Київ – В Україні від 1991 року миготять, невпинно змінюючи один одного, нові прем’єр-міністри, нові уряди, нові довірені службовці на ключових державних посадах. Обіч від кадрової магістралі і без дотику до нього по ідеологічних рейках рухаються радикальні програми боротьби з корупцією, прискорення темпів реформування української багатостраждальної економіки, викликаючи щемливе відчуття чогось дуже і дуже знайомого і вже баченого тими, кому за 40, за часів радянського застою в епоху генсека Леоніда Брежнєва.
Тим часом в Україні досягнуто такої помітної економічної та фінансової «стабілізації», що цілком можна сказати, перефразовуючи народну мудрість – «хворому стало легше, хворий став рідше дихати». І в той час, коли українська економічна система все більше починає дихати на ладан, хаотична і часто просто деструктивна рухливість на горішніх владних поверхах, котра мала б засвідчити, що Україна не залишається без дбайливого керівництва, аж надто скидається на силкування квартету музик із відомої байки. Та сама глибина осмислення проблем, компетентність і вмілість, та сама рішучість і енергійність у виконанні своїх рішень. Та ж сама беззаперечна впевненість у своїй діяльності і, на жаль, той же самий результат.
Водночас, я далекий від думки, що це українське метушливе безладдя є результатом лише чийогось злого наміру, вияву якихось демонічних сил на кшталт «руки Москви», «руки західного імперіалізму», мафії тощо. Оскільки наявність і можливий вплив цих сил – не причина, а результат тих глибинних чинників, які й лежать в основі описаного: методологічна і концептуальна неозброєність, а по суті сліпота й недієздатність наших державних мужів перед завданнями сьогоднішнього дня. Адже увесь постпомаранчевий досвід після 2004 року вчить – від автоматичної заміни авторитарного президента Леоніда Кучми на демократичного Віктора Ющенка нічого не зміниться і не може змінитися принципово, якщо не демонтувати саму систему реалізації влади, котра фактично мало змінилася в Україні з радянських часів.
Повторення перейденого
У цьому сенсі, можливо, варто пригадати, що за дуже віддалених від нас часів неоліту (тобто нового кам’яного віку) склалася воістину драматична ситуація. Пращури жили з того, що полювали на все, що бігає, й збирали все їстівне, що давала природа. Поступове вдосконалення технологій і знарядь такого господарювання призвели до цілковитого виснаження природних ресурсів. В результаті бумеранг ударив по самих мисливцях. Простори нашої планети буквально знелюдніли. Зникло близько 90% людей. Почалося повсюдне людожерство, котре вкоренилося на тривалий час як елемент культури.
Від повного краху й вимирання людство врятувала дуже проста, але революційна ідея. Щоб мати якийсь ресурс у достатній кількості, треба дбати про його відновлення й докладати до того працю.
Завдяки цій ідеї і сталося те, що потім названо «Великою неолітичною революцією». Вона повністю змінила світогляд первісної людини, її не тільки господарські, а й інші стосунки, призвела до виникнення цивілізації у сучасному розумінні. Вже в рамках цієї революційної концепції виникла технологічна революція, культурна революція, процеси державотворення й усі подальші цивілізаційні досягнення, врешті-решт – перехід до індустріального, а потому й постіндустріального та інформаційного суспільств.
Паралелі між діями вождів племен дореволюційно-неолітичних часів і діяльністю українських державних мужів видно дуже чітко. Вони мають спільні концептуальні засади – жити сьогоднішнім днем. Зберемо, вполюємо те, що бачимо, а що буде завтра, побачимо завтра. За неолітичної доби це спричинило тотальне зменшення населення, вичерпання природних ресурсів, за української реальності це веде до вичерпання ресурсів економіки і знелюднення економічних просторів (тобто підприємництва), та власне й України. Ритуальне поїдання ворогів за часів неоліту український сучасний державний механізм замінив ритуальним поїданням грошей і майна впольованих підприємців, вкорінюючи цю традицію в стосунках і між самими підприємцями (рейдерство!).
Як і за часів неоліту, поліпшити становище не можна вдосконаленням знарядь полювання на підприємців і самої системи полювання. Треба міняти саму концепцію, методологію, від полювання переходити до культурного господарювання – тобто стимулювати розвиток підприємництва.
Ґрунт малого бізнесу
Отже, в своїй економічній політиці Українська держава повинна перейти від полювання на оподатковані гроші до вирощування їхньої маси. А наповнення податків, як відомо, росте у підприємствах, і для того, щоб там щось виросло, потрібно створити відповідний ґрунт. Ґрунтом для зростання економіки, як показує світовий досвід, є малий бізнес, тобто масові малі підприємства.
Крім сплачування державі податків, вони виконують ще інші суспільні функції. Вони, по-перше, є кузнею кадрів підприємців усіх рівнів і живильним середовищем для зростання середніх і великих підприємств. По-друге, малий бізнес постачає національній економіці сировину, комплектові, нові економічні ідеї. По-третє, в малому бізнесі працює значна частина середнього класу, без якого ще ніде і нікому не вдалося ствердити демократію. Крім того, це величезний ринок збуту для середніх і великих підприємств. Малий бізнес – підмурок піраміди економіки.
Щоб стимулювати малий бізнес, не треба «винаходити велосипед». Наприклад, у Сполучених Штатах вже кілька десятиліть поспіль провадиться наполеглива робота задля створення сприятливих умов для розширення масштабів і можливостей малого бізнесу у новітній високотехнологічній економіці. Можна творчо використати ці програми і на теренах України.
Ще, як би це не було парадоксально, існує певний позитивний досвід колишнього Радянського Союзу. Адже за часів перебудови було створено досить пільгові умови для малого бізнесу, й за короткий час він розвинувся так, що давав до 30% загального національного продукту. Але радянська держава, злякавшись свого ж позашлюбного дітища, розпочала силову боротьбу з малим бізнесом, яка в незалежній Україні, замість згортання, була тільки посилена. І її теперішні масштаби видно неозброєним оком.
Отже, головним кроком для переходу до культурного вирощування податків є створення в Україні пільгових умов для малого бізнесу. Це законодавчі умови, зміна податкової політики від фіскальної до стимуляційної, зміна ставки податку для малого бізнесу до тих граничних меж, що були за перебудови, доступ його до грошових і матеріальних ресурсів, допомога місцевих органів, і головне – ставлення карних органів до підприємців не як до потенційних злочинців, а як корисних суспільству громадян. І тільки після цього можна переходити до структурної перебудови, до вироблення стратегічних напрямків розвитку економіки й до управління за допомогою неокейнсіанських, фрідманівських чи інших новітніх ідей та моделей.
Чим скоріше – тим краще
Очевидно, що радикальна зміна в рамках «Великої неолітичної революції» підходу до господарювання змінила і самий світогляд людей. Безоглядне споживацтво заступив світогляд господаря, почуття відповідальності перед наступними поколіннями, перед завтрашнім днем.
Як показує увесь попередній український політичний досвід, автоматична заміна Леоніда Кучми на Віктора Ющенка, чи Юлії Тимошенко на Віктора Януковича, або знову навпаки, – все це практично нічого не може змінити. І головне лежить на найвиднішому місці. З руйнуванням комуністичної системи повага до особистості не з’явилася автоматично. Замало просто проголосити дотримання прав людини, прийнявши одну з найдемократичніших у світі Конституцію. Необхідно, щоб права людини в повному обсязі були запроваджені в законодавчому полі на всіх рівнях – від Конституції до стосунків громадянина та чиновника. Саме тут українці разюче відрізняються від сусідів із близького Заходу – чехів, поляків, словаків, угорців.
Отримавши свободу думки, слова та віросповідання, українці не зуміли отримати свободу діяльності – найважливішу свободу, оскільки громадянина, вільного у своїх діях, важко обмежити у свободі мислити та висловлюватись, але громадянин, наділений свободою говорити будь-що, може перебувати в місці повного обмеження дій – в’язниці. Вільний у своїх діях громадянин здатен забезпечити власну економічну свободу, а відтак – і свободу вибору: вибору місця та способу проживання, занять, дозвілля, допомоги і сприяння громадянам та організаціям, врешті-решт – реалізації свободи вибору політичного, який без свободи діяльності є фікцією. Адже всі свободи без свободи дій – як птах із підрізаними крилами: крила нібито є, а летіти – ніяк.
Сьогоднішні українські політики з усіх таборів упродовж багатьох років демонстрували якраз протилежний, так би мовити, «старонеолітичний» принцип мислення. Початок передвиборної гонитви до президентського крісла, спрямовує думки політиків та урядовців на короткі дистанції, на популізм, тож здається малоймовірним, що вони матимуть бажання і будуть здатні здійснити в Україні новітнє видання «Великої неолітичної революції». Більш реально те, що здійснення цієї світоглядної революції стане справою наступної управлінської команди. Принаймні, наразі просто немає іншої реалістичної стратегії та сценарію для подолання глобальної та внутрішньо української кризи, ніж перехід до стратегічно продуманого й науково насиченого виробництва як товарів, так і умов життя мільйонних мас людей.
(Київ – Прага)
Водночас, я далекий від думки, що це українське метушливе безладдя є результатом лише чийогось злого наміру, вияву якихось демонічних сил на кшталт «руки Москви», «руки західного імперіалізму», мафії тощо. Оскільки наявність і можливий вплив цих сил – не причина, а результат тих глибинних чинників, які й лежать в основі описаного: методологічна і концептуальна неозброєність, а по суті сліпота й недієздатність наших державних мужів перед завданнями сьогоднішнього дня. Адже увесь постпомаранчевий досвід після 2004 року вчить – від автоматичної заміни авторитарного президента Леоніда Кучми на демократичного Віктора Ющенка нічого не зміниться і не може змінитися принципово, якщо не демонтувати саму систему реалізації влади, котра фактично мало змінилася в Україні з радянських часів.
Повторення перейденого
У цьому сенсі, можливо, варто пригадати, що за дуже віддалених від нас часів неоліту (тобто нового кам’яного віку) склалася воістину драматична ситуація. Пращури жили з того, що полювали на все, що бігає, й збирали все їстівне, що давала природа. Поступове вдосконалення технологій і знарядь такого господарювання призвели до цілковитого виснаження природних ресурсів. В результаті бумеранг ударив по самих мисливцях. Простори нашої планети буквально знелюдніли. Зникло близько 90% людей. Почалося повсюдне людожерство, котре вкоренилося на тривалий час як елемент культури.
Від повного краху й вимирання людство врятувала дуже проста, але революційна ідея. Щоб мати якийсь ресурс у достатній кількості, треба дбати про його відновлення й докладати до того працю.
Завдяки цій ідеї і сталося те, що потім названо «Великою неолітичною революцією». Вона повністю змінила світогляд первісної людини, її не тільки господарські, а й інші стосунки, призвела до виникнення цивілізації у сучасному розумінні. Вже в рамках цієї революційної концепції виникла технологічна революція, культурна революція, процеси державотворення й усі подальші цивілізаційні досягнення, врешті-решт – перехід до індустріального, а потому й постіндустріального та інформаційного суспільств.
Паралелі між діями вождів племен дореволюційно-неолітичних часів і діяльністю українських державних мужів видно дуже чітко. Вони мають спільні концептуальні засади – жити сьогоднішнім днем. Зберемо, вполюємо те, що бачимо, а що буде завтра, побачимо завтра. За неолітичної доби це спричинило тотальне зменшення населення, вичерпання природних ресурсів, за української реальності це веде до вичерпання ресурсів економіки і знелюднення економічних просторів (тобто підприємництва), та власне й України. Ритуальне поїдання ворогів за часів неоліту український сучасний державний механізм замінив ритуальним поїданням грошей і майна впольованих підприємців, вкорінюючи цю традицію в стосунках і між самими підприємцями (рейдерство!).
Як і за часів неоліту, поліпшити становище не можна вдосконаленням знарядь полювання на підприємців і самої системи полювання. Треба міняти саму концепцію, методологію, від полювання переходити до культурного господарювання – тобто стимулювати розвиток підприємництва.
Ґрунт малого бізнесу
Отже, в своїй економічній політиці Українська держава повинна перейти від полювання на оподатковані гроші до вирощування їхньої маси. А наповнення податків, як відомо, росте у підприємствах, і для того, щоб там щось виросло, потрібно створити відповідний ґрунт. Ґрунтом для зростання економіки, як показує світовий досвід, є малий бізнес, тобто масові малі підприємства.
Крім сплачування державі податків, вони виконують ще інші суспільні функції. Вони, по-перше, є кузнею кадрів підприємців усіх рівнів і живильним середовищем для зростання середніх і великих підприємств. По-друге, малий бізнес постачає національній економіці сировину, комплектові, нові економічні ідеї. По-третє, в малому бізнесі працює значна частина середнього класу, без якого ще ніде і нікому не вдалося ствердити демократію. Крім того, це величезний ринок збуту для середніх і великих підприємств. Малий бізнес – підмурок піраміди економіки.
Щоб стимулювати малий бізнес, не треба «винаходити велосипед». Наприклад, у Сполучених Штатах вже кілька десятиліть поспіль провадиться наполеглива робота задля створення сприятливих умов для розширення масштабів і можливостей малого бізнесу у новітній високотехнологічній економіці. Можна творчо використати ці програми і на теренах України.
Ще, як би це не було парадоксально, існує певний позитивний досвід колишнього Радянського Союзу. Адже за часів перебудови було створено досить пільгові умови для малого бізнесу, й за короткий час він розвинувся так, що давав до 30% загального національного продукту. Але радянська держава, злякавшись свого ж позашлюбного дітища, розпочала силову боротьбу з малим бізнесом, яка в незалежній Україні, замість згортання, була тільки посилена. І її теперішні масштаби видно неозброєним оком.
Отже, головним кроком для переходу до культурного вирощування податків є створення в Україні пільгових умов для малого бізнесу. Це законодавчі умови, зміна податкової політики від фіскальної до стимуляційної, зміна ставки податку для малого бізнесу до тих граничних меж, що були за перебудови, доступ його до грошових і матеріальних ресурсів, допомога місцевих органів, і головне – ставлення карних органів до підприємців не як до потенційних злочинців, а як корисних суспільству громадян. І тільки після цього можна переходити до структурної перебудови, до вироблення стратегічних напрямків розвитку економіки й до управління за допомогою неокейнсіанських, фрідманівських чи інших новітніх ідей та моделей.
Чим скоріше – тим краще
Очевидно, що радикальна зміна в рамках «Великої неолітичної революції» підходу до господарювання змінила і самий світогляд людей. Безоглядне споживацтво заступив світогляд господаря, почуття відповідальності перед наступними поколіннями, перед завтрашнім днем.
Як показує увесь попередній український політичний досвід, автоматична заміна Леоніда Кучми на Віктора Ющенка, чи Юлії Тимошенко на Віктора Януковича, або знову навпаки, – все це практично нічого не може змінити. І головне лежить на найвиднішому місці. З руйнуванням комуністичної системи повага до особистості не з’явилася автоматично. Замало просто проголосити дотримання прав людини, прийнявши одну з найдемократичніших у світі Конституцію. Необхідно, щоб права людини в повному обсязі були запроваджені в законодавчому полі на всіх рівнях – від Конституції до стосунків громадянина та чиновника. Саме тут українці разюче відрізняються від сусідів із близького Заходу – чехів, поляків, словаків, угорців.
Отримавши свободу думки, слова та віросповідання, українці не зуміли отримати свободу діяльності – найважливішу свободу, оскільки громадянина, вільного у своїх діях, важко обмежити у свободі мислити та висловлюватись, але громадянин, наділений свободою говорити будь-що, може перебувати в місці повного обмеження дій – в’язниці. Вільний у своїх діях громадянин здатен забезпечити власну економічну свободу, а відтак – і свободу вибору: вибору місця та способу проживання, занять, дозвілля, допомоги і сприяння громадянам та організаціям, врешті-решт – реалізації свободи вибору політичного, який без свободи діяльності є фікцією. Адже всі свободи без свободи дій – як птах із підрізаними крилами: крила нібито є, а летіти – ніяк.
Сьогоднішні українські політики з усіх таборів упродовж багатьох років демонстрували якраз протилежний, так би мовити, «старонеолітичний» принцип мислення. Початок передвиборної гонитви до президентського крісла, спрямовує думки політиків та урядовців на короткі дистанції, на популізм, тож здається малоймовірним, що вони матимуть бажання і будуть здатні здійснити в Україні новітнє видання «Великої неолітичної революції». Більш реально те, що здійснення цієї світоглядної революції стане справою наступної управлінської команди. Принаймні, наразі просто немає іншої реалістичної стратегії та сценарію для подолання глобальної та внутрішньо української кризи, ніж перехід до стратегічно продуманого й науково насиченого виробництва як товарів, так і умов життя мільйонних мас людей.
(Київ – Прага)