Київ – Назва цієї статті перегукується з назвою книжки партійного куратора УРСР Петра Шелеста, за яку він потерпав від колег із Політбюро ЦК КПРС, «Україно наша Радянська!» В ті часи вважалося правилом доброго тону кожному члену Політбюро мати книжку (майже завжди не ним особисто написану) в криваво-червоній обкладинці, де партійній лідер виступав у ролі автора. Назви мали бути здебільшого величні й патетичні, не кшталт таких: «Проблеми миру і соціалізму», «Під прапором ленінських ідей», «В ім’я радянського народу » і таке інше. Оскільки Петро Шелест дозволив собі похизуватися своїми козацькими предками й оспівувати Запорізьку Січ – то був негайно звинувачений в націоналізмі, а найбільш пильні критики взагалі жахнулися, прочитавши слова назви «Україно наша Радянська!» по перших літерах слів і отримавши в підсумку страшне – УНР.
Звісно, нинішня Україна радянською вже не є. Але чимало обставин її актуального політичного життя нагадують часи не менш легендарні, ніж козацькі, а саме – часи розвинутого феодалізму.
Металургійні «герцоги» і вугільні «барони»
Сьогодні Україна стала заручницею реалізації особистих і кланових інтересів металургійних «герцогів» Донбасу та його ж таки вугільних «баронів», «лендлордів» Центральної України, фінансових «князів» Києва, торговельних «віконтів» Заходу тощо… Тривають феодальні «війни» (хоча цілком можна писати без лапок) всіх проти всіх, панує анархія і хаос, країною вештаються, за прикладом кондотьєрів Італії часів Данте, загони так званих рейдерів, за допомогою яких феодальна аристократія розв’язує спірні майнові проблеми. Суди залежать від реальної потуги місцевих чи центральних феодалів, ухвалюючи рішення на користь сильнішої та заможнішої сторони. Державні прокуратори грають у якусь власну гру з лише їм самим відомими правилами. На «короля» в Києві не надто зважають, орієнтуючись на реальні місцеві джерела влади. Феодальні володарі, спираючись на підконтрольні суди, час від часу оголошують одне одного налегітимними. А в парламенті, зібраному майже виключно з новітнього нобілітету (поміж яким уклинився десяток-другий незаможних інтелігентів) всі ці процеси сягають вершин гротеску і фантасмогорії.
Треба сказати, що автор цих рядків не є самотнім у своїх відчуттях.
Нещодавно Збігнєв Бжезінський в інтерв’ю українській газеті «День» сказав, що нинішня Україна з її олігархами нагадує йому Польщу ХVІІ століття з її магнатами й шляхетською анархією.
Ця неприємна ситуація значною мірою пов’язана зі згубною кадровою політикою (також цілком феодальною) помаранчевих лідерів.
Колись увесь загал Майдану сподівався, що нова влада призначатиме на керівні посади, виходячи з проголошеного нею новітнього «URBI ЕT ORBI» – принципу «трьох П»: професіоналізм – патріотизм – порядність. Натомість знову запанувала давня схема: «свій – чужий», причому «чужий» чи «свій» не для держави, не для тих чи тих політичних і партійних засад, а для «священної» особи начальника, державного діяча чи партійного вождя. Особиста відданість у суто феодальному, середньовічному її розумінні стала основою кадрової політики України.
Васал має бути відданим не якимось абстрактним ідеалам, як-от: національні інтереси, майбутнє України, гідність держави тощо, – а виключно сюзеренові, як середньовічний лицар мав демонструвати лояльність не Британії, а Його Величності королю Британії, не Франції, а Його Величності королю Франції чи потужнішому від нього на даній момент феодалу. Загроза особисто монархові сприймалась як рівноцінна чи навіть важливіша, ніж загроза країні.
Інтереси сюзерена вищі за інтереси країни
На жаль, сьогодні вся кадрова політика в Україні збудована саме на схемі васал-сюзерен. Часто-густо причиною відставки українських урядовців є не недоліки в роботі, не надуживання, а особиста нелояльність (на думку начальства). Коли в СРСР за часів Леоніда Брежнєва звільнили з посади Голови Президії Верховної Ради Радянського Союзу Миколу Підгорного, то люди жартували обігруючи прізвище генсека КПРС, що звільнили його за «нєбрєжность» (укр. – недбалість, несумлінність), себто за недостатню лояльність до Брежнєва. Кадрова політика пізнього СРСР також набувала дедалі виразніших феодальних рис.
А в України досить згадати, як Леонід Кучма звільнив із посади прем’єр-міністра України Євгена Марчука, не посоромившись звинуватити його в тому, що він, мовляв, «працював на власний імідж», себто ставав популярнішим за самого Кучму. Про користь чи шкоду діяльності цього державного діяча для України зовсім не йшлося, для Кучми та його оточення то було абсолютно несуттєво. Політики й високопосадовці розглядалися виключно з позиції інтересів власного клану. Чи можна сказати, що нині в цьому відношенні щось змінилося на краще?
Чому уряд Юлії Тимошенко звільнив з посади директора української митниці Валерія Хорошковського, на адресу котрого раніше ми чули стільки компліментів від пані прем’єр-міністра? Його звільнили за конкретні провали чи за «неюліанство» (від слова Юлія)? Його діяльність була шкідливою для України чи для особисто пані Юлії? Такі питанні виникають постійно, коли аналізуєш нові призначення й нові відставки…
Нещодавно відбулася робоча зустріч Президента з шефом Служби безпеки України Валентином Наливайченком і Генеральним прокурором Олександром Медведьком. Віктор Ющенко висловив своє невдоволення роботою цих двох відомств, заявивши своїм візаві, що ті ведуть боротьбу проти корупції лише на вербальному рівні, себто словом, а не ділом. Але мимоволі виникла підозра, що йдеться не стільки про протидію корупції, скільки про те, що Наливайченко і Медведько не розв’язали методами своїх відомств проблему Юлії Тимошенко та її політичних сателітів (хоча, нема куди правди діти, деякі українські ЗМІ повідомляли, що навколо пані Юлії функціонує потужне корупційне середовище, з чого аж ніяк не випливає, що такого середовища немає навколо інших центральних гравців української політики).
Водночас цікаво, чи йшлося про те, що крім особистих супротивників тих чи тих високопосадових фігурантів, на теренах України діє багато супротивників України як держави? Вони, значною мірою завдяки пасивності СБУ і Генеральної прокуратури, діють відкрито, нахабно і виклично. Але оскільки вони не є особистими ворогами окремих українських можновладців і олігархів, на їхню діяльність воліють не звертати уваги. Себто підхід до цієї проблеми також є суто феодальним. Найнебезпечніше, коли ці феодальні клани й угруповання втягують у свою боротьбу посполитих із різних регіонів держави, формують під цю боротьбу спеціальну регіональну ідеологію і псевдоідентичність, виступають із сепаратистськими гаслами тощо.
Партії чи феодальні клани?
За такою ж схемою «васал-сюзерен» розбудовуються політичні партії, де навколо ватажка – сюзерена збираються особисто віддані йому функціонери, які претендують на поділ партійних здобутків (політичних, фінансових і таке інше). Ця феодальна специфіка значно посилена сучасною системою виборів до парламенту за закритими партійними списками, коли головним виборцем претендентів на депутатський мандат є лише одна людина – партійний лідер-феодал, що виступає також як торговець місцями в партійному списку. Отже, пересічний виборець не може вплинути на політичну долю численних васалів популярного партійного ватажка. У випадку «негарної поведінки» такого анонімного претендента, який став депутатом виключно завдяки «вождю», бунтівника можна виключити з фракції, а значить, позбавити мандату члена парламенту.
Проте в нинішній українській кадровій політиці можна помітити явища, значно давніші від феодальних. Йдеться про прикрозвісні «кумівство» і «земляцтво». Колись за доби бездержавності то були явища на загал позитивні, адже тільки кумівство і земляцтво були дозволеними українцям і відносно безпечними формами етнічної консолідації, що допомогли українському соціуму вижити в умовах перманентного етноциду. Але сьогодні в умовах сучасної європейської держави ці форми консолідації не допомагають, а заважають розбудові модерного українського суспільства такою ж мірою, як феномен «трайбалізму» в країнах Африки заважає цим суспільствам формувати в колишніх колоніях модерні нації.
Феодальні риси кадрової політики і соціальної мобільності в Україні пояснюють той кадровий голод, ту відсутність нової політичної еліти, брак нових яскравих особистостей в різних сферах життя, на які справедливо нарікають мало не всі українські політичні аналітики. Змагання різних угруповань в українській політиці часто-густо за своїм характером і специфікою нагадує змагання феодальних кланів на кшталт «Білої і Червоної троянди» в середньовічній Англії, а не сучасне цивілізоване конкурування різних ідеологій, засад і переконань. А враховуючи, що ці угруповання мають своїми базами різні регіони й історичні області України, то їхнє протистояння реально загрожує єдності держави.
Тому реформа кадрової політики в Україні є абсолютно необхідною, але її не можна здійснити лише на рівні адміністративних рішень, адже це потребує докорінної зміни менталітету українського політичного класу, всіх правил гри й усталених норм політичного процесу тощо. Поки що на першому місці в системі цінностей переважної більшості політиків України є особиста самореалізація, а зовсім не виконання партійних програм.
Українське суспільство конче потребує швидкої дефеодалізації свого політичного життя, бо сучасний соціум не може дозволити собі в умовах нинішніх геополітичних, економічних і соціальних викликів мати архаїчні еліти, в ціннісному відношенні застарілі й відсталі, а з огляду на ефективність – абсолютно недієспроможні.
(Київ – Прага)