Київ – У народі кажуть: «Не купуй сoбі дім, а купуй сусіда; хату купиш, а сусіда не продаси». Країни собі сусідів не обирають. А зважаючи на те, що стосунки між сусідами в під'їзді не завжди ідеальні, то стосунки між народами – і поготів. Кожен має свій погляд на спільну історію. Як її шукають в Європейському Союзі і чи завжди знаходять?
«У пошуках примирення та спільної пам'яті» – цю тему обговорювали учасники Міжнародної конференції «Геополітика, примирення та пам'ять», що проходила в Києво-Могилянській академії 4-6 грудня 2008 року.
На початку обговорення питання «Європа та способи подолання минулого державами-членами ЄС» від сусіда по столу я почула: «Ой, найстрашніше – це коли історики починають говорити про Євросоюз». Пояснюється це просто: завдання істориків – визначити та пояснити, що таке «Європа» як поняття історії. Європейський Союз, на противагу Європі, – конструкція майбутнього. Історикам у цьому питанні важко дійти згоди, але без істориків нікуди не дінешся. Саме вони пишуть підручники історії, вони можуть згладити гострі кути історії.
Головний редактор Незалежного культурологічного журналу «Ї» Тарас Возняк у своїх настроях швидше песиміст. Він вважає, що епоха примирення минула. Причину бачить у тому, що країни-сусіди не знають один одного і тому бояться. Живучи у Львові, каже, що шенґенський кордон між Польщею та Україною заважає спільному порозумінню.
А ситуацію всередині Євросоюзу Тарас Возняк коментує так: «Є два класичні приклади німецько-французького та німецько-польського примирення – це як хрестоматія, на якій можна вчитися. Це з одного боку. З іншого боку, конфліктів, які залишаються всередині Європейського Союзу, є достатньо багато: конфлікти всередині цих суспільств, між різними частинами цих суспільств – між релігійними чи етнічними, чи й расовими громадами. Поле для діяльності ще дуже велике».
Спільна європейська історія розширюється
Після розширення ЄС у 2004 році «спільна європейська історія» простягнулась аж до балтійських країн. Російське та російськомовне населення Латвії – сьогодні це питання ЄС.
Аспірант Інституту політичних наук у Парижі Паскаль Боннар досліджує саме цю проблему. Він каже, що ця проблема схожа із ситуацією в Естонії та Україні. Той факт, що Латвія ввійшла в ЄС, на його думку, вплинув на розуміння історії латишами.
«Можливо, спочатку це було додатковим тиском, тому що європейські інституції вимагали, щоб латвійські власті повернулися до розгляду питання про участь латишів у Другій світовій війні. Вони хотіли, щоб Латвія визнала, що вона частково відповідальна за співпрацю з нацистами, і це було важко зробити. З іншого боку, це був шанс для Латвії висловити свої вимоги в Європейському парламенті. Сформувавши коаліцію з іншими країнами, Латвія вимагала засудження радянської системи. Це те, що Україна поки ще не може зробити», – зазначає Паскаль Боннар.
А спільний європейський підручник історії, на думку пана Боннара, — проект дуже амбіційний.
Україністка з Польщі, доктор філологічних наук Оля Гнатюк говорить, що зробити такий підручник, щоб усіх влаштовував, просто неможливо. А німецько-французьке примирення, на якому був збудований Європейський Союз, – це ще процес, а не доконаний факт.
Пані Гнатюк вважає, що творення національної пам'яті не проходить без перешкод. І в кожній країні відбувається дискусія. Але розрізнені історії не означають неможливість порозумітися. Оля Гнатюк зазначає, що, перш за все, Україні слід знайти порозуміння всередині країни. «У різних регіонах є різні конфліктні сторінки історії. Якщо поїхати на Закарпаття – там буде одна історія, якщо поїхати на межу Одещини та Румунії – там буде зовсім інша історія, якщо переміститися до Дністровського лиману – там буде ще інша історія», – наголошує науковець.
Інше важливе питання – це порозуміння з Росією.Спілкування двох країн схоже на спілкування сусідів: можна сваритися, можна ізольовано співіснувати, а можна товаришувати. Але для цього треба телефонувати, писати листи, заходити в гості – у двосторонньому режимі.
(Київ – Прага)