Київ – Останнім часом чи не найжвавішим у культурній царині було життя в кінематографічному світі. Причина цього, звісно ж, 38-й Міжнародний кінофестиваль з оригінальною назвою «Молодість», котрий стає однією з культурних традицій Києва. Все, як завжди, солідно – патронат Президента, імените журі, голлівудські знаменитості, насичені конкурсні та позаконкурсні програми – загалом понад 300 фільмів.
Оцінки залишимо фахівцям, зазначивши головне: гран-прі за кращий фільм отримали відразу дві кінострічки – «Будда вибухнув від сорому» (режисер Хан Махмальбаф, Іран) та «Шультес» (режисер Бакур Бакурадзе, Росія). Відповідно, в ці азійські країни поїдуть і 10 тисяч доларів – грошова частина премії, розділена режисерами по-братськи навпіл, а також неподільні дипломи та статуетки «Скіфського оленя», символу кінофеста. Власне, українських стрічок у конкурсній програмі повнометражних фільмів було небагато – аж одна. Йдеться про режисерський дебют письменника з Кіровограда Олександра Жовни, котрий виніс на суд глядача фільм «Маленьке життя». Це історія хлопчика Пилипка, вписана в трагічне тло Голодомору. Читачі знають Жовну як цікавого прозаїка, оцінити ж його режисерські якості глядачам буде важче, позаяк некомерційним фільмам пробитися на український телеекран крізь завали попсових телесеріалів ще важче, ніж серйозному тексту до полиць книгарень.
«Пейзаж після мору».
Те ж стосується і документальних стрічок, яких, до речі, на цьогорічній «Молодості» було теж чимало. На жаль, не довелося побачити фільмів француза Жан-Мішеля Карре «Система Путіна» та «Бунт. Справа Литвиненка» росіянина Андрія Некрасова. Зате пощастило побувати на прем’єрі стрічки Юрія Терещенка «Пейзаж після мору». Робота українських документалістів – сценарій фільму написали Тарас та Ольга Унгуряни – теж торкається теми Голодомору, відтвореної через призму сьогодення села Велика Фосня на Житомирщині, а також через постать і духовний подвиг дослідника української трагедії, американського історика та політолога Джеймса Мейса. Це він, світлої пам’яті індіанець-черокі, першим почав відкривати світу український національний біль, це він сказав – «ваші мертві вибрали мене» – фразу, яку треба викарбувати на камені в майбутньому Пантеоні Української пам’яті.
Враження від перегляду «Пейзажу...» потужні, а головних два, котрі заперечують одне одного. З одного боку, як перифраз Ортеги-і-Гассета, не йде з голови образ «України з перебитим хребтом»: занедбана земля, шляхетність, гідність, честь. Натомість – виплекані компрачикосами покоління безтямних Іванів, що вже не мають ані пам’яті роду, ані відчуття господаря, ані... Втім, поринати в безпросвітний песимізм фільм теж не дає і, насамперед, завдяки головним героям стрічки – безперечній знахідці й удачі творців пронизливого «Пейзажу...» Один із них, Яків Грищук, сам-один розшукав поховання близько тисячі родин, зведених зі світу голодоморним геноцидом. І не просто розшукав, а на власні кошти, власними мозолями й потом поставив майже 20 пам’ятників на донедавна безіменних могилах. Тож червона зала кінотеатру «Київ» буквально вибухнула оплесками, коли після перегляду фільму на сцену, разом із його «кіношними» творцями вийшли й народні співтворці – селяни з Великої Фосні, зокрема Яків Грищук, Олексій Кравчук та інші.
Бо він Поет – і цим усе сказав!
Подібні громові оплески – та, напевно, ще більші – лунали цього тижня» на ще одному дійстві. В столичному Будинку художника віншували Бориса Олійника. Ні, ніяких дат, жодних ювілеїв, просто випустив Борис Ілліч шість томів своїх творів – трапляються ще й такі дива в наш здрібніло-суєтний час. А продовженням дива стала чимала зала, вщерть заповнена любителями поетичного слова. Хоча, зрештою, яке там диво? – Борис Олійник є Борис Олійник, чий моральний авторитет підкріплений не тільки справжнім поетичним словом, а й чесною позицією поета й громадянина – подобається це комусь чи ні.
Не було президентів, ні діючих, ні з приставкою «екс», не було вельможних гостей і теле-фото-ажіотажу. Був, правда, лідер Соціалістичної партії, яка, за словами ведучих, долучилася до видання шеститомника, але всі ж розуміють – політика скороминуща, а Поезія – вічна.
(Київ – Прага)