Лондон – Минулої п’ятниці і суботи у Великій Британії відбувалася подія, яка з принаймні декількох причин не була аж ніяким предметом масової уваги в Україні. Хоча певною мірою і стосувалася українських реалій.
По-перше, зі спеціальним візитом у Лондоні упродовж двох днів перебувала канцлер Німеччини Анґела Меркель. А паралельно з переговорами керівників обох держав відбувалося засідання міністрів фінансів групи країн, яку називають «Великою Двадцяткою» (G-20).
Обидва форуми були присвячені підготовці до саміту G-20, який має відбутися в Лондоні 2 квітня. Серед іншого учасники зустрічей розглянули три найважливіші питання у плані виходу з глобальної фінансово-економічної кризи. Два питання безпосередньо пов’язані з регулюванням проблем навколо банків та інших фінансових процедур. А третє питання напряму стосувалося України та таких країн як Україна, котрі не входять до складу G-20. Йшлося зокрема про визначення заходів, які не залишили б поза увагою ці країни.
Невходження України до групи G-20 напрошується як окреме міркування. Повне членство у «Двадцятці» мають Аргентина, Австралія, Бразилія, Канада, Китай, Франція, Німеччина, Індія, Індонезія, Італія, Японія, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, Південна Африка, Південна Корея, Туреччина, Велика Британія, Сполучені Штати і Європейський Союз як установа. Разом усі ці країни репрезентують 85% усієї світової економіки.
Важко усвідомлювати, що одна з найбільших європейських країн – Україна залишається за рамками цього угруповання. Так немовби питання, які розглядатимуться на саміті, її не стосуються. Так немовби yсе в країні гаразд, і економічна криза не являє собою якусь загрозу для українців.
Чи може Україна стати членом «Двадцятки»?
Але як ззовні, так і зсередини склалося, що Україна не присутня на форумі. Про неї будуть говорити за її спиною. Вирішуватимуть допомогу для неї знову-таки без неї. Ба, більше, в самій Україні зацікавленість до цього саміту коливається недалеко від нуля, якщо взагалі десь присутня. Принаймні в повідомленнях двох днів в українських мас-медіа – п’ятниці та суботи – я знайшов дуже і дуже мало інформації про лондонські переговори.
У процесі підготовки головного антикризового форуму постала одна із проблем, пов’язаних із тим, що країни, котрі не входять до «Великої Двадцятки», висловлюють певну незадоволеність браком їхнього впливу на важливі рішення. Чи була Україна серед цих країн, котрі подали бодай у такій формі «голос участі»?
Що треба конче робити державі, щоб не скочуватися на узбіччя, не бути вічною периферією? Як вирватися з полону другорядності? Адже навіть на інформаційно-інтелектуальному рівні Україна продемонструвала не вельми відчутне зацікавлення однією з вирішальних подій, якою живе решта світу. Чому Швеція або Чехія, або Австрія, або такі близькі сусідки України, як Словаччина чи Польща, які набагато менші України, чому вони проявили куди більше зацікавленості у тому, що діється навколо саміту «Двадцятки»?
Ймовірно, чи не єдине, на що спокусилися в Україні, то це на повідомлення про те, що у планах «Двадцятки» стоїть істотне збільшення ресурсів Міжнародного валютного фонду. Зрозумілі прямі апетити, оскільки Україна часто користується позиками Фонду. Але невже тільки це могло бути предметом зацікавлення української сторони?
Адже по суті y Лондоні відбувається, можливо, найнеобхідніше для усіх країн світу – формулюються головні напрямні виходу iз кризи. Для цього збираються та обробляються думки найкращих світових спеціалістів. Упродовж двох наступних тижнів буде визначена найкваліфікованіша y світі експертиза, і Україні варто було бути бодай ближче до цього процесу, щоб знову не пасти задніх.
Звісно, що можна покладатися на своїх фахівців, але чому треба ігнорувати світову практику? Не ліпше було б поєднати зусилля вітчизняних і зарубіжних сил? Щоб не пропустити чогось важливого, щоб бути у готовності № 1, що стосується координації усіх своїх дій з міжнародною спільнотою, на чому наполягають лідери найпотужніших країн світу.
Чи можна сказати, що Україна буде одним із надійних ланцюгів цієї координації? Чи, можливо, саме ненадійність України, її нестабільність, її віддаленість від головних світових процесів були причинами того, що вона не є членом групи G-20?
(Лондон – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Обидва форуми були присвячені підготовці до саміту G-20, який має відбутися в Лондоні 2 квітня. Серед іншого учасники зустрічей розглянули три найважливіші питання у плані виходу з глобальної фінансово-економічної кризи. Два питання безпосередньо пов’язані з регулюванням проблем навколо банків та інших фінансових процедур. А третє питання напряму стосувалося України та таких країн як Україна, котрі не входять до складу G-20. Йшлося зокрема про визначення заходів, які не залишили б поза увагою ці країни.
Невходження України до групи G-20 напрошується як окреме міркування. Повне членство у «Двадцятці» мають Аргентина, Австралія, Бразилія, Канада, Китай, Франція, Німеччина, Індія, Індонезія, Італія, Японія, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, Південна Африка, Південна Корея, Туреччина, Велика Британія, Сполучені Штати і Європейський Союз як установа. Разом усі ці країни репрезентують 85% усієї світової економіки.
Важко усвідомлювати, що одна з найбільших європейських країн – Україна залишається за рамками цього угруповання. Так немовби питання, які розглядатимуться на саміті, її не стосуються. Так немовби yсе в країні гаразд, і економічна криза не являє собою якусь загрозу для українців.
Чи може Україна стати членом «Двадцятки»?
Але як ззовні, так і зсередини склалося, що Україна не присутня на форумі. Про неї будуть говорити за її спиною. Вирішуватимуть допомогу для неї знову-таки без неї. Ба, більше, в самій Україні зацікавленість до цього саміту коливається недалеко від нуля, якщо взагалі десь присутня. Принаймні в повідомленнях двох днів в українських мас-медіа – п’ятниці та суботи – я знайшов дуже і дуже мало інформації про лондонські переговори.
У процесі підготовки головного антикризового форуму постала одна із проблем, пов’язаних із тим, що країни, котрі не входять до «Великої Двадцятки», висловлюють певну незадоволеність браком їхнього впливу на важливі рішення. Чи була Україна серед цих країн, котрі подали бодай у такій формі «голос участі»?
Що треба конче робити державі, щоб не скочуватися на узбіччя, не бути вічною периферією? Як вирватися з полону другорядності? Адже навіть на інформаційно-інтелектуальному рівні Україна продемонструвала не вельми відчутне зацікавлення однією з вирішальних подій, якою живе решта світу. Чому Швеція або Чехія, або Австрія, або такі близькі сусідки України, як Словаччина чи Польща, які набагато менші України, чому вони проявили куди більше зацікавленості у тому, що діється навколо саміту «Двадцятки»?
Ймовірно, чи не єдине, на що спокусилися в Україні, то це на повідомлення про те, що у планах «Двадцятки» стоїть істотне збільшення ресурсів Міжнародного валютного фонду. Зрозумілі прямі апетити, оскільки Україна часто користується позиками Фонду. Але невже тільки це могло бути предметом зацікавлення української сторони?
Адже по суті y Лондоні відбувається, можливо, найнеобхідніше для усіх країн світу – формулюються головні напрямні виходу iз кризи. Для цього збираються та обробляються думки найкращих світових спеціалістів. Упродовж двох наступних тижнів буде визначена найкваліфікованіша y світі експертиза, і Україні варто було бути бодай ближче до цього процесу, щоб знову не пасти задніх.
Звісно, що можна покладатися на своїх фахівців, але чому треба ігнорувати світову практику? Не ліпше було б поєднати зусилля вітчизняних і зарубіжних сил? Щоб не пропустити чогось важливого, щоб бути у готовності № 1, що стосується координації усіх своїх дій з міжнародною спільнотою, на чому наполягають лідери найпотужніших країн світу.
Чи можна сказати, що Україна буде одним із надійних ланцюгів цієї координації? Чи, можливо, саме ненадійність України, її нестабільність, її віддаленість від головних світових процесів були причинами того, що вона не є членом групи G-20?
(Лондон – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.