Нонна Ауска (переклала з чеської мови Оксана Пеленська) Пам’яті мільйонів змарнованих життів «Коли була пробита стіна до середньовічної голодоморні, з’ясувалось, що за час існування в ній загинуло семеро людей», – виголосив наприкінці екскурсовод граду Кршивоклат*.
Зима року 1933-го
Білим ранком біжу до школи. Від воріт нашого дому її відділяють дві вулиці, але вони видаються мені безконечними. Біжу якнайшвидше і дивлюсь вниз, на сніг, щоб не бачити темні людські постаті вздовж стін, щоб не загледіти простягнуті руки: великі, спрацьовані руки дорослих і дрібненькі рученята дітей.У мене немає чого їм дати. Свій хліб я віддала відразу за воротами, я розділила його і віддала меншу частину жінці, схиленій над загорнутим у лахміття немовлям. Другу я хотіла віддати дівчинці, яка відійшла від своєї мами до другого боку воріт і повільно до мене тягнулась, не спускаючи очей з хліба. Але саме тоді я побачила старого, що сидів на снігу. Він із трудом підняв голову з грудей і дивився прямо мені в обличчя очима, ледь видимими з-під потемнілих, припухлих вік... Я швидко розламала ту половинку, частинку дала дівчинці, а другу встромила до тремтячої старечої руки. Я не подивилась до його очей. Повернулась і бігла далі.
«Дівчинко, – зупинила мене якась пані, – ти б не мала ламати той хліб. Віддай його комусь одному. Інакше це немає сенсу».
Мене залив сором. Так, я веду себе нерозумно. Я це знала. Та що роботи, коли їх стільки? Кому з них маю віддати свій хліб? Кому з тих усіх, хто опираються об стіну будинку, хто простягає руки, хто зводить жалісно очі й шепоче: «Поможіть... Христа ради, добрі люди... зжальтеся!»
Вони стояли на всіх вулицях, на всіх роздоріжжях великого міста. Міліціонери їх розганяли, штовхали в їхні покірні спини: «Йдіть, ідіть далі!»
Вони відсувались трохи далі, тягнули за собою дітей, ховали їх в під’їздах. І вилазили знову, шматовані нестерпними корчами голоду. Були це землероби, хлібороби, так говориться українською. Хліб, який вони виростили, їм відібрали як покарання за те, що відмовились вступати до колгоспу. Відібрали їм худобу і птицю, відібрали картоплю й олію, відібрали овочі, відібрали їм навіть сушені фрукти. Відібрали їм усе і прирекли на смерть голодом.
На початку не вірили, що може дійти до такої жорстокості. Коли бригади робітничої молоді виводили з їхнього хліву дійну корову, матері перед ними ставали на коліна, пригортали до себе малих дітей:
«Чим я їх нагодую? Зжальтеся хоча б над ними! Чи ж у вас немає серця?»
Ні, серця вони не мали. Не мали жалю. Стогін матерів і дітей їх не зламав, хоча були між ними також дівчата, комсомолки.
Потім уже люди зрозуміли. Між наїздами комсомольських орд вони почали по ночах таємно ховати і закопувати ті крихти, що в них залишились. На них доносили місцеві активісти, сусіди доносили один на одного. Мені розповідали, як приїжджали бригади, як винюхували і контролювали кожний кут, як відносили останній шматок кормового буряка, мішечок із соняшниковим насінням, прихований у дитинки на груднях під сорочинкою. На заключній стадії вже ці контролери були озброєні, а вози з накраденим майном стерегли вояки. Комсомольці вийшли на бій за щасливе завтра.
Тільки влітку місцеве населення отримало продуктові картки і сміло щось купувати в крамницях, до яких було поділене у відповідності до рівня своєї громадянської важливості. Романтичне гасло рівності й братерства, проголошене Французькою революцією, не годилось державі, що будувала новий рай на землі. «Жодної УРАВНІЛОВКИ !» – було встановлено відразу після революції, ще за Леніна. Це гасло працювало і по нині.
Ще перед тим, як випав перший сніг, потягнулась українським селом голодна смерть.
Залізничні й автобусні квитки продавали тільки після пред’явлення паспорту, який СЕЛЯНИ НЕ МАЛИ ПРАВА МАТИ. Раби середньовіччя, невільники феодальної Росії, ті, які годували всіх, не заслужили в нових панів навіть цієї мізерної «бумажки»!
Отвір до голодоморні закрився.
Залишились лише дрібні щілини пішохідних доріг. Ними текли до міст чорні потічки людських постатей. Ті, в кого залишалось хоч трохи сили, за воду і шматок твердого хліба діставали працю на великих будовах соціалізму. Іншим залишалось жебракувати в добрих людей, які самі не мали зайвого, а їхня отримана час від часу милостиня врятувати не могла.
Кожного ранку мама мені нагадувала: «Не звертай ні на що уваги, нікуди не дивись, ні з ким не розмовляй. Мовчи. Інакше татка заберуть».
Значення слова «заберуть» мені було добре знайоме. Скільки сягала моя дитяча пам’ять, хтось когось забрав. За походження, за невіддане золото, за необережне слово, за приналежність до певної професії... Кого взяли, той мало коли повертався...
Ми сиділи за шкільними партами, навіть не 10-літні діти, примусова криваво-червона хустина навколо шиї, й дивились вперед на чорну дошку і на вчительку, котра нас повчала, яке благополуччя приносить людям колективізація, як щасливо і радісно живеться на селі. Про це все розповідали також наші читанки. Учителька декламувала свої речення і незворушно дивилась поперед себе, понад наші голови. Ніхто з нас навіть не пискнув, ніхто не оглянувся на сусіда. Дорогою до школи кожний з нас перейшов вулицями, повними селян, які вмирали від голоду. Однак батьки попереджали кожного: «Мовчи, мовчи, мовчи ! Ні з ким ні про що не розмовляй!»
У читанках ми читали про дітей-героїв, як їх називали. Про Павлика Морова та про інших прекрасних дівчаток і хлопчиків. Відзначились вони тим, що доносили на своїх батьків. Ми вивчали віршики і співали пісеньки про «ненаситного ворога». Він повз уночі полем, тягнув за собою мішок і збирав колоски, що залишились після жнив. Відбувалось формування майбутньої гордої радянської людини.
Що ті колоски означають, я розуміла. Не раз я чула уривки розмов нашої домашньої помічниці Шури з її товаришками про те, що і цього, й того зі сільських сусідів забрали за колоски.
Сама пісенька називалась «Рапорт товаришу Постишеву». Я не знаю, якою високою була його функція у владній ієрархії України. Але я живо пам’ятаю його розвішані повсюди портрети у псевдо-вишиваній сорочці. Незабаром однак вони зникли. Товариша Постишева забрали. Коло історії рухалось до світлих цілей комунізму і на своєму шляху чавило не тільки мільйони безіменних, але стягало під себе також десятки перед тим прославлених імен із партійної верхівки.
Одного разу вранці, коли якраз я збиралась до школи, почула, як в кухні плаче Шура. Перед цим промовляв заспокійливий голос мами, а потім знову схлипувала Шура і щось переривчасто розповідала. Я наблизилась до дверей і з жаху в мене підломились коліна.
«Це правда ! Це мені сказав Васька-міліціонер, він знає... Вночі збирають по вулицях. Мертвих, а також тих, хто вже не може встати... Їх повні вантажівки. Їх везуть за місто і там звалюють на купу. А живі... живі з купи вигребуться і повзуть назад до міста. Ніколи не долізуть, замерзають по дорозі... Їх знову збирають...»
Шура голосно схлипувала і причитала, як то роблять на селі. Мама сиділа коло неї й тихо плакала.
Я бігла до школи. Свіжий сніг весело скрипів під ногами, мороз щипав обличчя, а на кожушку коміра, піднятого аж до носу, збиралась пара і перетворювалась у лід. Темні постаті опирались об стіни... Коли вони вже більше не втримаються на ногах, аж впадуть на цей білий скрипучий сніг, їх відтягнуть на вантажні вози, відвезуть разом із трупами і десь за містом скинуть. Ми, всі інші, ми будемо спокійно спати у своїх теплих ліжках, а в той самий час у нічній пітьмі по замерзлих дорогах плазуватимуть люди, вони будуть із трудом зводити тяжкі голови, вглядатись в електричне сяйво віддаленого міста, хапатись розтерзаними, скривавленими руками за змерзлі груди і намагатись підтягнути шматочок далі своє неслухняне, туге і обтяжене тіло. Ще шматочок далі, і ще шматочок аж до миті, коли їм востаннє впаде голова на сніг і коли вони вже її більше не зведуть.
Нарешті та страшна зима скінчилась. Настала сонячна, тепла українська весна і гаряче літо. Почались шкільні канікули. Та батьки мене не відправили, як звичайно, до родичів на село. Я мусила залишитись у місті й ходити до скучного оздоровчого табору в міському парку. Одного разу, коли ми шеренгами виходили з воріт, я побачила обдерту дівчинку, що стояла на дорозі. Вона навіть не простягала руки, адже жебракування було суворо заборонено, вона тільки так тихо стояла і дивилась на нас. Внизу її ноги були обмотані лахміттям, над яким блистіли здуті пухлини, а з потрісканої шкіри витікала мутна рідина. Я вийшла зі строю і швидко їй встромила до руки пиріжок, який завжди залишала від сніданку. З-під запухлих вічок на мене дивились коричневі очі.
«Нонночко, – тихо сказала дівчинка, – це я, Маня».
Маня! Моя товаришка зі села, з якою я бавилась кожного літа. «Маньо! Маньо! Це ти? Боженько, це ти!»
Вихователька кричала, навіть не глянувши назад: «Діти, в шеренгу ! Нам від’їде трамвай!»
«Будь тут завтра, – прошепотіла я Мані, – принесу більше».
Кілька днів вона на мене чекала. Я носила їй їжу, загорнуту до газетного паперу. Вона встигла мені розповісти, що батько знайшов у місті роботу, що мама повернулась до села, щоб займатись городом, що сусіди померли. Потім вона зникла.
Я зустріла її знову наступного року, коли відмовилась ходити до оздоровчого табору і батьки вирішили мене наприкінці літа відправити на село, в час, коли людям вже виросли овочі, а в садах доспівали фрукти. Мені було 10 років. Всупереч усьому, що я вже бачила і знала, мій дитячий розум не міг поєднати вмираючих людей на вулицях зі спогадами про зелене село моїх канікул, повне тінистих садів і солов’їного співу. Тому мене так потрясло те, що я побачила на залізничній станції, куди ми з тіткою дістались після двогодинної трясанинипоїздом. Невеличка площа перед станцією вразила пусткою. Раніше тут завжди було жваво і гамірно. Довгі ряди сільських возів чекали на пасажирів, а дядьки з батогами в руках пропонували свої послуги. Зараз там стояла одна однісінька підвода, до якої був запряжений худий волосатий коник із сухорлявою шийкою і сумно звислою головою. Тітка приглядалась до нещасного сотворіння.
«Чи він матиме силу нас везти тих 20 кілометрів?», – допитувалась зі сумнівом.
Власник, також ослаблений і сумний, нас запевняв: «Довезе. Повільно і з відпочинком».
Оскільки іншого возу не було, ми рушили. Дуже повільно. Коник ледь сунув. Він віз тільки торбину з харчами і мене. Візник ішов поруч, також ледь пересуваючи ноги. Співчутлива тітка теж не сіла на підводу. Час від часу коник від безсилля зупинявся.
«Він мусить відпочити, – казав дядько, – знаєте, без вівса в нього немає сили».
Я зістрибнула з возу, рвала лопухи і годувала ними убогого, щаслива, що можу хоча б чимось допомогти. Він жував і дивився на мене мирним, сумним оком.
Ми їхали повз лан золотистої пшениці. З якою радістю я б нарвала для зголоднілого коника доброго сніданку! Та, хоча й дитина, я добре знала, що пісня про колоски є аж надто твердою реальністю. За колоски відправляли на Сибір.
Лани закінчились. Ми доїхали до першого села. Тут мене чекав справжній шок. Село опустіло. Мертва, гнітюча тиша володарювала там, де наші попередні приїзди викликали велике пожвавлення. Колись перед конем із переляканим кудкудаканням бігли зграї курей, за низькими прутяними плотами шалено гавкали і стрибали собаки, діти в сорочинках вибігали з воріт і весело нам махали. Люди зупинялись, щоб глянути, хто ж це їде їхньою вулицею, часом гукали щось візникові.
Нині там ніхто не появився. Навіть якщо хтось і залишився в селі, його не було видно. Раптом я з невблаганною ясністю зрозуміла: Це ВОНИ ! Моє горло стягнулось і дві картини злились в одну. Це є саме вони, ті темні постаті, які помирали перед нашими очима, це ті люди, які льодяної ночі марно тягнулись назад до міста! Діти і дорослі, то вони тут колись жили, це вони нам колись махали і весело нас вітали!
Покинуті будинки дивились на вулицю чорними проваллями вікон. Багато домів згоріло, після них залишились лиш димарі посеред почорнілої руїни. Чому вони згоріли, цього я ніколи не довідалась. Село виглядало так, немов би в цих місцях вирувала війна. Так, вирувала. Здається, що саме тут відбувся цей «останній, смертельний бій», про який ми співали ще в дитячому садочку. Чи ж не починалась словами: «Розпалимо світову пожежу, трони і церкви зрівняємо із землею»?
Сталося. Зрівняли з землею церкви і трони, роздмухали пожежу і спалили ці глиняні хатинки під солом’яною стріхою.
Друге село, третє... Однакова картина нас зустрічала повсюди. Нарешті ми доїхали.
Хатина тітки стояла на початку вулиці. Дві будівлі перед нею були порожніми, дальші дві згоріли, тільки чорні димарі осиротіло стирчали до неба. Два роки тому в них жили мої товаришки – Мар’янка, Христина і Василина. Живою лишилась тільки Мар’янка, її відвезли кудись до дитбудинку. Дім навпроти під залізною дахом, що належав батькам Мар’яни, стояв непорушеним. Маня мене виглядала і прибігла привітати. Її пухлини спали, вона була худенька і охайна. «В нас є молода картопля!» – вигукнула.
Пізніше вона мені розповіла про смерть своїх рідних. Першою померла двохрічна Ганнуся. Я собі пригадала, як влітку перед голодомором ми з Манею у великому тазі мили її рожевеньке, пухкеньке тілечко. Коли помирала, пухкенька не була.
«Була така довга-довга … І була так страшно біла і холодна!» Поховали її на городі, хреста не ставили, не було з чого. Також боялись – віра переслідувалась. Незабаром біля неї закопали також Федька. Був то такий рудий, з ластовинням розбишака, трохи старший за нас. Завжди нас дражнив, розкидав нам іграшки, а наш м’яч відкопував кудись на дах. Ми його відганяли, та він був спритніший. Утікав від нас, а потім здаля ще на нас покрикував, кривлявся і показував язика.
Перед смертю Федько страждав від голодних розладів шлунку і страшно боявся померти. Ще останнього дня зумів дійти до фельдшерського пункту і принести собі якісь ліки.
«Бачиш, Маньо, я вже маю ліки, тепер не помру!»
Цілу ніч на печі він жалісно стогнав, до ранку стих.
Із великим трудом батьки стягнули його вниз, мати його обмила і загорнула у вишиваний рушник. Вклали його до неглибокої ями, на глибшу не було сили. А потім із Маньою посунули до міста.
Не знаю чому, але смерть цього злісного хлопця з ластовинням мене потрясла більше, ніж усе, що я досі бачила і чула. Йому було тільки 12 років. Він тягнувся до життя, не хотів помирати, всіма силами захищався від невблаганної смерті... Чому його вбили? Що він кому зробив, що його вкинули до голодоморні?
Довго після цього мене вночі будили видіння схудлих рук, що тримають фельдшерські ліки, а слова «Бачиш, Маню, я тепер маю ліки, тепер не помру!» безпомічною жалістю і пристрасною, невгамовною ненавистю стискали моє дитяче серце.
Пізно ввечері, як стемніло, Маніна мама – тітка Одарка сідала біля вікна і повільним, плачучим речитативом голосила: «Я вас любила, я виховувала вас – Ганнусю, Федько, чому ви мене покинули? Вже не будуть ходити по городі ваші ніжечки, не обнімуть мене ваші рученьки, не подивляться на мене ваші оченята... Ви сховались до чорного гробу, під зелену траву, під холодну матір-землю ... Де ви, мої дітоньки, ... дітоньки мої любі...»
Голосніше і голосніше лунало стародавнє голосіння й зносилось до серпневого неба, засіяного яскравими зорями. Звідкись із порожнечі майже безлюдного села озивався дальший голос, і дальший, і дальший. Жінки голосили, оплакували своїх мертвих. Було щось невимовно сумне, щось страхітливе в цих жалібних голосах, що лились в тихій темряві. Так століття тому, після наїздів татарських орд голосили жінки. І тоді, століття тому, високо на небі сяяли ті самі далекі зорі й байдуже споглядали на спустошену і вбиту землю.
Травень, 1993 р.
* Град Кршивоклат зведений у 12 столітті, лежить за 50 кілометрів на захід від Праги і належить до найбільших і найдавніших оборонних споруд Чехії. У підвалах його Великої башти була голодоморня.
** Набрані іншим шрифтом окремі слова і речення виділені автором.
ПРО АВТОРА:
Нонна Ауска – чеська письменниця і публіцистка, лікарка за фахом, народилась у Харкові (1923 рік), пережила Голодомор. Вона – дочка професора геології Харківського університету Олександра Федоровського (1885-1939), вченого, який багато доклався до розвитку природничих наук в Україні. У родині Федоровського найбільше шанували правду і не вміли коритись силі, через те, мабуть, за так звану «буржуазну методику навчання» режим виключив ученого з університету. Під тиском подій родина була змушена емігрувати. Нонна Ауска спочатку коротко жила в Німеччині, наприкінці війни дісталась до Чехословаччини. Тут у 1952 році закінчила медичний факультет Карлового університету в Празі, розпочала роботу. До дальшої еміграції Нонну Ауску вигнала окупація Чехословаччини військами Варшавського пакту в серпні 1968-го. Виїхала до Сполучених Штатів, склала всі потрібні іспити, щоб займатись повноправною лікарською практикою. Працювала й водночас пильно вбирала нові враження, спостерігала за іншим життям у «новому світі», аналізувала, порівнювала з пережитим досі в Україні й Чехії.
Життєвий досвід інспірував до літературної праці. Першою й найвідомішою книжкою Нонни Аускої є двотомник «Чеський лікар в Америці» (1994 рік), в якому дотепно розповіла про нові шляхи самореалізації, відмінні від усього пережитого досі. Того самого року вийшли «Спогади про Італію» – своєрідний путівник, збагачений дуже особистими, глибокими заувагами про країну, яка на кілька років дала притулок авторці.
До Праги Нонна Ауска повернулась у 1989 році, відразу після перемоги демократичної Оксамитової революції в Чехословаччині й активно зайнялась громадською роботою, зокрема, в українській громаді в Празі. До етапних подій у творчому житті празького періоду належить оповідання «Голодоморня», написане в 1993 році, що є глибоко особистою рефлексією авторки на пережитий в Україні Голодомор. Оповідання свідчить, що спогади з дитинства не минули, а болять і переживаються й досі. Оповідання про Голодомор не відоме в Україні. Воно написане, як і попередні твори, чеською мовою й вперше було видане в Чехії «Українською ініціативою в Чеській Республіці» у 2003 році, до 70-ліття Голодомору. Нонна Ауска присвятила його пам’яті мільйонів змарнованих людських життів.