Київ – Сьогодні можна почути, що Україна фактично стала на прямий шлях до НАТО. Видається, у таких твердженнях є велике перебільшення й лукавство. Власне, ніхто крім найбільших оптимістів, не розраховував, що в грудні 2008 року Україна і Грузія отримають План досягнення членства в НАТО (ПДЧ). Що стосується України, то лише в останні місяці державна влада почала демонструвати якість порухи свого тіла щодо інформаційної кампанії на користь приєднання країни до Північноатлантичного альянсу.
Якщо порівняти зусиллі державних прихильників євроатлантичної інтеграції з надзусиллями антинатовської опозиції – вони виглядатимуть як незіставні. Ідеологічні супротивники НАТО в Україні виграють з величезною перевагою. Чому? А тому, що вони добре знають, чого хочуть. Їхні опоненти постійно вагаються, всіляко уникають ідеологічного з'ясування стосунків, не готові до відчайдушного, сміливого обстоювання євроатлантичної перспективи України. Їм хочеться привести Україну до НАТО тишком-нишком, між крапельками.
Коли починаються вибори, будь-якого рівня, українські атлантисти із НУНС і БЮТ негайно влаштовують змову мовчанки навколо питання про НАТО, щоби не втратити якийсь відсоток виборців. Натомість їхні ідейні антиподи у своїй пропаганді перетворюють це питання на центральне, сміливо кидаються у бій і виграють. Помаранчеві й біло-червоні прихильники НАТО вважають за краще пристосовуватися до навіяних електоратові ще тоталітарним СРСР антизахідних міфів, замість наполегливо і активно руйнувати їх.
Влада України не здатна виграти ідеологічну битву за НАТО
Не можна виграти в Європі, у світі, не вигравши ідеологічну битву в Україні. А той, хто ухиляється від боротьби, ніколи в ній не переможе. Дотепер агітація за північноатлантичну інтеграцію залишається в Україні справою окремих поодиноких ентузіастів, немає державної політики, немає державної стратегії інформаційної боротьби проти носіїв ідеології українофобії – москвофільства, для яких антинатовські настрої є лише одним із елементів такої ідеології. Українська держава повинна нарешті взяти участь в протистоянні з тими зовнішніми силами, що активно надихають її опонентів усередині країни. А це вимагає суттєвої перебудови інформаційної, освітньої, культурної, виховної сфери тощо.
Принаймні, українська держава повинна забезпечити рівний доступ до ЗМІ як прихильникам, так і супротивникам НАТО, бо поки що ефірний час між ними розподіляється (над усе в провінції) у співвідношенні 1:10 на користь антинатовців. У багатьох регіонах України люди вкрай рідко чують донесений до них професійно позитив про Північноатлантичний альянс. І це при тому, що об'єктивно нинішній союз НАТО має чимало однозначних плюсів, що підтверджується його 60-річною історією.
То як же українська влада розраховувала переконати Францію, Німеччину, Нідерланди, Іспанію, якщо вона не може чи не хоче переконати власний народ? Та й сама вона не завжди справляє враження переконаних атлантистів, єдиних у своїх намірах, чому власне в керівництві НАТО не втомлюються повторювати: нехай в Україні остаточно визначаться, чого вони насправді хочуть? Тут найважливіше слово – насправді. Бо Заходу часом дуже важко зрозуміти, які сигнали з Києва є правдивими, а які – ні. Якщо Віктор Ющенко до останньої хвилини наполягав на наданні Україні ПДЧ, то глава його Секретаріату Віктор Балога напередодні брюссельського саміту виступив з такою заявою: «Треба вірити, що питання приєднання до НАТО буде вирішено позитивно на користь України. Але сьогодні це питання треба зняти. Воно не має бути першим рядком ні на одному рівні. У нас сьогодні набагато більше викликів, які потрібно вирішити, щоб об'єднати суспільство».
Здається, тут ми знову бачимо пріоритет внутрішньої політичної боротьби над зовнішньополітичними інтересами, адже така заява нагадує про численні звинувачення на адресу НУНС щодо можливої коаліції з Партією регіонів, яка нереальна без відмови від НАТО. Приблизно в такому ж самому стилі позиціонує себе і БЮТ, над усе після останнього візиту Юлії Тимошенко до Москви, що призвело до відомої в спілці з Януковичем атаки на Президента 2 вересня, коли й розпочалася політична криза, що лихоманить Україну дотепер і що відіграла свою роль у підваженні українських позицій у Брюсселі.
Чи можна сказати, що Україна від самого початку не мала там жодних шансів? Ні, так сказати не можна. Шанси були. Чимало оглядачів помітили, що однозначно заперечує українське членство в Альянсі тільки Німеччина, в той час як позиції Франції дещо пом'якшилися, значно рішучіше стала підтримувати Україну Велика Британія. Але не можна виграти на Заході битву за євроатлантичну інтеграцію, не вигравши її спочатку всередині України.
Що ж стосується Заходу, то він продемонстрував величезну політичну (як наслідок енергетичної?) залежність від нинішнього авторитарного режиму Москви. Всупереч усім заявам, що Росія не має права вето на розширення Альянсу, в Брюсселі наочно показали, що де-факто Кремль таке право має і активно його використовує. НАТО фактично відмовилося від надання Україні і Грузії (протягом найближчих років) євроатлантичної перспективи, знайшовши для цього чимало формальних і слушних зачіпок. Їх завжди можна знайти, а можна не помітити, як не помітили проблеми з демократією, коли приймали до НАТО Туреччину, якій загрожувала цілком реальна советська збройна агресія.
Захід Україні не допоможе, якщо вона не допоможе собі сама
Брюссельське рішення може бути сприйняте в Москві як індульгенція до нових збройних інтервенцій на пострадянському просторі, адже саме так Кремль оцінив відмову надати ПДЧ Україні і Грузії в Бухаресті. Серпнева війна на Кавказі була розпочата Москвою саме для того, щоби налякати Захід і підтримати капітулянтську позицію деяких європейських країн. Війна допомогла Росії досягти своїх цілей. То чому б і тепер її не використати як універсально-виграшний елемент російської зовнішньої політики? Тим більше, враховуючи жалюгідну, мляву і боягузливу реакцію Заходу на російські агресивні дії?
Відмову Україні і Грузії в Брюсселі (причому йдеться не про перенесення питання на наступний саміт, а про відтермінування проблеми на абсолютно невизначений час) у Москві розглядають як блискучу перемогу на Україною, Європою і США, як заохочення до силового розв'язання всіх конфліктних ситуацій на пострадянському просторі. Але цим простором за такої реакції Заходу Росія Путіна не обмежиться…
Кавказька авантюра Кремля надала Заходові чудовий історичний шанс зупинити російський імперський реваншизм, НАТО і Євросоюз цим шансом не скористалися, що матиме дуже важкі наслідки. Як не зупинили на Кавказі – доведеться зупиняти в Європі значно дорожчою ціною.
Нинішня позиція НАТО і Євросоюзу викликає в Москві ейфорію і відчуття того, що Кремлю все дозволено, перелякані європейці не мають волі до спротиву, а молодого американського президента також вдасться залякати, активно блефуючи (хіба не блеф плавання російської ескадри до берегів Венесуели і погрози встановити на кордоні Польщі й Литви ракети «Іскандер», що їх ще треба спочатку збудувати?). Проте можливість збройних провокацій проти Грузії і України (насамперед, у Криму) – це аж ніяк не блеф. Надання Грузії і Україні ПДЧ витверезило б кремлівських авантюристів, змусило б їх до більшої обережності, до виваження можливих наслідків своїх кроків, але Брюссель показав Москві, що Заходу можна не боятися, він ще багато чого проковтне з російських витівок…
Замість принципового рішення про ПДЧ, що продемонструвало б наявність політичної волі Північноатлантичного альянсу, його здатність протистояти диктатові й агресивним прагненням відновлювачів імперії, Альянс ухвалив щось абсолютно туманне про щорічні програми співпраці між Україною і Грузією, з одного боку і НАТО з другого. В такому форматі можна співпрацювати до «грецьких календ», хоч 50 років підряд. Не треба заспокоюватися, Україна і Грузія зазнали великої поразки, але ще більшої поразки зазнав Захід, що продемонстрував нездатність до практичної солідарності з молодими демократіями, небезпечну вразливість перед авторитарними й тоталітарними режимами. Навряд чи цей фундаментальний провал Заходу буде компенсований російським газом і нафтою. Москва продовжить свої зусилля щодо ізоляції України і Грузії від Європи, а Європи від США, змушуючи Америку заплющувати на це очі, облудно обіцяючи Вашингтону допомогу в розв'язанні атомної проблеми Ірану та Північної Кореї. Насправді, в Москві вважають, що ісламський тероризм (як і всі інші різновиди екстремізму) реально загрожує тільки західному світові, тому не будуть дуже перейматися ісламською ядерною бомбою в Ірані, та й у Північній Кореї, зловтішно думаючи, що то буде клопіт США. Насправді, це надзвичайно короткозора і самогубна політика Кремля, якій в патологічному бажанні створити проблеми ненависній Америці має всі перспективи створити доволі жахливі проблеми Росії.
Проте найгірше, що може зараз зробити український політикум, – це демонструвати відчай і посипати голову попелом. Поразка в Брюсселі має стати джерелом стратегічної перемоги української євроатлантичної інтеграції в найближчому майбутньому, якщо, звичайно, непохитно протистояти тим «зачарованим на схід» політикам України, що після тимчасової невдачі в Брюсселі обов'язково влаштують «плач на річках Вавилонських», мовляв, Заходові ми не потрібні, то гайда до Росії. Брюссель має стати гірким, але корисним уроком: не можна гратися в євроінтеграцію, не можна її імітувати, не можна вважати інших дурнішими за себе. Україна потребує концентрації зусиль, ідеологічної перемоги над супротивниками НАТО, політичної єдності щодо основних національних пріоритетів, належного ставлення до оборонної і безпекової політики, зрештою, елементарної серйозності й відповідальності своїх керманичів. Євроатлантичній інтеграції України немає альтернативи, та це не гарантує автоматичного успіху, тим більше досягнутого чужими зусиллями.
(Київ – Прага)