Київ – Наприкінці 2008 року новий-старий Голова Верховної Ради України Володимир Литвин знову вирушав на «прощу» знайомим йому шляхом. Це політична «проща» до Москви. Спікер українського парламенту пояснив цю подорож необхідністю поліпшити взаємини України з Росією.
Що ж, відносини ці справді слід поліпшити. Але таке поліпшення мало залежить від дипломатичних зусиль українських діячів, найбільшою мірою це залежить від позиції Кремля. Сама ж та позиція визначається константою кремлівського ставлення до України як геополітичної реальності. Для Кремля ідеальною є ситуація, коли такої держави як Україна взагалі б не було. Тому в Москві чекають нових «цікавих пропозицій» щодо здачі національних інтересів України. Якби Литвин запропонував програму встановлення московського контролю над Україною, тоді, можливо, його кандидатура отримала б підтримку від Москви на українських виборах президента. Щоправда, на думку деяких оглядачів, у цій справі очікується ще один претендент і конкурент, який саме зараз докладає зусиль, щоб повернутися з політичного небуття – Олександр Мороз.
Проте в Москві розуміють, що найбільші шанси на перемогу на виборах проросійські кандидати, якими б не були їхні прізвища, матимуть за максимальної політичної нестабільності України. Тут ходить не про перманентні чвари в Києві, а про ґрунтовну дестабілізацію, що реально загрожувала би існуванню держави. Саме за таких обставин найбільш привабливою стане особа, яка запропонує «порятунок» і «компроміс» ціною повного повернення до геополітичної сфери Кремля. Таку дестабілізацію можна провокувати шляхом розгортання «газової війни», а можна додати до неї ще й добре організований і фінансований чинник сепаратизму в якомусь із ключових регіонів України.
Як організувати форс-мажорні обставини
Після подій на Кавказі чимало західних оглядачів твердили, що наступним об’єктом російської агресії стане Україна, насамперед Крим. Проте знаний британський аналітик Джеймс Шерр уважає, що Росії не треба завойовувати Україну, треба лише дестабілізувати її зсередини, чим, на погляд Шерра, активно переймаються сьогодні російські спецслужби, що фактично не наражаються на спротив з боку українських спецслужб.
Звісно, добре, що СБУ активно розсекречує свої архіви, сприяє відновленню правди й історичної справедливості щодо ОУН-УПА, але загрози українській держави не залишилися тільки в минулому. Тому мав рацію одіозний в очах багатьох українських громадян Дмитро Корчинський, коли сказав, що СБУ сьогодні воює проти НКВД, а не проти ФСБ. Але відомо, що в демократичній країні спецслужби не можуть самостійно визначати свій курс, то справа найвищого державного керівництва. Проте, як зазначив анонімний знавець проблеми з лав старших офіцерів СБУ в інтерв’ю журналові «Український Тиждень»: «Можновладці не розуміють, що таке держава. В цьому єдині й «помаранчеві», й «біло-блакитні», й «біло-червоні». На цьому тлі є послідовна позиція Росії, яка створює собі клієнтуру… Головна проблема полягає у відсутності державної еліти як такої».
Ті, кого формально вважають українською елітою, не здатні ефективно діяти навіть за звичайних умов, не кажучи вже про надзвичайні, що безумовно враховуватиметься російською стороною в процесі реалізації її планів на теренах України. Отже, для підвищення шансів проросійських політиків на виборах 2009 чи 2010 років потрібні якраз такі форс-мажорні політичні умови, реальна небезпека, цейтнот, заворушення, локалізовані в певних регіонах, що одразу ж забезпечує їхній сепаратистський характер тощо. В комплексі це дає можливість яскраво продемонструвати безсилля і неефективність центральної влади, заохочуючи потужні відцентровані тенденції, що знову зробить Росію найвпливовішим гравцем в українській політиці, а також у перспективі єдиним можливим посередником між учасниками української партійної «Руїни». Деякі елементи такої російської стратегії ми вже побачили на Закарпатті, коли «раптом» різко активізувався русинський сепаратистський рух (за підтримки проросійських організації з усієї України). Негайно після гострих заяв речників цієї купки авантюристів почали діяти російські спонсори: в офіційних друкованих органах Російської Федерації з’явилися тексти, що гаряче підтримували «боротьбу русинського народу за незалежність від України», всілякі «розвідки» про окремий «карпато-руській» народ «відірваний» від рідної «східнослов’янської цивілізації», заклики надати незалежність Закарпаттю й таке інше.
Привертає увагу той факт, що Москва навіть не приховує своєї провідної участі в закарпатському «заході». Але постає питання, чому для ще однієї гри геополітичними м’язами обрали саме Закарпаття, а не приміром Крим? Адже Крим перебуває в зоні російської географічної досяжності, там дислоковано 16-тисячне російське військове угруповання, в Криму етнічні росіяни становлять 58% населення в Автономній Республіці Крим та 75% в Севастополі (це на 1,5 відсотка корінного українського населення Закарпаття, що визнає себе «русинами»), на півострові функціонує надпотужна інформаційна, освітня, культурна і фінансована система впливу Російської Федерації, там проживають десятки тисяч громадян Росії (які нерідко мають аж два паспорти, український і російський, усупереч закону) не кажучи про той факт, що позиції російських спецслужб у Криму просто незіставні з тим, що вони мають на Закарпатті.
Вибір об‘єкта: Закарпаття чи Крим?
Отже, цікаво, чому Москва вважає за краще «розробляти» Закарпаття, а не значно зручніший в цьому відношенні Крим, де вже є панівна проросійська місцева еліта і формальний статус автономії? Річ у тім, що після російської збройної агресії проти Грузії, чорноморський регіон узагалі й Крим зокрема стали зоною особливої уваги з боку США, Європи і НАТО. Крим є близьким до кордонів Росії і дуже вразливим у геополітичному і військовому відношенні. Щодо Криму деструктивна роль Росії буде для всіх очевидною з перших же рішучих її кроків на півострові.
Крім того, такі кроки можуть наразитися на гострий і добре організований спротив кримських татар, у середовищі яких можливе підпорядкування Криму Росії викликає протест (адже саме Росію кримські татари розглядають як наступницю сталінської політики етнічних чисток і депортацій, в чому їх ще більше переконали події в Чечні) і готовність до радикальних дій. На відміну від чеченців, кримські татари не мають тейпової родової системи, зате мають розвинуте громадянське суспільство у формі меджлісів від села до центрального Меджлісу в Сімферополі, що виступають як доволі ефективна система демократичного національного самоврядування. До того ж, Росія напевно враховує той факт, що в разі початку з її боку дій в Криму, аналогічних її діям у Грузії, росіянам доведеться мати справу з українською армією і військовим флотом, дислокованими на півострові, боєздатність яких, за всіх проблем, явно перевищує боєздатність грузинських військ.
Як повідомило кримське інформаційне агентство «Новий Регіон», за інформацією їхнього джерела в Міністерстві оборони Російської Федерації є ще низка обставин, що заспокоює кримські апетити Кремля, який розуміє, що саме на цьому напрямку події можуть вийти з-під контролю. Зокрема, як стверджує джерело в російському військовому відомстві: «Прихід загону американських військових кораблів у Чорне море у вересні поточного року показав, що Росії нічого протиставити в цій акваторії. США продемонстрували, що у випадку продовження війни з Грузією, вони готові дезавуювати конвенцію Монтре і забезпечити свою присутність в Чорному морі на постійній основі».
Є ще причини внутрішнього характеру. Росія зазнає великих збитків від світової фінансової кризи, що призвела до різкого падіння цін на нафту і газ, на яких трималася російська економіка. Це змушує Росію «оптимізувати» витрати, зокрема й на військо, внаслідок чого готується скорочення збройних сил Російської Федерації, лише офіцерів буде звільнено 150 тисяч. Скорочення зачепить Чорноморський флот, де буде звільнено 4 тисячі офіцерів і 8 тисяч цивільного персоналу. Навряд чи деморалізовані офіцери (яким уже заявили, що дбати про їхнє подальше майбутнє Москва не збирається) будуть дуже активно виконувати накази московського командування.
Таким чином, Закарпаття справляє на Кремль враження перспективнішої, не настільки небезпечної для самої Росії території, як Крим. Закарпаття є достатньо далеким від російських кордонів і дуже близьким до Європи (це вузол кордонів Польщі, Словаччини, Угорщини і Румунії). Там немає російських військ і Москва може завжди стверджувати свою непричетність і щиро обурюватися щодо будь-яких звинувачень. Водночас там можна буде добре полоскотати нерви знервованої в енергетичному відношенні Європи, організовуючи масові піар-кампанії і пропагандистські війни, погрожуючи Європі, що «бунтівні русини» висадять в повітря газові й нафтові труби (а їх через область проходить чимало), якщо Україна не піде їм на поступки, надавши якщо не незалежність, то бодай (для початку, мовляв) автономію.
Отже, мінімум політичних витрат, максимум пропагандистського і геополітичного зиску, як кажуть росіяни: «Дешево і сердито». Незважаючи не всю кумедність і оперетковість «русинського питання», проблем Україні і Європі можна буде на цьому напрямі створити чимало. За вже звичного неспротиву з боку Києва…
(Київ – Прага)