Івано-Франківщина – 75-річчя від дня народження та 40-річчя творчої діяльності відзначає прикарпатська народна художниця Параска Хома. Як і Катерина Білокур, Марія Приймаченко, вона є представницею «наївного малярства», на її полотнах живуть дивні квіти і жар-птиці.
У цьому році майстриню нагороджено орденом княгині Ольги. В Івано-Франківську буде розгорнуто виставку її робіт, першу велику в незалежній Україні. Попри поважний вік художниця і зараз багато творить.
«Хата моя, біла хата, рідна моя сторона,
Пахне любисток і м’ята, мальви ростуть край вікна.
Хата моя, біла хата, казка добра й теплоти,
Стежка від тебе хрещата в’ється в далекі світи».
«Є в мене ця хата намальована, українська хата. Все так по-давньому, піч, розмальовані стіни, образи».
Доспівавши пісню до кінця, Параска Хоча показує свої нові роботи – у цьому році їй особливо плідно працюється, більше півсотні нових картин, написаних за останні місяці. А скільки за 40 років – і сама не підрахує, до п’яти тисяч, хоч і не за всі знає, де вони є.
«У мене немає чорних кольорів»
Звичайна жінка із с.Чернятин Городенківського району, що працювала у ланці, мати трьох синів, майстриня до вишивки та в’язання, за пензлик вона взялася майже випадково, у 35 років. Син Степан, що вчився у Косівському художньому училищі, якось повернувся на науку з альбомом, де мама намалювала квіти. Ці малюнки побачив однокурсник Юліан Савко, показав львівському мистецтвознавцю Борису Возницькому. І сказали: це талант, не від науки, а від Бога – як у Марії Приймаченко, Катерини Білокур.
З того часу малює казкові квіти і жар-птиці. Але це не просто жоржини, бузок, калина, соняшники, каже Параска Хома.
«Видите, я не малюю квітки, я малюю ті пісні, що співає Раїса Кириченко, що писав музику Івасюк, Білаш, бо там є і жоржина, і калина, там є мелодія. А жар-птиці – це не птиці, це є люди, ті, що щось можуть для України зробити і для душі».
Майстриня пише циклами. Каже, що не може не малювати, особливо зараз, коли поважні роки нанизуються на долю. Її роботи впізнавані. Для всіх спільне одне: у них немає чорного кольору (окрім хіба однієї, про Чорнобиль).
«Чогось я не можу чорне ніщо малювати. Ну, не знаю: земля чорна, але вона, видите, родить усе світле. На землі чорній родяться всякі чудеса».
Хома неповторна
Її талант теж від землі і від Бога. Тому, напевно, не виїжджала нікуди з рідного покутського села. Тут черпає свої «землесили», як сказав про неї науковець і письменник, академік Володимир Качкан. Він був серед тих, хто відкрив ім’я народної малювальниці Марії Приймаченко з Болотні на Київщині, одним з перших написав 40 років тому ще про одну майстриню – Параску Хому. Постійно наголошує на її зв’язку з природою.
«Квітка на квітку не схожа. Ніби мальва, бузок, калина – але такої в природі нема. Дивовижно якось пересотувала в собі натуральну природу і повертала людям у своєму баченні, ніби віддихала нам, повертала цю красу. Звідки ота несамовита спрага не брати, а віддавати? Хома неповторна».
Художник тоді щасливий, коли його роботи бачать
Знана і визнана – скаже хтось, почувши, що Параска Хома є заслуженим майстром народної творчості, лауреатом премій Катерини Білокур, Ярослава Лукавецького. У цьому році нагороджена орденом княгині Ольги. Виставки її робіт були у Києві, Каневі, Ленінграді, Москві, картини є в музеях і приватних колекціях в Україні та за кордоном.
Але між останніми виставками була перерва у 18 років. Лише цього року в столиці, на кіностудії ім. О.Довженка зробили виставку робіт Параски Хоми, попередньо знявши про неї фільм (уже другий, з перервою у 40 років). І тепер до ювілею буде персональна виставка в Івано-Франківську.
Опікуються роботами народної малярки син Степан і невістка Степанія. Закуповують для мами папір, фарби, пензлики, іноді шукаючи, хто б допоміг це придбати, бо все якісне – недешеве. Хотіли б створити галерею її робіт, але на це нема коштів. Віддавати картини в музеї побоюються, бо, кажуть, на таку велику кількість картин місця не буде, а в запасниках картини псуватимуться. Степанія Хома переконана, що художник щасливий лише тоді, коли його роботи бачать люди.
«Якщо ми не будемо показувати – люди не будуть бачити. А якщо не будуть бачити – воно не має тої цінності. Картини – то така річ, що треба їх бачити, душею сприймати їхню красу, тепло. Кожна картина мами віддає тепло».
Параска Хома називає себе щасливою людиною. У неї троє синів, дев’ятеро онуків, троє правнуків. І щодня народжуються нові картини. Поки дворічна Христинка спить, вона сідає на ліжко, бере на коліна фанерку, кладе папір і малює на ньому казкові квіти. Хоче встигнути ще так багато.
(Івано-Франківськ – Київ – Прага)
«Хата моя, біла хата, рідна моя сторона,
Пахне любисток і м’ята, мальви ростуть край вікна.
Хата моя, біла хата, казка добра й теплоти,
Стежка від тебе хрещата в’ється в далекі світи».
«Є в мене ця хата намальована, українська хата. Все так по-давньому, піч, розмальовані стіни, образи».
Доспівавши пісню до кінця, Параска Хоча показує свої нові роботи – у цьому році їй особливо плідно працюється, більше півсотні нових картин, написаних за останні місяці. А скільки за 40 років – і сама не підрахує, до п’яти тисяч, хоч і не за всі знає, де вони є.
«У мене немає чорних кольорів»
Звичайна жінка із с.Чернятин Городенківського району, що працювала у ланці, мати трьох синів, майстриня до вишивки та в’язання, за пензлик вона взялася майже випадково, у 35 років. Син Степан, що вчився у Косівському художньому училищі, якось повернувся на науку з альбомом, де мама намалювала квіти. Ці малюнки побачив однокурсник Юліан Савко, показав львівському мистецтвознавцю Борису Возницькому. І сказали: це талант, не від науки, а від Бога – як у Марії Приймаченко, Катерини Білокур.
З того часу малює казкові квіти і жар-птиці. Але це не просто жоржини, бузок, калина, соняшники, каже Параска Хома.
«Видите, я не малюю квітки, я малюю ті пісні, що співає Раїса Кириченко, що писав музику Івасюк, Білаш, бо там є і жоржина, і калина, там є мелодія. А жар-птиці – це не птиці, це є люди, ті, що щось можуть для України зробити і для душі».
Майстриня пише циклами. Каже, що не може не малювати, особливо зараз, коли поважні роки нанизуються на долю. Її роботи впізнавані. Для всіх спільне одне: у них немає чорного кольору (окрім хіба однієї, про Чорнобиль).
«Чогось я не можу чорне ніщо малювати. Ну, не знаю: земля чорна, але вона, видите, родить усе світле. На землі чорній родяться всякі чудеса».
Хома неповторна
Її талант теж від землі і від Бога. Тому, напевно, не виїжджала нікуди з рідного покутського села. Тут черпає свої «землесили», як сказав про неї науковець і письменник, академік Володимир Качкан. Він був серед тих, хто відкрив ім’я народної малювальниці Марії Приймаченко з Болотні на Київщині, одним з перших написав 40 років тому ще про одну майстриню – Параску Хому. Постійно наголошує на її зв’язку з природою.
«Квітка на квітку не схожа. Ніби мальва, бузок, калина – але такої в природі нема. Дивовижно якось пересотувала в собі натуральну природу і повертала людям у своєму баченні, ніби віддихала нам, повертала цю красу. Звідки ота несамовита спрага не брати, а віддавати? Хома неповторна».
Художник тоді щасливий, коли його роботи бачать
Знана і визнана – скаже хтось, почувши, що Параска Хома є заслуженим майстром народної творчості, лауреатом премій Катерини Білокур, Ярослава Лукавецького. У цьому році нагороджена орденом княгині Ольги. Виставки її робіт були у Києві, Каневі, Ленінграді, Москві, картини є в музеях і приватних колекціях в Україні та за кордоном.
Але між останніми виставками була перерва у 18 років. Лише цього року в столиці, на кіностудії ім. О.Довженка зробили виставку робіт Параски Хоми, попередньо знявши про неї фільм (уже другий, з перервою у 40 років). І тепер до ювілею буде персональна виставка в Івано-Франківську.
Опікуються роботами народної малярки син Степан і невістка Степанія. Закуповують для мами папір, фарби, пензлики, іноді шукаючи, хто б допоміг це придбати, бо все якісне – недешеве. Хотіли б створити галерею її робіт, але на це нема коштів. Віддавати картини в музеї побоюються, бо, кажуть, на таку велику кількість картин місця не буде, а в запасниках картини псуватимуться. Степанія Хома переконана, що художник щасливий лише тоді, коли його роботи бачать люди.
«Якщо ми не будемо показувати – люди не будуть бачити. А якщо не будуть бачити – воно не має тої цінності. Картини – то така річ, що треба їх бачити, душею сприймати їхню красу, тепло. Кожна картина мами віддає тепло».
Параска Хома називає себе щасливою людиною. У неї троє синів, дев’ятеро онуків, троє правнуків. І щодня народжуються нові картини. Поки дворічна Христинка спить, вона сідає на ліжко, бере на коліна фанерку, кладе папір і малює на ньому казкові квіти. Хоче встигнути ще так багато.
(Івано-Франківськ – Київ – Прага)