Прага – Щоб там не казали, але питання зовнішньополітичного курсу для України – це головне питання її незалежності. Так, допоки Україна стоїть на світовому роздоріжжі, доти вона не є остаточно і безповоротно незалежною державою. Достатньо згадати, як під час Паризької мирної конференції 1919-20 років один із українських делегатів чомусь «забув» прийти на одну з ключових нарад, це додалося до загальної пересвареності в різних групах української делегації і доля України була вирішена – вона втратила свою незалежність вдруге, вже на 70 років. Тоді як польський посол, за порадою прем’єра Падеревського, ходив до двох американських делегацій і падав на коліна, просячи за Польщу і Польща отримала не лише Львів але й всю Галичину. Австрійці ж відмовилися від своєї таємної обіцянки щодо підтримки незалежності Західної України. І в цьому були винні, насамперед, самі українців. Бо одні з них, на кшталт Винниченка, будували повітряні замки на зразок дружби з «більшовицькою Росією», інші ж, із невідомих причин, раптом не приходили на ключові засідання міжнародних конференцій. І якщо хтось думає, що щось з того часу змінилося, світ став іншим – той помиляється.
Бо на Заході й до сьогодні стосовно України у багатьох рушіїв політичного істеблішменту десь підспудно живуть переважно дві точки зору. Одна –Україна, як така не може існувати самостійно, бо є частиною Росії, а з другої випливає, що якщо й є Україна, то вона лише до Збруча, у крайньому випадку, як кажуть деякі польські консерватори – до Дніпра з Києвом.
Правда, були і є інші політики, на кшталт кайзера Вільгельма, чи Франца-Йозефа, чи чеського президента Томаша Масарика, чи Збігнєва Бжезінського, чи Томаса Ільвеса, які не виключали і не виключають утвердження Великої України, але вони і їм подібні вже не раз «попеклися» чи то у Бресті, чи Парижі, чи Ризі, чи оце в сучасному Мюнхені.
І ставалося б – це, в основному, з вини не послідовних або ж продажних українських політиків, які або не приходили на вирішальні для Києва міжнародні наради, або ж раптом заявляли світові – «ану вас, ми не готові бути державою і жити разом із вами у цивілізованому світі», як це нещодавно видав один із сучасних лідерів українських регіонів, який розпочинає свої виступи в парламенті з того, що «я свого часу сидів...» Що з такими політиками чекати Україні та українцям. Тому й кажуть на Заході – «та вони ж самі не можуть розібратися, чого вони хочуть», «у них там панує політичне безладдя».
«Україна і Росія не мають у своїй історії жорстких конфліктів»?!
Так, це слова відомого українського політика. І сказані вони не коли-небудь і не де-небудь, а цими днями – на солідній міжнародній конференції у Мюнхені. Ну що ж після цього скажеш, хіба що сам собі негарне слово і знову згадаєш пана Панейка та Паризьку мирну конференцію. Немає значення – чи це слова пана Немирі, чи пані Тимошенко але ці слова чують у світі і не від кого-небудь, а від вірогідного претендента на керівництво зовнішньою політикою України щонайменше, як це планують, вірогідно, у Москві, до 2018 року. Про це щойно сказав і посол Росії Віктор Черномирдін: «обов’язково тверезі прийдуть, нормальні».
Оце згадався нещодавно померлий, земля йому пухом, Павло Загребельний і його роман «Смерть у Києві». Ну хай пані Тимошенко й не читає подібних книг, але ж той, хто писав текст для неї у Мюнхені, добре знає, що таку тезу, як «Україна і Росія не мають у своїй історії жорстких конфліктів» сприймуть якщо не як брехню, то просто, як Тарас казав, «підножкову» демагогію, яка маскує «грязь Москви».
Ще засновник Москви Юрій Долгорукий хотів у 12-му столітті придушити прозахідний курс Києва і був знищений київськими боярами. Сьогодні один із потужніших атомних підводних човнів Росії називається «Юрій Долгорукий». Ще Карл Маркс писав, що імперська політика Росії зародилася в «кривавому болоті московського рабства» і «змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана ІІІ чи політика сучасної московської імперії є не просто подібними, а й тотожними». І далі: «Політика Росії – незмінна. Російські методи і тактика змінювалися, і будуть змінюватися, однак головна мета російської політики – підкорити світ і правити у ньому – є і буде незмінною... Московський панславізм всього лише одна з форм загарбницької політики».
Що вам ще потрібно? Те, що й сьогодні московські політики заявляють, що не лише України, а й української мови не існує? Дати? Будь-ласка – Конотопська битва (300 років тому), Крути (90 років тому). Наступним може бути Крим-2017. Адже ж Путін сказав у Бухаресті минулого року про Україну: «Хто нам може сказати, що у нас там немає ніяких інтересів? Південь, південь України повністю, там лише одні росіяни!»
Тимошенко у Мюнхені: «Ми хочемо поставити співпрацю з Росією на абсолютно інший базис»
А український промовець у Мюнхені сказала: «Я не хочу більше стресів для ЄС, для будь-якої країни від того, що між Україною і Росією не врегульовані стосунки». Тут так і хочеться додати після «будь-якої» – «окрім своєї», якщо вона дійсно «своя».
Знаєте, і тоді в Парижі 1920 року дії, чи то позиції Панейка, чи то Томашівського, чи ще когось із трьох пересварених таборів української делегації може й радували Клемансо чи Падеревського, але не Ллойд-Джорджа чи Масарика, бо останні глибше розуміли, що таке безпосереднє сусідство з Росією. Так і тепер, слова про замирення Росії на користь Європи ціною України, це навіть не смішно, може це подобається Штайнмайєру чи Саркозі, та й то лише до певної межі, бо для них сьогодні замирення з Росію, бодай навіть ціною України, це лише тимчасовий крок, комерційна тенденція. Вони вже сьогодні, в останню мить, зняли із проекту нового договору Брюсселя з Москвою слово «стратегічна співпраця».
А що ж далі? А далі 2017 рік. Абсолютно новий базис співпраці України з Росією – це лише перегляд Конституції і залишення російського Чорноморського флоту у Севастополі й інші базові поступки Києва Москві? Карл Маркс писав: «Політика Росії незмінна». А компроміси з Москвою закінчувалися для всіх політиків новою агресією Росії і крахом «компромісних політиків».
Невже хтось дійсно думає, що можливий 5-мільярдний кредит Росії для Києва – це лише суто комерційна, так би мовити, економічна оборудка? Так, як і кредит для Вірменії, який може обернутися для неї входженням у «рубльову зону», чи для Білорусі, чи для того ж Киргизстану – взамін на закриття американської бази в Манасі і входження в орбіту політики Кремля. Навіть Кучма, яким би він не був президентом, добре розумів, що таке влазити у кредити з Москвою. Чому ж Кучма «не схилив» Київ на «нульовий варіант», бо добре знав, що навіть один президентський термін у такому разу був би для нього проблемою.
Віктор Ющенко завів зовнішню політику України у довгий розмовний скучний монолог. І це відчули не лише в Європі. Навіть той же Черномирдін сказав днями про Ющенка: «Він може довкола якогось пенька три години ходити, розглядати його, фантазувати». А прості істини для політика: «точність – це ввічливість королів», чи ж «лаконічність – сестра таланту», або ж «миттєвість, точність і лаконічність – ось риси геніального політика». Приміряйте це до ери Ющенка і ви зрозумієте – чому все було програно, особливо, у зовнішній політиці.
Україна – 2017-й
Днями відомий британський адвокат Роберт Амстердам оприлюднив своєрідну антиутопію, футурологічний прогноз із реальними фактами про те, що десь у 2016 році Росія розпочне справжню «газову війну з Німеччиною та Європою». І цей досвідчений фахівець сказав, що таке можливе через відсутність у нинішньої Європи «єдиної політики щодо Росії», цієї «небезпечної і нестабільної автократії».
У Росії стосовно України лише два варіанти. Як сказав посол Віктор Черномирдін, у Києві «обов’язково прийдуть тверезі, нормальні», і вони все (як сказала вже Юлія Тимошенко у Мюнхені) «поставлять на абсолютно інший базис» для Москви... І відбудеться зміна Конституції – флот Росії в Севастополі залишиться й після 2017 року. Або ж інший можливий варіант – прямий захист інтересів росіян в Україні, що ми вже бачили на Кавказі, в Грузії. Путін: «Південь, південь України повністю, там лише одні росіяни».
Та й у четвер, 12 лютого, міністр оборони Росії Анатолій Сердюков прибув до Севастополя, не питаючи дозволу Києва, щоб провести своєрідний розбір наступних планів Кремля і «перекличку наявних нині сил».
(Прага – Київ)
Бо на Заході й до сьогодні стосовно України у багатьох рушіїв політичного істеблішменту десь підспудно живуть переважно дві точки зору. Одна –Україна, як така не може існувати самостійно, бо є частиною Росії, а з другої випливає, що якщо й є Україна, то вона лише до Збруча, у крайньому випадку, як кажуть деякі польські консерватори – до Дніпра з Києвом.
Правда, були і є інші політики, на кшталт кайзера Вільгельма, чи Франца-Йозефа, чи чеського президента Томаша Масарика, чи Збігнєва Бжезінського, чи Томаса Ільвеса, які не виключали і не виключають утвердження Великої України, але вони і їм подібні вже не раз «попеклися» чи то у Бресті, чи Парижі, чи Ризі, чи оце в сучасному Мюнхені.
І ставалося б – це, в основному, з вини не послідовних або ж продажних українських політиків, які або не приходили на вирішальні для Києва міжнародні наради, або ж раптом заявляли світові – «ану вас, ми не готові бути державою і жити разом із вами у цивілізованому світі», як це нещодавно видав один із сучасних лідерів українських регіонів, який розпочинає свої виступи в парламенті з того, що «я свого часу сидів...» Що з такими політиками чекати Україні та українцям. Тому й кажуть на Заході – «та вони ж самі не можуть розібратися, чого вони хочуть», «у них там панує політичне безладдя».
«Україна і Росія не мають у своїй історії жорстких конфліктів»?!
Так, це слова відомого українського політика. І сказані вони не коли-небудь і не де-небудь, а цими днями – на солідній міжнародній конференції у Мюнхені. Ну що ж після цього скажеш, хіба що сам собі негарне слово і знову згадаєш пана Панейка та Паризьку мирну конференцію. Немає значення – чи це слова пана Немирі, чи пані Тимошенко але ці слова чують у світі і не від кого-небудь, а від вірогідного претендента на керівництво зовнішньою політикою України щонайменше, як це планують, вірогідно, у Москві, до 2018 року. Про це щойно сказав і посол Росії Віктор Черномирдін: «обов’язково тверезі прийдуть, нормальні».
Оце згадався нещодавно померлий, земля йому пухом, Павло Загребельний і його роман «Смерть у Києві». Ну хай пані Тимошенко й не читає подібних книг, але ж той, хто писав текст для неї у Мюнхені, добре знає, що таку тезу, як «Україна і Росія не мають у своїй історії жорстких конфліктів» сприймуть якщо не як брехню, то просто, як Тарас казав, «підножкову» демагогію, яка маскує «грязь Москви».
Ще засновник Москви Юрій Долгорукий хотів у 12-му столітті придушити прозахідний курс Києва і був знищений київськими боярами. Сьогодні один із потужніших атомних підводних човнів Росії називається «Юрій Долгорукий». Ще Карл Маркс писав, що імперська політика Росії зародилася в «кривавому болоті московського рабства» і «змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана ІІІ чи політика сучасної московської імперії є не просто подібними, а й тотожними». І далі: «Політика Росії – незмінна. Російські методи і тактика змінювалися, і будуть змінюватися, однак головна мета російської політики – підкорити світ і правити у ньому – є і буде незмінною... Московський панславізм всього лише одна з форм загарбницької політики».
Що вам ще потрібно? Те, що й сьогодні московські політики заявляють, що не лише України, а й української мови не існує? Дати? Будь-ласка – Конотопська битва (300 років тому), Крути (90 років тому). Наступним може бути Крим-2017. Адже ж Путін сказав у Бухаресті минулого року про Україну: «Хто нам може сказати, що у нас там немає ніяких інтересів? Південь, південь України повністю, там лише одні росіяни!»
Тимошенко у Мюнхені: «Ми хочемо поставити співпрацю з Росією на абсолютно інший базис»
А український промовець у Мюнхені сказала: «Я не хочу більше стресів для ЄС, для будь-якої країни від того, що між Україною і Росією не врегульовані стосунки». Тут так і хочеться додати після «будь-якої» – «окрім своєї», якщо вона дійсно «своя».
Знаєте, і тоді в Парижі 1920 року дії, чи то позиції Панейка, чи то Томашівського, чи ще когось із трьох пересварених таборів української делегації може й радували Клемансо чи Падеревського, але не Ллойд-Джорджа чи Масарика, бо останні глибше розуміли, що таке безпосереднє сусідство з Росією. Так і тепер, слова про замирення Росії на користь Європи ціною України, це навіть не смішно, може це подобається Штайнмайєру чи Саркозі, та й то лише до певної межі, бо для них сьогодні замирення з Росію, бодай навіть ціною України, це лише тимчасовий крок, комерційна тенденція. Вони вже сьогодні, в останню мить, зняли із проекту нового договору Брюсселя з Москвою слово «стратегічна співпраця».
А що ж далі? А далі 2017 рік. Абсолютно новий базис співпраці України з Росією – це лише перегляд Конституції і залишення російського Чорноморського флоту у Севастополі й інші базові поступки Києва Москві? Карл Маркс писав: «Політика Росії незмінна». А компроміси з Москвою закінчувалися для всіх політиків новою агресією Росії і крахом «компромісних політиків».
Невже хтось дійсно думає, що можливий 5-мільярдний кредит Росії для Києва – це лише суто комерційна, так би мовити, економічна оборудка? Так, як і кредит для Вірменії, який може обернутися для неї входженням у «рубльову зону», чи для Білорусі, чи для того ж Киргизстану – взамін на закриття американської бази в Манасі і входження в орбіту політики Кремля. Навіть Кучма, яким би він не був президентом, добре розумів, що таке влазити у кредити з Москвою. Чому ж Кучма «не схилив» Київ на «нульовий варіант», бо добре знав, що навіть один президентський термін у такому разу був би для нього проблемою.
Віктор Ющенко завів зовнішню політику України у довгий розмовний скучний монолог. І це відчули не лише в Європі. Навіть той же Черномирдін сказав днями про Ющенка: «Він може довкола якогось пенька три години ходити, розглядати його, фантазувати». А прості істини для політика: «точність – це ввічливість королів», чи ж «лаконічність – сестра таланту», або ж «миттєвість, точність і лаконічність – ось риси геніального політика». Приміряйте це до ери Ющенка і ви зрозумієте – чому все було програно, особливо, у зовнішній політиці.
Україна – 2017-й
Днями відомий британський адвокат Роберт Амстердам оприлюднив своєрідну антиутопію, футурологічний прогноз із реальними фактами про те, що десь у 2016 році Росія розпочне справжню «газову війну з Німеччиною та Європою». І цей досвідчений фахівець сказав, що таке можливе через відсутність у нинішньої Європи «єдиної політики щодо Росії», цієї «небезпечної і нестабільної автократії».
У Росії стосовно України лише два варіанти. Як сказав посол Віктор Черномирдін, у Києві «обов’язково прийдуть тверезі, нормальні», і вони все (як сказала вже Юлія Тимошенко у Мюнхені) «поставлять на абсолютно інший базис» для Москви... І відбудеться зміна Конституції – флот Росії в Севастополі залишиться й після 2017 року. Або ж інший можливий варіант – прямий захист інтересів росіян в Україні, що ми вже бачили на Кавказі, в Грузії. Путін: «Південь, південь України повністю, там лише одні росіяни».
Та й у четвер, 12 лютого, міністр оборони Росії Анатолій Сердюков прибув до Севастополя, не питаючи дозволу Києва, щоб провести своєрідний розбір наступних планів Кремля і «перекличку наявних нині сил».
(Прага – Київ)