Київ – Важко заперечити, що бажання позитивних змін є основною життєвою силою українського суспільства впродовж останніх 20 років. Україна змінюється, намагаючись очиститись від рудиментів комуністичного минулого, котрі, як виявилось набагато більше «в’їлися» у свідомість чималої кількості українських громадян, аніж це здавалося в кінці 1980-х чи на початку 90-х років. Але після майже 18 років блукання по замкненому колу в намаганні вирватися з пострадянського простору, нав’язаного колишньою партноменклатурою (котра, залучивши до своїх лав «соціально близьких» їй колишній каґебістів і вихідців із кримінального середовища, стала називатися українською елітою), – після цих років істотних зрушень так і не сталося.
Люди, особливо молоді, зазвичай набувають властивостей того оточення, в якому знаходяться. Тобто суспільство нав’язує більшості українців свої цінності. Українці всього лише продукт цього суспільства і всю необхідну інформацію для формування і розвитку черпають за посередництвом електронних і друкованих ЗМІ. Однак через стільки років незалежності, не маючи повноцінного українського інформаційного простору, важко говорити про те, що можливе успішне формування модерного українського світу в усій його повноті. Український життєвий світ деформований величезними неконтрольованими дозами ін’єкцій цілеспрямованого дезінформаційного російського впливу, які нездатна (чи не бажає) припинити вже третя за рахунком від 1991 року українська влада.
Український світ «розмитий» по багатьом напрямкам. Не в останню чергу тому, що у ньому існує постійна недовіра до влади. Ця недовіра формується налаштуванням еліти не на вирішення поточних життєвих проблем пересічних українців, а на реалізацію свого бажання поділити все колишнє державне майно на свою користь. Система, оговтавшись від пережитого стресу та шоку після розвалу СРСР, навчилася налаштовувати себе на самовідновлення й імітування демократичних процесів, приховуючи під їх маскою свою істинну сутність. Її сила – в кооптуванні нових нестійких морально кадрів та повсякчасне використання сил із «номенклатурного резерву», котрий, не маючи великого потенціального запасу, змушує її ставити на одне і те ж місце нових-старих висуванців. Як це відбувається в дійсності, можна прослідкувати на прикладах повторного катапультування у крісло голови Верховної Ради Івана Плюща та Володимира Литвина.
Звичайно, хотілося б прокинутися одним прекрасним ранком і побачити, що вся українська система влади із зеленої ненажерливої гусениці перетворилася на прекрасного різнобарвного жовто-блакитного метелика. Але, генеруючи свої політичні бажання на чергових виборах, українські громадяни так і не спромоглися управляти наслідками цього вибору. І як результат самі стали із джерела делегування влади нагору елементом використання їх номенклатурно-олігархічною системою проти них же самих.
Виглядає так, що українці у своїй більшості не навчилися перетворювати свої політичні бажання на довготермінове «політичне мислення», а це, в свою чергу, відкриває пострадянській номенклатурі шлях до всіляких фальшувань і махінацій. Адже відсторонене від управлінських алгоритмів державою суспільство та його дієві одиниці – його громадяни, – не можуть у повній мірі реалізовувати свої політичні права і цим по суті відсторонюються від можливості впливати на перебіг політичних процесів в Україні. Таким чином, можна сказати, що нині українці мають не український світ в Україні, а невправно виконану імітацію чи муляж цього українського світу.
«Генератори» українського світу бачать його по-різному
Чим менше часу залишатиметься до президентських виборів (будемо сподіватися, що вони все таки відбудуться восени 2009 року, а не в січні 2010, як цього хоче президентське оточення), все більше буде загострюватись боротьба між командами Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко. І якщо Ющенко формально намагався моделювати український світ за ознаками, в яких домінує національне начало, то Тимошенко на наступних президентських виборах нічого не залишатиметься, як позиціонувати себе на крайньо лівому сегменті політичного спектру України. І в цьому разі – один із політичних опонентів позиціонує себе, як «націоналіст», а інший змушений надягати політичну маску ледве не «соціаліста» (якщо навіть не «комуніста»).
Адже на сьогодні Тимошенко майже впритул підійшла до того, щоб публічно задекларувати, що в Україні вже пора запроваджувати соціалістичну модель економіки та зосередитись на аграрних й оборонних технологіях. А для того, аби їй хоч чимось відрізнятися від «канонічних» соціалістів Олександра Мороза, Юлія Тимошенко могла б цілком додати до цього лівого меню необхідність проведення люстрації. Наперед знаючи, що за сучасних умов і з таким складом в Україні політичної «еліти», подібне завдання є абсолютно нездійсненим. Проте, поставивши його перед суспільством, можна заробити на цьому певний відсоток політичних дивідендів. Соціальний популіст – це саме та роль, яку демонструватиме в передвиборчій Україні пані Тимошенко.
Навряд чи варто пояснювати подібні політичні метаморфози з боку Юлії Тимошенко і тенденцію до її полівіння чимось іншим, ніж як передвиборчими політичними викрутасами. Їй необхідно грати цю роль, і її електорат їй у цьому вірить. Хоча чи віритимуть всі ті, хто підтримували Тимошенко раніше – це питання й досі залишається відкритим. Досвід боротьби в Києві за посаду мера 2008 року наочно показує, що досить одного невірного кроку (висунення на цю посаду непрохідного Олександра Турчинова), – й увесь попередній позитивний рейтинг БЮТу вже нічого не означатиме в очах потенційних виборців.
Очевидно, президентські вибори 2009 року вкотре покажуть Україні, що партійні агітатори намагатимуться фрагментувати український світ на частини. Рупори номенклатурної «турботи» про життя народу ділитимуть одних із одними за територіальною ознакою та партійною ідеологією. І на Сході знову вказуватимуть на головного ворога – галичан, оминаючи головні причини, завдяки яким стали заводи. Адже ті, хто так добре вмів грабувати Україну, не можуть керувати нею. Одна справа «помпувати» гроші в офшори, а зовсім інша – збільшувати зарплати найманим робітникам і вкладати капітал у виробництво, замість того, щоб купувати за мільйони доларів футболістів та вихвалятись один перед одним довжиною і супероснащенням своїх нових яхт.
Український світ знову ділитимуть за прихильністю «за» чи «проти» НАТО і провокуватимуть зомбованих ще радянською ідеологією ментальних «совків» на нові «подвиги» заради ефемерної ідеї відродження у тій чи іншій формі подоби так милого їхньому серцю Радянського Союзу. Причому схоже, що певним силам грошей на підтримку безглуздих, але таких, що приносять тимчасові політичні дивіденди ілюзій зовсім не жаль.
Від українського світогляду – до українського світу
Одна із бід Президента Віктора Ющенка полягає у тому, що інтуїтивно відчуваючи необхідність замінити в Україні пострадянський світогляд на український, він не зрозумів чи не усвідомив того, що опиратися в цьому пошуку необхідно не на «реєстрових українців», значна частина котрих ще в радянські часи представляли офіційне українство усьому світові, а на людей, котрі не були зав’язані на колишню тоталітарну систему. І тому, зрозуміло, не отримували від неї дохідних високих наукових звань, державних премій, орденів, почесних звань та інших різноманітних преференцій, на які в СРСР влада ніколи не скупилася для «соціально близької» інтелігенції.
Трагедія не лише самого Віктора Ющенка, а й і всієї України у тому, що послуговуючись консультаціями свого найближчого оточення, він спромігся не лише дискредитувати в очах значної кількості українського населення ідею української (не в етнічному, а в ментальному сенсі) України, а й здійснив своєрідне «щеплення» від українськості багатьом з-поміж тих, хто у 2004 році ще вагався, на який бік йому стати.
Усе це підкріплюється в очах пересічних українських громадян повзучою русифікацією на території Української держави, і тим, що нині в Україні українцем бути не набагато вигідніше і престижніше, ніж у 70-80-х роках минулого століття в УРСР. Адже проукраїнське керівництво в Україні мало б формувати український інформаційний простір, а за сучасних умов він майже тотально опинився в руках сил, котрі не мають духовно нічого спільного з Україною і намагаються робити все від них залежне, аби утвердити у свідомості українців, що сьогоднішня України – це ніщо інше, як Росія-2 (варіант: СРСР-2) на берегах Дніпра, а власне український політичний проект, мовляв, провальний і тому йому залишилося вже недовго існувати.
На початку 2009 року слід задуматись, чому помилки і недалекоглядність однієї людини – Віктора Ющенка – мають призводити до ймовірної, бодай тимчасової, поразки всієї української нації. Цілком очевидно, що неможливо український світ розбудувати на теренах України, не прищепивши її населенню український світогляд. Намагання ж Президента Віктора Ющенка побудувати в Україні український світ, не змінивши при цьому пострадянський світогляд її населення, від самого початку були приречені на провал, бо ж без критичної кількості носіїв українського світогляду не змінити на краще ситуацію в країні...
(Київ – Прага)