Київ – Сьогодні все більше аналітиків сходяться на тому, що українська криза є чи не найкризовішою в Європі і в усьому тому світі, котрий ще можна віднести до цивілізованого. Тож усім із офіційних та тіньових гілок української влади можна, за бажання, подавати заявку на реєстрацію цього досягнення до Гіннесівського комітету. Звичайно, пишатися цим, звісно, можна лише маючи вельми збочене й соціопатичне світосприйняття. Але ж хіба не пишаються (при чому публічно) представники практично усіх політичних сил – мовляв, «маємо те, що маємо»? Досить увімкнути телевізор, щоб пересвідчитися в цьому... Можливо, втім, кожна політична сила пишається окремою частиною цих досягнень – міжкрапельним кравчукізмом, феодально-сервільним злагодізмом часів Кучми та комсомольсько-драматургічним інсталяціями борців за щастя народу з помаранчевого, біло-сердечного та біло-голубого таборів. Та все ж таки, чим пишаєтесь, панове?
Між тим із багатьох українських ЗМІ все нав’язливіше фонтанує креатив від позавчорашніх «шарикових», котрий, зводиться в посланнях у бік громадськості до сакраментального «при Кучмі з’їли твоє, а тепер – кожен своє». Ці мантри новітньої «злагоди» між пограбованим суспільством і державою, з одного боку, та олігархічними угрупованнями й їхньою сервільною політико-менеджерською обслугою, з іншого боку, видаються смішними. Проте свідчать вони ще й про переполох у лавах господарів сотень мільярдів у.о. та, як вони донедавна думали, України в цілому. Знову постають вічні для когорти подібних «мудреців» два запитання:
хто винен і що робити?
І якщо стосовно першого відповідь напрочуд проста – їм треба лишень глянути в дзеркало, то стосовно другого все набагато складніше. Адже ситуація в Україні дійсно має найвищу категорію складності. І не тільки з причини світової фінансово-економічної кризи. Вона лише огранила ту катастрофічну ситуацію, в котру завела країну її кучмо-злагодильна «еліта» усіх мастей та орієнтацій, котра править і понині. І якби країну населяли тільки ті особи, що довели країну до нинішньої ситуації, то справедливо було б дати ситуації логічно і справедливо завершитися. Між тим в Україні живуть ще принаймні 46 мільйонів громадян, котрі не мають стосунку до тотального пограбування країни, і вони не мають розплачуватись за безоглядну зажерливість купки соціопатів, котрі позірною правдою, а частіше відвертою неправдою захопили владу.
Нинішня передкатастрофічна ситуація в Україні є потенційною загрозою і для країн Європи, оскільки можливий ефект доміно – перекидання кризових процесів на сусідні і частково на географічно віддаленіші країни. Що в умовах уже існуючої світової кризи може призвести до непрогнозованих глобальних наслідків. Окрім того, полишена напризволяще українська криза потенційно спроможна вихлюпнутись екстремістськими актами, в тому числі актами терористичними. Про це вже, принаймні, доповіли українським керманичам представники силових структур. Проте друге з вічних запитань залишається донині відкритим.
Чи відбулася українська держава як система повноважних і повноцінних інституцій?
На відміну від загрози зовнішнього тероризму чи радикалізму, котра викликана низкою глобальних світових процесів, можливість виникнення внутрішньо-українського екстремізму має переважно внутрішні корені. Адже до потенційного (якщо на нього не звертати увагу) змішаного внутрішньо-зовнішнього екстремістського процесу можна віднести лише ту в чистому вигляді проблему, котру являє собою кримська. І хоча вона дуже потужне потенційне джерело екстремістських виступів, проте не вона є найбільшою загрозою для України. Оскільки на сьогодні все більше вимальовується загроза передреволюційної ситуації, в котру вже ввійдуть, як її складові частини і згадана кримська проблема та мусований і підгодований низкою українських політиків розподіл на схід-захід-центр, мовний, культурний і політичний розлом.
Проте, якщо говорити про справжні чинники виникнення такої ситуації, то до них треба віднести зовсім інші речі. А саме. Перш за все, українська держава, як система повноважних і повноцінних інституцій фактично досі не відбулася. Хоча відбулася в юридичному і в зовнішньому (за формальними ознаками) чином. Не заглиблюючись у цю сферу, оскільки це дуже і дуже складна і абсолютно не розроблена тематика, відмічу тільки основні чинники, котрі вказують на те, що це саме так.
Перше – це спосіб дії української держави, котра в сенсі стратегічного управління у всіх - і внутрішніх, і зовнішньополітичних напрямках - демонструє повну нездатність і невідповідність складним зовнішнім і внутрішнім викликам під час всесвітньої глобальної кризи. У сенсі стратегічного існування Україна все ще залишається на рівні спрощеному і приземленому. Тобто, цілі та стратегії України, її інструментальні та оперативно-виконавчі структури, які забезпечують виконання стратегій, працюють на рівні задоволення основних інстинктів та справляння життєвих нужд, що нагадує спосіб функціонування найпростіших живих організмів.
Другою такою ознакою є те, що еклектично зліплена українська державна машинерія, котра в багатьох напрямках діє неадекватно, нагадує, скоріше, готичну химеру, аніж сучасне системне утворення. І саме це, а також спосіб дії, котрий полягав скоріше в правлінні, а не в управлінні, і призвів до того, що за останні два десятиліття українські еліти, всемірно збагачуючись і набуваючи матеріальних і нематеріальних статків, свідомо чи несвідомо робили це за рахунок вичерпування енергії та ресурсів соціуму і ресурсів державного утворення, котре об’єктивно становить складний об’єкт організаційної природи, і тим самим призвели як соціум так і саме державне утворення до дезорганізації на грані хаосу.
Подібне вже відбувалося і в інших царинах, і на інших теренах. Як приклад, можна навести, що відбулося з більшістю радянських етносів та зокрема і сільським населенням на межі правління Сталіна і Хрущова. Коли повне вичерпання внутрішніх ресурсів села призвело не лише до тимчасової зупинки темпів росту радянського господарства, а й до подальшого відкату. У той же час усі, навіть надзвичайно великі, матеріальні і фінансові вливання у сільське господарство не призвели до його відновлення до самого кінця існування Радянського Союзу. Оскільки була порушена сама структура соціуму і цілих галузей економіки з їхніми законами.
Відтак, сьогоднішня українська система управляння, котра вибудувана повністю за функціональною схемою ледь не двохсотлітньої давності і яка вичерпала себе ще понад 50 років тому, в стратегічному сенсі є ще більш відсталою. Вже не на п’ятдесят, а понад сотню років. І причиною цього є тотальна економія на залученні інтелектуального ресурсу. Тим самим не лише відбулося інтелектуальне збіднення або й жебрацтво всієї державної і економічної системи, а й вичерпання внутрішньо-соціально-інтелектуального ресурсу. Оскільки носії цього ресурсу голосували і голосують ногами за таку державну владу, відбуваючи або в зовнішню, або у внутрішню імміграцію. І з першої, і з другої їх повернути назад дуже проблематично. Яскравим прикладом є ставлення зокрема до інтелектуального ресурсу в окремій, але в такій дуже яскравій галузі, як створення нових систем озброєнь. Не говорячи уже про більш складні державні та технологічні конструкції.
В Україні склалася некерована ситуація
На сьогодні склалася (чи складається) не лише передреволюційна ситуація, але й ситуація, котра не є керованою зовсім. Оскільки немає механізму, за допомогою котрого можна нею ефективно управляти. Відтак першим і найбільш вагомим завданням, для того, щоб не доводити ситуацію до краю, є утворення реального і відповідального проекту зі створення сучасної системи державного управління, і, як її частини, антикризової системи. Причому створення негайно і на найвищому професійному рівні та рівні ресурсного забезпечення. Інакше не вдасться з мінімальними втратами розрулити ситуацію, котра цілком можливо дійде до краю упродовж саме цього, 2009-го, а за найбільш оптимістичного сценарію на початку наступного 2010 року. Але тоді розрулювати її буде набагато складніше, якщо й взагалі можливо у цивілізованому сенсі.
Тому ключовим питанням є створення в Україні Антикризового центру, із залученням справді найпрофесійніших кадрів із силових структур. А також найпрофесійніших кадрів із розбудови сучасних інтелектуальних центрів та державно-управлінських структур. І також третьою, дуже важливою, ланкою є використання фахівців із досвідом розрулювання і узгодження подібних надзвичайно конфліктних ситуацій, із залученням не лише політичних і соціальних угруповань, а й тих бізнес-угруповань (основних із яких сьогодні, як твердять експерти, п’ять), котрі мають надзвичайно великий вплив на всі процеси в Україні.
Без залучення усіх цих перелічених учасників і створення такої структури кризова ситуація не може бути подолана в принципі. Але окрім антикризового розрулення у цей час потрібно вести архітектурну побудову нової системи управління. Адже в протилежному випадку по закінченні цієї кризи прийде наступна. Поза залежністю від світової. Без набуття динаміки не лише економічної, а й суспільної, котра, до речі, є неодмінною складовою економічної динаміки, українське суспільство вже не здатне вийти із кризової ситуації не лише в психологічному і політичному, а й в загальносистемному сенсі.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
хто винен і що робити?
І якщо стосовно першого відповідь напрочуд проста – їм треба лишень глянути в дзеркало, то стосовно другого все набагато складніше. Адже ситуація в Україні дійсно має найвищу категорію складності. І не тільки з причини світової фінансово-економічної кризи. Вона лише огранила ту катастрофічну ситуацію, в котру завела країну її кучмо-злагодильна «еліта» усіх мастей та орієнтацій, котра править і понині. І якби країну населяли тільки ті особи, що довели країну до нинішньої ситуації, то справедливо було б дати ситуації логічно і справедливо завершитися. Між тим в Україні живуть ще принаймні 46 мільйонів громадян, котрі не мають стосунку до тотального пограбування країни, і вони не мають розплачуватись за безоглядну зажерливість купки соціопатів, котрі позірною правдою, а частіше відвертою неправдою захопили владу.
Нинішня передкатастрофічна ситуація в Україні є потенційною загрозою і для країн Європи, оскільки можливий ефект доміно – перекидання кризових процесів на сусідні і частково на географічно віддаленіші країни. Що в умовах уже існуючої світової кризи може призвести до непрогнозованих глобальних наслідків. Окрім того, полишена напризволяще українська криза потенційно спроможна вихлюпнутись екстремістськими актами, в тому числі актами терористичними. Про це вже, принаймні, доповіли українським керманичам представники силових структур. Проте друге з вічних запитань залишається донині відкритим.
Чи відбулася українська держава як система повноважних і повноцінних інституцій?
На відміну від загрози зовнішнього тероризму чи радикалізму, котра викликана низкою глобальних світових процесів, можливість виникнення внутрішньо-українського екстремізму має переважно внутрішні корені. Адже до потенційного (якщо на нього не звертати увагу) змішаного внутрішньо-зовнішнього екстремістського процесу можна віднести лише ту в чистому вигляді проблему, котру являє собою кримська. І хоча вона дуже потужне потенційне джерело екстремістських виступів, проте не вона є найбільшою загрозою для України. Оскільки на сьогодні все більше вимальовується загроза передреволюційної ситуації, в котру вже ввійдуть, як її складові частини і згадана кримська проблема та мусований і підгодований низкою українських політиків розподіл на схід-захід-центр, мовний, культурний і політичний розлом.
Проте, якщо говорити про справжні чинники виникнення такої ситуації, то до них треба віднести зовсім інші речі. А саме. Перш за все, українська держава, як система повноважних і повноцінних інституцій фактично досі не відбулася. Хоча відбулася в юридичному і в зовнішньому (за формальними ознаками) чином. Не заглиблюючись у цю сферу, оскільки це дуже і дуже складна і абсолютно не розроблена тематика, відмічу тільки основні чинники, котрі вказують на те, що це саме так.
Перше – це спосіб дії української держави, котра в сенсі стратегічного управління у всіх - і внутрішніх, і зовнішньополітичних напрямках - демонструє повну нездатність і невідповідність складним зовнішнім і внутрішнім викликам під час всесвітньої глобальної кризи. У сенсі стратегічного існування Україна все ще залишається на рівні спрощеному і приземленому. Тобто, цілі та стратегії України, її інструментальні та оперативно-виконавчі структури, які забезпечують виконання стратегій, працюють на рівні задоволення основних інстинктів та справляння життєвих нужд, що нагадує спосіб функціонування найпростіших живих організмів.
Другою такою ознакою є те, що еклектично зліплена українська державна машинерія, котра в багатьох напрямках діє неадекватно, нагадує, скоріше, готичну химеру, аніж сучасне системне утворення. І саме це, а також спосіб дії, котрий полягав скоріше в правлінні, а не в управлінні, і призвів до того, що за останні два десятиліття українські еліти, всемірно збагачуючись і набуваючи матеріальних і нематеріальних статків, свідомо чи несвідомо робили це за рахунок вичерпування енергії та ресурсів соціуму і ресурсів державного утворення, котре об’єктивно становить складний об’єкт організаційної природи, і тим самим призвели як соціум так і саме державне утворення до дезорганізації на грані хаосу.
Подібне вже відбувалося і в інших царинах, і на інших теренах. Як приклад, можна навести, що відбулося з більшістю радянських етносів та зокрема і сільським населенням на межі правління Сталіна і Хрущова. Коли повне вичерпання внутрішніх ресурсів села призвело не лише до тимчасової зупинки темпів росту радянського господарства, а й до подальшого відкату. У той же час усі, навіть надзвичайно великі, матеріальні і фінансові вливання у сільське господарство не призвели до його відновлення до самого кінця існування Радянського Союзу. Оскільки була порушена сама структура соціуму і цілих галузей економіки з їхніми законами.
Відтак, сьогоднішня українська система управляння, котра вибудувана повністю за функціональною схемою ледь не двохсотлітньої давності і яка вичерпала себе ще понад 50 років тому, в стратегічному сенсі є ще більш відсталою. Вже не на п’ятдесят, а понад сотню років. І причиною цього є тотальна економія на залученні інтелектуального ресурсу. Тим самим не лише відбулося інтелектуальне збіднення або й жебрацтво всієї державної і економічної системи, а й вичерпання внутрішньо-соціально-інтелектуального ресурсу. Оскільки носії цього ресурсу голосували і голосують ногами за таку державну владу, відбуваючи або в зовнішню, або у внутрішню імміграцію. І з першої, і з другої їх повернути назад дуже проблематично. Яскравим прикладом є ставлення зокрема до інтелектуального ресурсу в окремій, але в такій дуже яскравій галузі, як створення нових систем озброєнь. Не говорячи уже про більш складні державні та технологічні конструкції.
В Україні склалася некерована ситуація
На сьогодні склалася (чи складається) не лише передреволюційна ситуація, але й ситуація, котра не є керованою зовсім. Оскільки немає механізму, за допомогою котрого можна нею ефективно управляти. Відтак першим і найбільш вагомим завданням, для того, щоб не доводити ситуацію до краю, є утворення реального і відповідального проекту зі створення сучасної системи державного управління, і, як її частини, антикризової системи. Причому створення негайно і на найвищому професійному рівні та рівні ресурсного забезпечення. Інакше не вдасться з мінімальними втратами розрулити ситуацію, котра цілком можливо дійде до краю упродовж саме цього, 2009-го, а за найбільш оптимістичного сценарію на початку наступного 2010 року. Але тоді розрулювати її буде набагато складніше, якщо й взагалі можливо у цивілізованому сенсі.
Тому ключовим питанням є створення в Україні Антикризового центру, із залученням справді найпрофесійніших кадрів із силових структур. А також найпрофесійніших кадрів із розбудови сучасних інтелектуальних центрів та державно-управлінських структур. І також третьою, дуже важливою, ланкою є використання фахівців із досвідом розрулювання і узгодження подібних надзвичайно конфліктних ситуацій, із залученням не лише політичних і соціальних угруповань, а й тих бізнес-угруповань (основних із яких сьогодні, як твердять експерти, п’ять), котрі мають надзвичайно великий вплив на всі процеси в Україні.
Без залучення усіх цих перелічених учасників і створення такої структури кризова ситуація не може бути подолана в принципі. Але окрім антикризового розрулення у цей час потрібно вести архітектурну побудову нової системи управління. Адже в протилежному випадку по закінченні цієї кризи прийде наступна. Поза залежністю від світової. Без набуття динаміки не лише економічної, а й суспільної, котра, до речі, є неодмінною складовою економічної динаміки, українське суспільство вже не здатне вийти із кризової ситуації не лише в психологічному і політичному, а й в загальносистемному сенсі.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.