Київ – Вишукані лексичні звороти на кшталт «Україна краде газ» та «українці тирять російський газ» стали нормою для російських мас-медіа ще у першій половині 1990-х років. Причому звучали вони як із посиланням на державних діячів та речників газопостачальних компаній, так і з вуст самих журналістів. Цікаво, що ті ж люди днем пізніше чи днем раніше гучно розписувалися у своїй відданості ідеям та ідеалам слов’янської єдності та стверджували, що росіяни та українці – це, власне, той самий народ, тільки в силу обставин розділений державними кордонами і треба щиросердо любити своїх братів.
Хто саме крав газ і чи крав узагалі – це історія, покрита запоною таємниці. Схоже, що коли центрально-азійський чи сибірський газ і зникав невідь куди на території України, у програші ніхто не був. Ясна річ, із тих, хто мав прямий доступ до сакраментальної «труби». Розплачувалися ж за все ті, про кого газовидобувачі та газотрейдери згадували лише тоді, коли потрібні були реальні гроші – платники податків, пересічні громадяни, працівники та споживачі. Як Росії, так і України.
Але розплачувалися не тільки своєю працею чи грошима із власних кишень, а й моральним здоров’ям та суспільно-політичною притомністю.
Радянська матриця
Воєнною та напівблатною лексикою було просякнуте все життя громадян Радянського Союзу: першою – офіційне, другою – повсякденне. Але так чи інакше, ця лексика була агресивною і вміщала якнайширший діапазон висловів: від «Битви за врожай» і «Підступів світового імперіалізму» до «А чи не пішов би ти... А ще окуляри вдягнув!» Справжній господарник та партійний працівник мусив віртуозно володіти обома різновидами лексики, про що щиросердо розповів в одному із інтерв’ю президент України Леонід Кучма – а як же інакше керувати і спонукати підлеглих до правильних дій?
Ясна річ, що подібна лексика була загальноприйнятою і для міністерства газовою промисловості СРСР, з якого 1989 року постав «Газпром». Досить лише згадати словесні перлини засновника цієї структури, нині посла Російської Федерації в Україні Віктора Черномирдіна. З іншого боку, рядові працівники і прості громадяни, від народження занурені у такий лексичний коктейль, призвичаювалися поважати начальство тільки тоді, коли воно користувалося такими енергійно-агресивними зворотами; досить згадати, як наприкінці 1980-х більш стриманий і миролюбний Михайло Горбачов програв напористому, простонародному і словесно нестриманому Борису Єльцину.
Але воєнна і напіввоєнна лексика відігравала ще одну роль у життєдіяльності радянських людей: вона стверджувала у їхній підсвідомості переконання, що вони зусібіч оточені якщо й не ворогами, то недругами, що навколишній світ – це концентрат підступів, злих намірів, крадійства та крутійства, натомість СРСР – це втілення всіх можливих чеснот; при цьому досить натиснути на всіляких там європейців, американців та азійців, продемонструвати їм могуть «першої у світі країни соціалізму» та вжити відповідну лексику – і вони в паніці відступлять. Іншими словами, йшлося про мобілізуючу місію воєнної та, власне, і напівблатної лексики – вона сприяла згуртуванню широких мас навколо чинної влади, якою б та влада не була незугарною.
...І от часи змінилися: гласність, демократія, розпад СРСР, побудова ринкової економіки, відкритість світові... На якийсь час агресивна лексика у новій Росії відступила на другий план; в Україні ж загальна злагода та миролюбність стали офіційною парадигмою поведінки влади, тому навіть Леонід Кучма стидався своїх «директорських» манер. Водночас напівблатна лексика стала чи не головною мовою великого бізнесу, отже, традиції зберігалися, лише дещо змістилася сфера їхнього побутування. І тому, коли в Москві пролунало сакраментальне: «Мочити їх у сортирах!», це викликало майже суцільну підтримку з боку суспільства: «добрі старі часи» верталися!
Відроджена войовничість
І справді: минуло не так багато часу, і знову з Кремля лунають звинувачення на адресу «підступних західних лідерів», знову Сполученим Штатам та їхнім союзникам погрожують військовим дубцем, знову атмосфера обложеної фортеці «суверенної демократії» поєднується із нестримним прагненням «показати кузьчину матір» усім потенційним недругам, знову російський народ готовий терпіти нестатки, аби втерти носа «неправильним» державам.
У цьому контексті істотно змінилася лексика як кремлівського керівництва, так і російських мас-медіа щодо України, особливо після Помаранчевої революції. Постійні ледь приховані чи відверті агресивні випади проти керівництва Української держави та «оранжевої чуми» поєднувалися із сумом з приводу тяжких випробувань, на які прирекли «братній український народ» його недолугі лідери. Ну, а щодо «зловмисних планів НАТО розсварити два народи» було сказано і написано чи не більше, ніж свого часу про «спроби насадити контрреволюцію в Чехословаччині» у 1968-69 роках.
Не пас задніх і «Газпром». Крім традиційних звинувачень на адресу України та українців – мовляв, «тирять газ» ці недолугі хохли, такий уже це народ, – з’явилися й більш агресивні ноти. Особливо на зламі 2005-2006 років, коли «Газпром» уже відключав Україні газ, й у першому кварталі 2008 року, коли виникли проблеми з ціною на поставлений в Україну газ. Тоді вперше з’явилася у російській, а з її подачі і у світовій пресі лексема «газова війна».
В останні місяці 2008 року агресивний лексикон російського керівництва та преси значно збагатився, і не дивно – адже, за словами президента Росії Дмитра Медвєдєва ще ніколи відносини двох держав не були такими поганими; відтак російські генерали прямо звинувачують українців у веденні ними бойових дій проти росіян на території Грузії, навколо постачання української зброї Грузинській республіці роздмуханий великий скандал, а розмови про проникнення НАТО і США у Крим, що, мовляв, може призвести до Третьої світової війни стали трюїзмами у російських ЗМІ.
Запах газу і лексика агресії
Не пасе задніх і «Газпром», ба більше – він часом випереджає у словесних вправах навіть кремлівських лідерів. Звернімо увагу лише на деякі із заяв керівників та речників цієї державної супермонополії за останні місяці. Ще у листопаді, задовго до Нового 2009 року, «Газпром» почав «артпідготовку», мобілізуючи російське суспільство проти українців і готуючи відповідним чином європейську громадську думку. 22 листопада, Сергій Купріянов: «Україна робить неможливим підписання угоди по газу з Росією». «Україна забула про газовий борг через НАТО» – той самий Купріянов, 18 грудня. Він же і тоді ж: «Україна за будь-яких обставин мусить виконати зобов’язання із транзиту російського газу до Європи». Ось так. За будь-яких, що б не було зроблено Москвою, українці мають виструнчитися і сказати: «Слухаюсь!»
Далі – більше: «Україна не зможе до Нового року виплатити борги за поставлений Росією газ» – упевнено заявив речник «Газпрому» 24 грудня 2008 року. І тоді ж: «Україна підриває економіку Росії тим, що не платить за газ». Виявляється, саме 2,5 мільярда доларів (сума газового боргу за оцінкою «Газпрому») – це катастрофа для російської економіки. І це у той час, коли Володимир Путін широким жестом списав дружній Лівії державний борг удвічі більших розмірів, а, за офіційними джерелами, річні обсяги корупції у Російській Федерації складають 400 мільярдів доларів...
І того ж 24 грудня – ще одна заява від імені «Газпрому»: «Україна, як й інші держави, може розраховувати, при зниженні ціни на нафту, на зниження цін на газ наприкінці 2009 року». Чому наприкінці? Адже ціни на газ прив’язані до цін на нафту, якими ті були півроку тому. Тобто, згідно із такою прив’язкою, зниження цін на газ має розпочатися з лютого 2009 року. Ба більше: на початку листопада голова правління «Газпрому» Олексій Міллер заявив просто на телекамеру: «Абсолютно точно, ціни на газ з початку 2009 року для споживачів Європи підуть донизу». І додав, що середньорічна ціна на російський газ для Європи становитиме 270-300 доларів за тисячу куб. м. Тож про що йдеться, як не про свідому дезинформацію, що є необмінною складовою воєнного дискурсу?
«Газпром» має намір відключити Україні газ. Рахунок пішов на години», – така інформація з’явилася у ЗМІ 30 грудня. Передвоєнна ситуація, чи не так? А далі – у тому ж стилі: «Україна відверто шантажує Росію», «Україна за добу незаконно відібрала 50 мільйонів кубометрів газу», «Україна зірвала переговори» «Україна визнала, що краде наш газ», «Україна відверто визнає, що краде наш газ», «Україна безсоромно краде газ», «Україна продовжує красти, але поставкам це не заважає», «Україна бойкотує переговори з транзиту газу»...
Як почуватиметься після такої потужної ідеологічної обробки пересічний росіянин? Як він ставитиметься до України? І які підсвідомі вчинкові важелі спрацюють у нього? Братися за зброю і йти втихомирювати «зарозумілих хохлів»? Ще тісніше гуртуватися навколо рідної влади?
І що цікаво: практично жодного слова ані від речників та керівників «Газпрому», ані в російських ЗМІ про сакраментальне «РосУкрЕнерго», швейцарську начебто фірму, яка безпосередньо здійснює постачання газу в Україну та Європу і яка (увага!) позиціонує себе як фінансовий гарант перед «Газпромом». Очевидно, діє логіка: на війні, як на війні, всі засоби гідні задля перемоги, а маскувальні знаряддя (як-от «РосУкрЕнерго») у належний час відкидаються геть. Тільки й сліду він них, що констатація Сергія Купріянова: «Газпром» одержить 1,5 мільярда доларів за спожитий Україною газ тільки 11 січня». А де ці гроші крутитимуться майже два тижні? Мовчанка... Але на повну силу звучить: «Українці тирять газ!»
...Голова комітету у справах СНД Ради Федерації Росії Вадим Густов під час недавнього візиту до Москви голови українського парламенту Володимира Литвина відверто заявив, що Україна має визначитися, з ким вона, і тоді буде відповідна ціна на газ. Іншими словами, або беззастережна політична й економічна капітуляція, або... «Газпром» про це мовчить, але натякає саме на такі речі, демонстративно підвищуючи ціни на газ для України і висуваючи звинувачення на адресу делегації «Нафтогазу» – мовляв, вона не мала повноважень для підписання угоди («послали тут «шестірок»!). А заяви Володимира Путіна про те, що Росія не збирається відступати у газовому конфлікті з Україною зайвий раз підтверджують тезу про те, що агресивна лексика й поведінка «Газпрому» і влади Російської Федерації є компонентами загальної політичної стратегії Кремля – як усередині країни, так і зовнішніх справах. І не лише щодо України.
(Прага – Київ)