Київ – Культура-2008 завершує рік в умовах, коли в розпалі світова фінансова криза та український її «різновид» – із економічними, політичними, соціальними аспектами кризи. Україна залишається країною зі скороченими порівняно з минулим роком на 21,8% тиражами книг, 2-3 книгами на душу населення, кількість якого теж стійко зменшується.
До 90% українців за останні 5 літ ні разу не були в театрі, а 27% – не були там ніколи. Україномовні літературні часописи перестають виходити – навіть оновлена цього року єдина такого змісту газета «Літературна Україна», в яку новий редактор Максим Сидоржевський вдихнув творчу «іскру». Не видається популярний «Кальміюс» – дітище Олега Солов’я в Донецько-Криворізькому краї.
Наприкінці року кілька знакових постатей культурного простору України покинули його назавжди. – Василь Кожелянко, Юрій Покальчук, Ігор Римарук, Аттила Могильний та інші, менш відомі... Рух, схожий на меценатство, в Україні ледь жевріє, проклавши за 17 літ незалежності країни свій короткий тернистий шлях. Могутнє (за кількістю) українське чиновництво фінансує культуру за «принципом залишковості». Зростання цін на папір, поліграфію, енергоносії та інші матеріали заганяє українське книговидання в глухий кут безнадії. Про позитивну динаміку не йдеться. В суспільстві, де середній клас нібито вже сформований, але нібито й «недоформований», панує стереотип учорашності української культури.
Коли хіба столітні ювілеї – благословенний привід згадати про творців культури. «Блакитний екран» показує здебільшого культурний продукт, який дістав саме цього року влучну назву – «співаючі труси». Повідомлень про те, що використаний носовичок актриси Скарлетт Йоханссон проданий на аукціоні, було цими днями в українським ЗМІ та інтернет-ресурсах значно більше, ніж, скажімо, повідомлень про підсумки «Книжка року». Або – про «Найгучнішу презентацію року», ініційовану книгарнею «Є». Чи – про те, чим завершується оголошений у березні Рік України і її культури в Казахстані...
На такому «живописному» тлі українська культура долає стереотипи, долає хворобу «совковості» та пост-колонівального синдрому. А за дужками ситуації бовваніє реальна загроза інформаційній і культурній безпеці країни.
Пріоритети державної культурної політики хоч і декларуються, залишаються пустопорожніми деклараціями. Бо не створено законодавчої бази, умов, за яких культура стала б економічно вигідною справою.
Відлуння резонансних подій
Під час осіннього книжкового Форуму у Львові резонанс цієї події був відповідним. Хоч сам 15-й Форум і не приніс «культурних потрясінь», та все ж здивував презентаціями й фестивальними дійствами в рамках продаж-показів книг. У складних умовах, коли українська книга потерпає від браку і читачів, і видавців, Форум додав оптимізму.
Дивно, але менше уваги привернула річниця Надзвичайних зборів «Україна – зона культурного лиха». 9 грудня Оргкомітет зборів звітував перед громадськістю і пресою про зроблене. Озвучена торік програма подолання «культурного лиха» втілена в низку акцій. Створено фотоальбом книгарень, знищених у столиці з 1991 року по 2008-й. У Львові та Києві вирішено «увічнити пам’ять про знищені книгарні», на місці яких – банки, салони краси і мобільного зв’язку, крамниці одягу чи продуктів. Понад 70 столичних книгарень канули в Лету, що, звісно, не наблизило «європейську столицю» до Європи. Де у Кракові чи Лондоні – по пів тисячі книжкових крамниць (у Києві – всього 40). За рік «порятовано» два театри: «Колесо» на Подолі та «Дивний Замок» у Святошині.
Навіть подано в суд на Міністерство освіти та Міністерство культури й туризму. Проте заява Оргкомітету про те, що він «очікує від київської влади ініціатив із подолання катастрофічної ситуації, що склалася в культурній інфраструктурі столиці», викликає в людей, знайомих із ситуацією, хіба гомеричний регіт... Було б правда, смішно, якби не було так сумно.
Однією з найвизначніших подій року в культурі України завжди є присудження Національної премії імені Тараса Шевченка. Цього року, як і в попередні, відбір лавреатів викликав мляву дискусію в суспільстві та ЗМІ. Але потім, після святкового вручення значків і грошового еквіваленту премії, було цікаве продовження. Маю на увазі не те, що лавреатам «не додали» преміальних грошей і не відповідь на скандальне питання «куди поділися гроші лавреата з Польщі Остапа Лапського?», бо гроші потім знайшлися. – Сам лавреат «виявився винним» – не відкрив в Україні рахунку. Уряд теж щось не «утряс». Зарубіжні ЗМІ назвали навесні цього року найпрестижнішу українську премію «державним жлобством» і «премією національної ганьби».
Найцікавішим стало інше. – Частина членів Комітету з цієї премії вийшли з нього. Восени Комітет отримав Указом Президента Віктора Ющенка нового голову – академіка Миколу Жулинського. Це стало справді подією. Склад Комітету оновлений, до нього запрошено визнаних представників культури. Відбувся перший етап відбіркового конкурсу, із заявлених на премію 68 претендентів відібрано 19, з котрих 10 мають шанс на перемогу. Питань, пов’язаних із діяльністю Комітету, критеріями відбору авторів і експертними оцінками творів, щоправда, не поменшало. Та розвиток цього сюжету сягне свого апогею вже в перші місяці наступного року.
На початку 2008 року в Любляні (Словенія) цей рік у Євросоюзі було проголошено «роком міжкультурного діалогу». Український голос не надто впевнено, та все ж звучить у культурному європейському багатоголоссі. Складно вже навіть перелічити переклади книг українських авторів, виданих різними мовами за кордонами України – їх доволі багато. Зростає і кількість перекладів з іноземних мов українською – хоч і мізерними накладами. Не мало і тих, хто за межами рідної країни співає на чужих оперних сценах, грає в іноземних театрах, малює і бере участь у виставках на теренах інших країн.
Зрозуміло, що культурне розмаїття, терпимість, діалог та співробітництво за умов довіри і взаєморозуміння є доброю запорукою миру та міжнародної безпеки. В Україні існує багато національних меншин – російська, єврейська, болгарська, грецька та інші. Культурні досягнення цих груп органічно вплітаються в історично сформований тип української культури, так само, як культури інших народів органічно залучають до свого поля здобутки україномовних авторів у різних країнах світу.
Вдруге відбувся в Україні Міжнародний Форум письменників «Слово без кордонів». Його ідея, за словами Голови національної Спілки письменників Володимира Яворівського, зародилася в Білорусі, де «свідомих письменників звільняли з роботи і, щоб не втратити зв’язок з літературним світом, вони об’єдналися в організацію «Слово без кордонів». Цієї осені до Києва прибули літератори з Італії, Македонії, Польщі, Литви, Латвії, Росії, Вірменії та інших – із 20 країн. Жирним мінусом цієї, без сумніву позитивної, події було те, що учасники Форуму мали змогу спілкуватися в основному з «вузьким колом» запрошених до участі українських колег.
За цей рік відбулося розширення українського кіноринку. Подієвим стало обов’язкове дублювання зарубіжних фільмів українською мовою. У прокаті побільшало картин власне українського виробництва. Водночас зросла кількість російських фільмів у прокаті, саме ці фільми поставили «рекорди касових зборів», на думку експертів від кіно.
Від позитивних викликів – до світлого майбутнього?
Орієнтуючись на європейські цінності, Україна в 2008 році, як і до того, приділяла питанням культури мінімум уваги, на відміну від самої Європи. Відомо, що розкішні європейські музеї приваблюють туристів зі всього світу. Натомість пів тисячі українських музеїв, у яких зберігаються не менші скарби, перебувають у жалюгідному стані: на реставрацію мистецьких творів нема коштів, на ремонт приміщень нема коштів, на зарплати для працівників (яких уже можна б називати подвижниками тільки за те, в яких умовах вони працюють) нема коштів...
Українським музеям є що показати. Унікальні полотна в картинних галереях, рідкісні книги й документи у сховищах, досягнення сучасного мистецтва – все є. Але багата культурна спадщина України все більше нагадує образ жебрака, який сидить на закопаних скарбах.
Чи існує майбутнє в української культури? Це питання, підбиваючи підсумки року, можуть поставити її діячі – в основному самі собі. В умовах, коли роками звучать непорушні клятви у «підтримці та розвитку демократії» й запевнення про «чисті руки», Україна опинилася в чіпких руках керівників усіх рівнів часто без спеціальної освіти й мінімальних здібностей, міністрів часто без дипломів (або з дипломами, як з’ясувалося, фальшивими), хамів і рвачів, відвертих брехунів. У цих умовах українська культура знову проривається в невідоме майбутнє.
Безнадійність майбутнього зазирає у вікна мільйонів в Україні – «цій країні», як каже про неї її нинішній Президент. У такому стані думати про досягнення культури не доводиться. Завідуюча бібліотекою одного великого села на Тернопільщині розповіла, що за останні пів року в бібліотеці ніхто не взяв читати жодної книги. У місцевому Будинку культури давно «не крутять» кіно. Театр сюди не приїжджав від часів пріснопам’ятної «перестройки». А їхати в обласний чи столичний театр нікому – все працездатне населення виїхало на роботу – хто до Португалії, хто в Новий Уренгой.
Протестувати, дорікати, просити, жебрати у «крутих» бізнесменів на книжку, виставку, презентацію – такою є доля нинішньої культури в Україні. Чому? – Відповідь на це питання десь існує. Інше питання – хто цю відповідь шукає. І третє – а чи шукає хтось?
Контури культури нового часу в 2008 році в Україні все ж проглядалися. І перспективи існують. Бо цій культурі тисячі літ, у неї славні традиції. І її тисячолітні досягнення – запорука того, що фундамент її – міцний. Подальший розвиток української культури можливий і може бути пов’язаний із соціокультурними перетвореннями, такими, як модернізація країни, демократизація суспільного життя. А сучасні проблеми – криза духовності вкупі з фінансовою та економічною, кризові явища в книговидавництві, театрі, кіно, літературі, мистецтві – можна подолати. Подібні проблеми існують не тільки в Україні. Над ними треба тільки замислитися, їх треба побачити, усвідомити!
(Київ – Прага)