Прага – Сьогодні чеченці та інгуші згадують один із найчорніших днів їхньої історії. Рівно 65 років тому на світанку цілі народи були депортовані до Середньої Азії. Половина людей загинула під час депортації. Ті, що вижили, змогли повернутися у рідні краї лише через півтора десятиліття. І хоча офіційна Москва засудила цей злочин, про нього мало хто згадує в сучасній Росії, де день жалоби за десятками тисяч чеченців та інгушів затьмарюють гучні святкування Дня захисника вітчизни.
Коли в Росії гучно святкують День захисника вітчизни, у далекому від Москви чеченському селі старий Магомед починає цей день тихою поминальною молитвою за своїми рідними і односельцями, які загинули під час депортації. Та коли його запитати про той час, старий чеченець не стримує емоцій.
«Одного вечора усіх мешканців нашого села зігнали в яму біля річки Терек. Навколо стояли автоматники, з двох боків стояли кулемети. До краю ями підійшов полковник і повідомив: ви всі бандити, і вас усіх сьогодні депортують. Мені тоді йшов 18-й рік. Три морозні доби ми провели в тій ямі під снігом. Потім нас повезли на станцію Наурська, повантажили у вагони. В дорозі ми провели 40 діб. Ешелон весь час зупинявся – вивантажували мертвих», – пригадує Магомед.
Радянській владі настільки залежало на тому, щоб депортувати півмільйона чеченців та інгушів, що з фронту було відкликано близько 100 тисяч солдатів регулярної армії, які мали допомогти 19 тисячам військ НКВС закінчити депортацію цілих народів упродовж одного тижня.
23 лютого – день жалоби і для тих чеченців та інгушів, які не повернулися додому, коли такий дозвіл Радянська влада вже дала у 1957 році.
Про те, що чекало на його батьків та інших депортованих у Киргизстані та Казахстані, розповідає голова організації «Вайнах», що означає «наші люди», Аліхан Бойов: «Коли людей везли у вагонах для худоби, загинув кожен третій. Коли їх привезли, скажімо, в Казахстан, вивантажили на станції, там була страшна завірюха, холод. І після того, як їх привезли, загинув кожен другий у родині. Люди гинули від голоду, від холоду, від хвороб. Це досі залишається біль, скорбота, велика трагедія для народу».
Проголошеної реабілітації замало
У нинішній Чечні, з її лояльним до Кремля керівництвом, намагаються не псувати загальноросійського свята скорботними мітингами. Всі жалобні урочистості проходять напередодні, а сам день початку депортації чеченці можуть згадувати лише в родинному колі чи у мечеті.
Та представник Інгушетії в Раді Федерації, верхній палаті парламенту Росії, Іса Костоєв говорить, що цього замало для того, щоб рани його народу загоїлися. Бо покаяння в Росії не відбулося, і навіть правові питання, пов’язані з депортованими народами, досі не розв’язані.
«Нова Росія визнала усі акти проти репресованих народів злочинними. У 1989 році була спеціальна декларація. Після цього був закон про повну реабілітацію репресованих народів з відновленням їхніх прав. Але, на мій погляд, ці так гучно проголошені акти досі значною мірою не реалізовані. Залишати ці питання не можна, але їм не приділяється достатньо уваги, і вони не вирішуються», – вважає законодавець із Інгушетії.
23 лютого 1944 року був днем лише початку масових депортацій. Вже через два тижні, 7 березня, були депортовані балкарці, а 18 травня того ж року черга дійшла і до кримських татар, яких також оголосили «ворогами» і «бандитами» і вислали до Узбекистану.
(Прага – Київ)
«Одного вечора усіх мешканців нашого села зігнали в яму біля річки Терек. Навколо стояли автоматники, з двох боків стояли кулемети. До краю ями підійшов полковник і повідомив: ви всі бандити, і вас усіх сьогодні депортують. Мені тоді йшов 18-й рік. Три морозні доби ми провели в тій ямі під снігом. Потім нас повезли на станцію Наурська, повантажили у вагони. В дорозі ми провели 40 діб. Ешелон весь час зупинявся – вивантажували мертвих», – пригадує Магомед.
Радянській владі настільки залежало на тому, щоб депортувати півмільйона чеченців та інгушів, що з фронту було відкликано близько 100 тисяч солдатів регулярної армії, які мали допомогти 19 тисячам військ НКВС закінчити депортацію цілих народів упродовж одного тижня.
23 лютого – день жалоби і для тих чеченців та інгушів, які не повернулися додому, коли такий дозвіл Радянська влада вже дала у 1957 році.
Про те, що чекало на його батьків та інших депортованих у Киргизстані та Казахстані, розповідає голова організації «Вайнах», що означає «наші люди», Аліхан Бойов: «Коли людей везли у вагонах для худоби, загинув кожен третій. Коли їх привезли, скажімо, в Казахстан, вивантажили на станції, там була страшна завірюха, холод. І після того, як їх привезли, загинув кожен другий у родині. Люди гинули від голоду, від холоду, від хвороб. Це досі залишається біль, скорбота, велика трагедія для народу».
Проголошеної реабілітації замало
У нинішній Чечні, з її лояльним до Кремля керівництвом, намагаються не псувати загальноросійського свята скорботними мітингами. Всі жалобні урочистості проходять напередодні, а сам день початку депортації чеченці можуть згадувати лише в родинному колі чи у мечеті.
Та представник Інгушетії в Раді Федерації, верхній палаті парламенту Росії, Іса Костоєв говорить, що цього замало для того, щоб рани його народу загоїлися. Бо покаяння в Росії не відбулося, і навіть правові питання, пов’язані з депортованими народами, досі не розв’язані.
«Нова Росія визнала усі акти проти репресованих народів злочинними. У 1989 році була спеціальна декларація. Після цього був закон про повну реабілітацію репресованих народів з відновленням їхніх прав. Але, на мій погляд, ці так гучно проголошені акти досі значною мірою не реалізовані. Залишати ці питання не можна, але їм не приділяється достатньо уваги, і вони не вирішуються», – вважає законодавець із Інгушетії.
23 лютого 1944 року був днем лише початку масових депортацій. Вже через два тижні, 7 березня, були депортовані балкарці, а 18 травня того ж року черга дійшла і до кримських татар, яких також оголосили «ворогами» і «бандитами» і вислали до Узбекистану.
(Прага – Київ)