступниці Сицилії.
«Якщо рутени залишили у цьому місці згадку про страждальне минуле і прислужилися тут своєю працею, – це доказ того, що й українці деякою мірою віддані культові Святої Розалії», – каже дон Мікеле.
Пам’ятні дошки на горі Монте-Пеллеґріно підтверджують героїзм запорожців не лише під час морських походів, але й у період перебування в турецькому полоні.
Маловідома історія героїзму
Українські та польські джерела розповідають про відважного лицаря-українця Марка Якимовського. 7 грудня 1627 року він за сприяння двох товаришів здійняв бунт на турецькій галері і визволив 220 в’язнів-християн.
Щоправда, італійський текст на таблиці, на відміну від латинського, подає дату 7 грудня 1622 року, але, як встановили дослідники, подія таки відбулася пізніше. Тодішній писар помилився також і в імені українського козака, назвавши його Марком Сакмоським.
Попри страшну бурю і грім, утікачі від острова Лесбос в Егейському морі щасливо дісталися італійської Калабрії, а потім і берегів Сицилії. Звідти більшість запорожців не хотіла повертатися на батьківщину. Вони були підданими Польщі і боялися переслідувань, бо з 1621 року польський уряд забороняв козакам нападати на турецькі володіння.
Цей історичний факт маловідомий (про нього писав історик Володимир Голобуцький у самому кінці VIII розділу свого дослідження «Запорозьке козацтво»), до того ж у церкві Святої Розалії українського перекладу поруч немає, як це зробили для німецьких туристів щодо згадки про поета Вольфґанґа Ґете.
Важко помітити українців і серед відвідувачів санктуарію, хоч заробітчан на Сицилії багато, каже дон Мікеле. Він обіцяє: якщо хтось виявить ініціативу розташувати таблицю з перекладом, жодних перешкод не буде.
(Рим – Прага – Київ)
Церква ніби вмонтована у скелю, до якої ще треба підніматися сходами, але це вже дрібниці. Сюди паломники приходять пішки босоніж від самого міста, щоб вклонитися Святій Розалії, заступниці Палермо і всієї Сицилії.
Ця католицька свята жила у 12 столітті. Набожна дівчина Розалія, будучи дитиною заможних батьків, вирішила усамітнитися в печері на горі поблизу міста. Історичні хроніки називають дату її смерті – 4 вересня 1160 року.
Традиція поклоніння Святій Розалії зародилася набагато пізніше, у 1624–1625 роках, розповів хранитель санктуарію дон Мікеле: «За переказами, одному мисливцеві привиділася Свята Розалія, вказавши місце, де на горі перебувають її останки. І саме там, у печері, де тепер вівтар Святої, були знайдені її мощі на глибині чотирьох метрів».
На той час через епідемію чуми Палермо перетворювалося на цвинтар. У видіннях мисливцеві Розалія нібито наказала перенести свої останки до міста. Її волю виконали, після чого епідемія відступила.
Відтоді Свята стала покровителькою міста, а на горі біля печери збудували санктуарій на її честь. Тепер на Монте-Пеллеґріно, що значить «Гора паломників», линуть не лише сицилійці, а й інші католики, бо ж культ Святої поширений далеко за межами острова.
Печера Святої береже згадку про козаків
Як свідчить історія, шанували Святу Розалію і запорозькі козаки. У передній частині святилища перед входом до печери праворуч на стіні дві мармурові таблички. На одній латинською, на іншій італійською мовою викарбуваний напис про «рутенів», як у XVII столітті називали українців, – які втекли з турецької неволі, добровільно працювали тут і пожертвували частину військової здобичі на побудову церкви заступниці Сицилії.
«Якщо рутени залишили у цьому місці згадку про страждальне минуле і прислужилися тут своєю працею, – це доказ того, що й українці деякою мірою віддані культові Святої Розалії», – каже дон Мікеле.
Пам’ятні дошки на горі Монте-Пеллеґріно підтверджують героїзм запорожців не лише під час морських походів, але й у період перебування в турецькому полоні.
Маловідома історія героїзму
Українські та польські джерела розповідають про відважного лицаря-українця Марка Якимовського. 7 грудня 1627 року він за сприяння двох товаришів здійняв бунт на турецькій галері і визволив 220 в’язнів-християн.
Щоправда, італійський текст на таблиці, на відміну від латинського, подає дату 7 грудня 1622 року, але, як встановили дослідники, подія таки відбулася пізніше. Тодішній писар помилився також і в імені українського козака, назвавши його Марком Сакмоським.
Попри страшну бурю і грім, утікачі від острова Лесбос в Егейському морі щасливо дісталися італійської Калабрії, а потім і берегів Сицилії. Звідти більшість запорожців не хотіла повертатися на батьківщину. Вони були підданими Польщі і боялися переслідувань, бо з 1621 року польський уряд забороняв козакам нападати на турецькі володіння.
Цей історичний факт маловідомий (про нього писав історик Володимир Голобуцький у самому кінці VIII розділу свого дослідження «Запорозьке козацтво»), до того ж у церкві Святої Розалії українського перекладу поруч немає, як це зробили для німецьких туристів щодо згадки про поета Вольфґанґа Ґете.
Важко помітити українців і серед відвідувачів санктуарію, хоч заробітчан на Сицилії багато, каже дон Мікеле. Він обіцяє: якщо хтось виявить ініціативу розташувати таблицю з перекладом, жодних перешкод не буде.
(Рим – Прага – Київ)