Рівне – Перша книга проекту рівненської журналістки Людмили Марчук покликана розповісти землякам і всім українцям про видатних сучасників, уродженців Рівненщини. Щойно побачило світ перше видання «Покликання боротись за життя» – пам’яті видатного рівненського хірурга Євгена Борового.
Євгена Борового не стало лише п’ять років тому. Більше півстоліття він віддав справі порятунку людських життів. Доктор медицини, Боровий виплекав чимало талановитих учнів та передав їм неоціненний досвід, його професіоналізм високо цінував Микола Амосов.
У світлиці обласної наукової бібліотеки зібралися ті, хто добре пам’ятає цю незвичайну людину, котра була не лише професіоналом, а й великим патріотом України. До цього спонукала його історія і краю, і родини – каже авторка книги, Людмила Марчук. «Я захопилася людиною – це була непересічна особистість, я захопилася родиною. То був просто вдячний матеріал, до якого кожен журналіст не був би байдужим, який є публіцистом. Мені хочеться написати художню книгу, я ще зроблю це, і хотілося, щоб більше людей про нього знали, бо це взірець».
Історія професіонала-патріота
Книга Людмили Марчук, розвідка про непересічного хірурга, доктора хірургії та незвичайну людину, написана на основі спогадів колег, друзів, учнів, родини. Розвиток хірургії як медичної галузі й розповідь про Борового подано на широкому краєзнавчому фоні, де змальовані події 30-х років ХХ століття на Радивилівщині та події ІІ світової у Рівному і Львові.
Батько хірурга, Максим Боровий, свого часу був отаманом першого Волинського полку УНР, і в 40-му році був репресований. Батько не повернувся з далекої Ухти, а мати, донька заможних і шанованих батьків, володіла п’ятьма мовами. І хоча в родині не було лікарів, та спілкування в рідному Радивилові з батьковим другом, відомим лікарем і громадським діячем Петром Шепченком, визначило його долю.
Щоб учитися хірургії у Львові, у воєнному 43-му році Євгенові Боровому довелося нелегально перетнути фронт. На своє навчання Боровий їхав, закиданий вугіллям у паровозній будці машиніста. Кілька разів нацисти проштрикували багнетом вугілля на лінії кордону. Євгенові пощастило.
Однак уже навесні 44-го студента львівського медінституту Євгена Борового призвали до армії і відправили на фронт санінструктором. У родині і досі переказують майже містичні події, котрі відбувалися з медиком в горнилі війни. Як-от про «Кобзаря», який врятував Євгенові Максимовичу життя, каже його донька, нині головний дитячий хірург Львівщини Оксана Борова.
«Коли він ішов у шерензі по щойно звільненому закарпатському селі, побачив у болоті ось цю книгу – Шевченків «Кобзар». Не вийшов із шеренги, а тільки ступив крок убік і підняв книгу. У цей час десь на горбку німецький снайпер прошив кулеметною чергою шеренгу – так загинули товариші, які стояли поряд. Цей «Кобзар» врятував йому життя… Тут і надпис його рукою – «пам’ятка із Закарпатської України», 15 жовтня 1944 року, село Квасів», – каже Оксана Борова.
Не боявся говорити про помилки
Євген Боровий дійшов з радянським військами до Праги, дивом лишившись живим. У 46-му повернувся на навчання до Львова та став одним з улюблених учнів відомого львівського хірурга Георгія Караванова. Хоча довчитися у вже тоді престижному навчальному закладі вдалося ще й тому, що закінчив його у 49 році, за кілька місяців до початку репресій проти сотень львівських студентів – після провокативного вбивства Ярослава Галана.
А згодом була Дубровицька районна лікарня на півночі Рівненщини, Рівненська міська й обласна лікарні. У книзі – маса унікальних прикладів з хірургічної практики, таких, як перше в Україні впровадження у хірургічну практику ендотрахіального наркозу, яке відбулося саме в Рівному під керівництвом Борового.
Уже після його смерті доньки Євгена Борового реалізували його план видати спеціальну книгу про типові хірургічні помилки. Він не боявся про таке говорити, бо свято дотримувався медичної деонтології. А ще брався оперувати тих, кого інші вважали безнадійними. Лікарі, котрі знали його рівень, в критичних ситуаціях самі прагнули потрапити на операцію саме до Борового. Як, до речі, і представники влади.
Щоправда, коли справа дійшла до видання книги, авторка кілька разів зверталася до владних структур, щоб виділили кошти з бюджету, та марно. Тоді й почала збирати кошти з миру по нитці. Друзі, колеги і просто вдячні пацієнти посприяли тому, що у видавництві «Твердиня» була підготовлена книга, яка вийшла друком на Миколаївщині – так виявилося дешевше. У презентації взяла участь і дружина хірурга, Марія Борова, і чимало його учнів, котрих уже нині називають корифеями великої хірургії.
(Рівне–Київ–Прага)
У світлиці обласної наукової бібліотеки зібралися ті, хто добре пам’ятає цю незвичайну людину, котра була не лише професіоналом, а й великим патріотом України. До цього спонукала його історія і краю, і родини – каже авторка книги, Людмила Марчук. «Я захопилася людиною – це була непересічна особистість, я захопилася родиною. То був просто вдячний матеріал, до якого кожен журналіст не був би байдужим, який є публіцистом. Мені хочеться написати художню книгу, я ще зроблю це, і хотілося, щоб більше людей про нього знали, бо це взірець».
Оксана Борова принесла на презентацію родинну реліквію – «Кобраз», який врятував від смерті її батька
Історія професіонала-патріота
Книга Людмили Марчук, розвідка про непересічного хірурга, доктора хірургії та незвичайну людину, написана на основі спогадів колег, друзів, учнів, родини. Розвиток хірургії як медичної галузі й розповідь про Борового подано на широкому краєзнавчому фоні, де змальовані події 30-х років ХХ століття на Радивилівщині та події ІІ світової у Рівному і Львові.
Батько хірурга, Максим Боровий, свого часу був отаманом першого Волинського полку УНР, і в 40-му році був репресований. Батько не повернувся з далекої Ухти, а мати, донька заможних і шанованих батьків, володіла п’ятьма мовами. І хоча в родині не було лікарів, та спілкування в рідному Радивилові з батьковим другом, відомим лікарем і громадським діячем Петром Шепченком, визначило його долю.
Щоб учитися хірургії у Львові, у воєнному 43-му році Євгенові Боровому довелося нелегально перетнути фронт. На своє навчання Боровий їхав, закиданий вугіллям у паровозній будці машиніста. Кілька разів нацисти проштрикували багнетом вугілля на лінії кордону. Євгенові пощастило.
Однак уже навесні 44-го студента львівського медінституту Євгена Борового призвали до армії і відправили на фронт санінструктором. У родині і досі переказують майже містичні події, котрі відбувалися з медиком в горнилі війни. Як-от про «Кобзаря», який врятував Євгенові Максимовичу життя, каже його донька, нині головний дитячий хірург Львівщини Оксана Борова.
«Коли він ішов у шерензі по щойно звільненому закарпатському селі, побачив у болоті ось цю книгу – Шевченків «Кобзар». Не вийшов із шеренги, а тільки ступив крок убік і підняв книгу. У цей час десь на горбку німецький снайпер прошив кулеметною чергою шеренгу – так загинули товариші, які стояли поряд. Цей «Кобзар» врятував йому життя… Тут і надпис його рукою – «пам’ятка із Закарпатської України», 15 жовтня 1944 року, село Квасів», – каже Оксана Борова.
Не боявся говорити про помилки
Євген Боровий дійшов з радянським військами до Праги, дивом лишившись живим. У 46-му повернувся на навчання до Львова та став одним з улюблених учнів відомого львівського хірурга Георгія Караванова. Хоча довчитися у вже тоді престижному навчальному закладі вдалося ще й тому, що закінчив його у 49 році, за кілька місяців до початку репресій проти сотень львівських студентів – після провокативного вбивства Ярослава Галана.
А згодом була Дубровицька районна лікарня на півночі Рівненщини, Рівненська міська й обласна лікарні. У книзі – маса унікальних прикладів з хірургічної практики, таких, як перше в Україні впровадження у хірургічну практику ендотрахіального наркозу, яке відбулося саме в Рівному під керівництвом Борового.
Уже після його смерті доньки Євгена Борового реалізували його план видати спеціальну книгу про типові хірургічні помилки. Він не боявся про таке говорити, бо свято дотримувався медичної деонтології. А ще брався оперувати тих, кого інші вважали безнадійними. Лікарі, котрі знали його рівень, в критичних ситуаціях самі прагнули потрапити на операцію саме до Борового. Як, до речі, і представники влади.
Щоправда, коли справа дійшла до видання книги, авторка кілька разів зверталася до владних структур, щоб виділили кошти з бюджету, та марно. Тоді й почала збирати кошти з миру по нитці. Друзі, колеги і просто вдячні пацієнти посприяли тому, що у видавництві «Твердиня» була підготовлена книга, яка вийшла друком на Миколаївщині – так виявилося дешевше. У презентації взяла участь і дружина хірурга, Марія Борова, і чимало його учнів, котрих уже нині називають корифеями великої хірургії.
(Рівне–Київ–Прага)