Український олігархоленд: камо грядеши?

Спробуємо прозирнути в майбутнє, точніше, у ймовірне майбутнє, якщо й далі Україна розвиватиметься тим шляхом, який їй визначили олігархи. Ніде, звичайно, не публікуючи своїх планів, але красномовно засвідчуючи їх наявність завдяки своїм практичним діям. І хоча олігархи, звичайно, не більшовики, але вони є їхніми гідними у плані руйнації і деукраїнізації держави нащадками.

Олігархія та її ставленики при владі не лише самі відокремилися від народу, вони ще й фактично узаконили соціальну кастовість в Україні, за якої мати достойні гроші для прожиття можуть лише ті, хто входять до касти олігархів, вузьке оточення навколо них та обслуговуючий їх персонал. Як у політичному, так і в економічному і побутовому сенсі. Всі інші ж – це здебільшого непотрібний баласт, який лише заважає розбудовувати «їхню Україну».

Віктор Ющенко, котрий так любить говорити про потреби українського села, при цьому не зробив майже нічого за всі роки свого президентства, аби припинити вимирання і деградацію сільського населення. Можна сказати, що Ющенко і його попередники на посту президента спромоглися зробити все для того, щоб підрізати коріння української нації, яким було і є українське село. Чого не змогли зробити повністю ані монголо-татарська орда, ані російська чи радянська імперії. Адже замість того, аби створити всі умови для розвитку фермерських господарств та справжніх кооперативів (яких було чимало на початку ХХ століття), селянам було заблоковано подібні можливості. Чому? Чи слід припустити, що це все робиться для того, щоб на землях вимерлих сіл були створені потужні сільськогосподарські латифундії, куди масово будуть завозитися іноземні працівники, наприклад, з Китаю, В’єтнаму чи Південної Кореї?

Можливий, утім, і дещо інший сценарій. Адже за всіх обставин олігархічній номенклатурі цілком достатньо обслуговуючого персоналу і «робочого люду», котрий працюватиме на благо владоможців. Села й маленькі містечка у таких розкладах стануть зайвими. І якщо все буде іти за їхнім планом, то олігархи та наближені до них особи невдовзі де-юре володітимуть величезними земельними наділами. Навколо маєтності владоможного олігарха (замість сіл, що вимерли) утворюватимуться поселення безземельного селянства, котре, як і 200 років тому, працюватиме для новоявлених панів на панських ланах.

Посеред лісів і полів, надійно огороджених від простого люду, стоятимуть їхні маєтки, де навколо водитиметься всіляка живність для полювання нових вельмож. Ріки і озера також перейдуть у повну власність олігархів. Наближатися без відповідного дозволу до них буде суворо заборонено. У панських лісах, куди простолюду вхід буде закритий, плодитимуться лосі, зубри, бізони, олені, косулі, кабани, зайці та інша корисна для владоможного полювання живність. Але все це суворо охоронятиметься єгерями, оскільки приватна власність на основі розділених між «своїми» народних багатств стане священною. Освіта ж стане привілеєм обраних і наближених до них васалів, а доля інших – робота за мізерну оплату і право бути слухняним й толерантним до тих, хто забезпечив тебе такою «чудовою працею на благо країни».

Але про українців при цьому не будуть також забувати. Будуть створені національні поселення: в історичних селах, а їх може бути навіть декілька у кожному із регіонів країни, будуть засновані резервації. Там можна буде поїздити на конях по зеленому запашному лугу, подивитися, як співають, ідучи з поля, миловидні дівчата-пампушечки, а увечері вам обов’язково наллють чарочку горілки, настояну на перці, калгані чи м’яті, станцюють запального гопака та з сумом опустивши до долу козацькі вуса, поспівають чарівних, меланхолійних та журливих українських народних пісень. Звісно, що у більшості випадків в «українські національні резервації» будуть приїздити грошовиті іноземці та ті українські новітні вельможі, котрі сумуватимуть за традиційним життям народу, який вони перед тим пограбували вщент і знищили.

Власне, це не є апокаліптична фантастика, оскільки український народ справді заважає олігархічній владі. За найжаданішого для олігархів сценарію на українських теренах потрібні лише кілька повністю підвладних їм категорій населення. Робочі неосвічені люди, котрі не зможуть претендувати ні на що, окрім як на працю на плантаціях латифундистів, й обслуговуючий самих олігархів персонал, який робитиме їхнє життя ситним і комфортним. А також до цього можна іще додати численну охорону, котра виконуватиме свій священний обов’язок – оберігатиме від народу все те, що було раніше відібране у нього.

Й що цікаво: розвиток подібного сценарію в Україні цілком ймовірний як за Віктора Ющенка, так і за Віктора Януковича, з однією, можливо, суттєвою різницею: за Ющенка олігархи ходитимуть у вишиванках, а за Януковича у косоворотках. В іншому це абсолютно тотожні політичні постаті, котрі з великим завзяттям і ентузіазмом вперто борються за забезпечення достойного життя... для свого найближчого оточення. А український народ для них не що інше, як політичні статисти, котрі у біфуркаційні моменти української історії на дуже недовгий час перетворюються на електорат. Отже, не Ющенка потрібно заміняти на Януковича чи навпаки. Змінювати потрібно всю цю безконтрольну і безвідповідальну систему, що називається українською владою.

Цілком очевидно: якщо ситуація в Україні розвиватиметься за нинішнім|теперішнім| сценарієм, то швидше за все,|скоріш за все| вже найближчими роками на неї може чекати доля Аргентини – багатющі поля захищені|обгороджувати| огорожами|заборами| й охороною, вирощуються в основному технічні культури, а майже увесь продовольчий урожай вивозиться за кордон – більш платоспроможним клієнтам. А з урахуванням|з врахуванням| стійкої тенденції до підвищення цін на світовому продовольчому ринку та циклічності в зміні врожайності, вже до 2012 року можемо чекати не просто аргентинського deja-vu в Україні|, а повномасштабну катастрофу. Мільйони голодуючих українців на найродючіших чорноземах світу|світу|, на рідній землі|грунті|, яка могла б зробити свій народ багатим і щасливим, але|та| він її зрадив і перетворився на пасинка. Мільйони голодуючих на землі предків, яка чомусь раптом стала чужою власністю.

Проте, нині стає очевидним той факт, що політика безоглядного дерибану всього, що є на теренах України наразі себе вже вичерпала. Пришвидшила це, безперечно, світова криза, котра висвітлила дві головні тенденції стратегії прямолінійного дерибану України, котрі вступили в суперечність зі стратегічними цілями олігархів. Цебто – з добуванням максимального зиску за будь-яку ціну.

Криза красномовно висвітлила той факт, що слабкий розвиток внутрішнього ринку, а відтак слабкий платоспроможний попит усередині країни не лише зробив Україну вразливою щодо будь-яких криз, особливо глобального типу, а й і зробив вразливим олігархічний капітал в цілому. Оскільки при розвинутому ринку ті ж олігархи мали б в кілька разів більші стабільні прибутки та в декілька, а можливо в десятки разів менші фінансові ризики під час криз.

Друга тенденція полягає в тому, що нехтування інтересами соціуму і полишення більшості громадян поза реальними соціальними і політичними процесами зробили хисткими і незахищеними не лише політичні побудови в Україні, а й легітимність та, безперечно, і суто фізичну безпеку олігархічного капіталу. Це суттєво збільшує не лише формальний ризик, в тому числі і в фінансово-бізнесовому сенсі, а й в юридичному та й в суто побутовому сенсі. Не випадково будують олігархи семиметрові паркани навколо своїх дач. Тотальний страх став, можливо, найбільш дошкульним для цього начебто найбільш захищеного прошарку українського суспільства.

Відтак, наразі необхідним стає укладення якнайбільш широкого суспільного договору, як це прийнято називати у цивілізованому західному світі, що, в першу чергу, означає не лише реальне залучення населення до соціальних і політичних процесів, а й загалом надання більш широких свобод дій у всіх напрямках і царинах внутрішнього життя країни. Оскільки на сьогодні саме фактична відсутність свободи дій обмежує зростання економіки і досягла такої критично низької планки, яка навіть перевершила стандарти часів горбачовської перебудови.

Таким чином, питання про цивілізованість українського олігархізму переростає межі суто гуманітарної проблеми побудови суспільства з людським обличчям (котре в Україні пробують не надто успішно будувати, на жаль, не вперше). Звичайно, можна спробувати реалізувати окреслені вище антиутопії. Але можна й прямувати до суто прагматичних економічних показників, які необхідно забезпечити панам-олігархам для власного подальшого розвитку, процвітання, власне, виживання у сьогоднішній непростій ситуації. А для цього доведеться таки відмовитися від ідеї перетворення України на олігархоленд, запустити систему реальної ротації владних еліт і хоч-не-хоч забезпечити всім українцям гідне життя.