Світлана Єременко
Київ – Творчість унікального українського художника-постмодерніста Олега Мінька повністю закреслює міф про суцільний «соціалістичний реалізм» українського живопису радянської доби. Мистецтвознавці вважають, що особистість Мінька, який поєднав у своїй творчості експресіонізм із українським традиціоналізмом, дуже цінна для розуміння сучасного мистецтва.
Однокурсник Олега Мінька, з яким вони навчалися у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, Іван Марчук вважає Олега Мінька унікальним художником і згадує, що Мінько дуже рано вирізнявся серед студентів. «Він був настільки своєрідний, його експерименти з формою були такі незвичайні, що ми навіть розгубилися і не знали як це все сприймати», – розповідає народний художник України.
Олег Мінько народився і виріс у Макіївці, але Львів став його домом на все життя. Творчий злет митця стався у 1960, коли він представив свої картини на виставці молодих художників. Це був період «відлиги» – деякої свободи, яка породжувала надії і сподівання, спонукала до експериментів, дала простір мріям і творчому польоту.
Юнаки шукали себе, вивчаючи здобутки українського та світового мистецтва. Влаштовували конспіративні обговорення та закриті виставки. Але у суспільстві сексотів навряд чи можна було заховатись. Олег часто відчував за своєю спиною скрадливі кроки та чужий подих. Скоро почались переслідування, виклики в КДБ, залякування і погрози. Саме це спричинило період довгого «мовчання» художника – цілих шість років він не малював. І тільки з кінця 80–х, коли відбулися зміни у суспільстві, знову став сам собою. Щирим та відвертим у творчості.
Свобода творчості – передусім
Письменник Андрій Топачевський вважає, що український живопис не можна уявити без Олега Мінька так, як поезію без Ігора Калинця, а українську національну ідею без Євгена Сверстюка. І очевидно, він має рацію. Бо творчість Олега Мінька закреслює міф про наскрізь реалістичне мистецтво в Україні радянської доби. Художник, для якого свобода творчості завжди була найважливішою, ніколи не працював на замовлення. Не малював на догоду тоталітарній системі героїв соцпраці, комсомольських будов, щасливих робітників та колгоспників.
Світ митця абсолютно неповторний і тільки мистецтвознавці можуть помітити ледве відчутний вплив генія сюрреалізму Сальвадора Далі й великого генія кубізму Пабло Пікассо. Художник ніби грається кольором, формою, композицією, виплескуючи свої емоції, світосприйняття, пророцтво, глибокі роздуми над смислом існування. Його твори спонукають до роздумів, викликають багато різнопланових асоціацій, тривожать і заставляють думати.
«Перш за все я хочу подякувати Богу, що одного дня переді мною відкрилися двері Львівської національної академії мистецтв, і я став учнем Олега Мінька. Олег Мінько є дуже глибокий чоловік, а для мене він є Вчителем. Великим добрим Вчителем»,– з гордістю розповідає Дмитро Пшеничний. Дмитро один зі щасливчиків, які потрапили у клас Олега Мінька. У свій час студенту Міньку також поталанило з педагогами. Ними були прибічники художньої культури Заходу, талановиті педагоги, які підтримували студентські творчі пошуки, Р. Сельський та К. Звіринський.
Лицар ордену Краси
Друзі художника розповідають, що екстраординарні живописні полотна Мінька народжуються під музику Вівальді. Він не любить виставлятись, не продає свої картини, не переймається тим, подобається чи не подобається; розуміють чи не розуміють. Особистість художника загадкова, з філософсько – романтично – трагічним сприйняттям світу.
Сам він про себе каже: «Люблю самотність, спокій, гарну музику, мудре слово, спів пташок, зливу, громовицю, людей – на відстані, хіба знедолених, розумних, добрих – так». Якоюсь мірою ці слова є поясненням його багатогранної і закодованої творчості.
Та наскільки б загадковим не був експресіонізм митця, у ньому чітко прочитується суто українське національне: осмислення історії, пророцтво майбутнього, турбота про наше сьогодення: «Трипілля», «Бандурист», «Князь Святослав», «Пам’ять діда», «Пророк», «Смерть кошового».
Сьогодні Олег Мінько знаний у світі. Його картини виставлялись у Лондоні, Гельсинкі, Філадельфії, Чикаго, Вашингтоні, Бонні, Вроцлаві та багатьох інших містах. Ім’я художника згадується у підручниках з історії української та зарубіжної культури 20 століття. Та все ж справжня оцінка та осмислення творчості Олега Мінька та його вплив на наступні покоління художників попереду.
Любомир Медвідь, художник і друг Олега Мінька, сказав про творчість митця: «Мінько, можливо, один з останніх обачних лицарів ордену пані Краси – Феміди серед суцільної вервечки вітряків парадоксу».
Чи можна сказати точніше?
(Прага – Київ)
Київ – Творчість унікального українського художника-постмодерніста Олега Мінька повністю закреслює міф про суцільний «соціалістичний реалізм» українського живопису радянської доби. Мистецтвознавці вважають, що особистість Мінька, який поєднав у своїй творчості експресіонізм із українським традиціоналізмом, дуже цінна для розуміння сучасного мистецтва.
Однокурсник Олега Мінька, з яким вони навчалися у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, Іван Марчук вважає Олега Мінька унікальним художником і згадує, що Мінько дуже рано вирізнявся серед студентів. «Він був настільки своєрідний, його експерименти з формою були такі незвичайні, що ми навіть розгубилися і не знали як це все сприймати», – розповідає народний художник України.
Олег Мінько народився і виріс у Макіївці, але Львів став його домом на все життя. Творчий злет митця стався у 1960, коли він представив свої картини на виставці молодих художників. Це був період «відлиги» – деякої свободи, яка породжувала надії і сподівання, спонукала до експериментів, дала простір мріям і творчому польоту.
Юнаки шукали себе, вивчаючи здобутки українського та світового мистецтва. Влаштовували конспіративні обговорення та закриті виставки. Але у суспільстві сексотів навряд чи можна було заховатись. Олег часто відчував за своєю спиною скрадливі кроки та чужий подих. Скоро почались переслідування, виклики в КДБ, залякування і погрози. Саме це спричинило період довгого «мовчання» художника – цілих шість років він не малював. І тільки з кінця 80–х, коли відбулися зміни у суспільстві, знову став сам собою. Щирим та відвертим у творчості.
Свобода творчості – передусім
Письменник Андрій Топачевський вважає, що український живопис не можна уявити без Олега Мінька так, як поезію без Ігора Калинця, а українську національну ідею без Євгена Сверстюка. І очевидно, він має рацію. Бо творчість Олега Мінька закреслює міф про наскрізь реалістичне мистецтво в Україні радянської доби. Художник, для якого свобода творчості завжди була найважливішою, ніколи не працював на замовлення. Не малював на догоду тоталітарній системі героїв соцпраці, комсомольських будов, щасливих робітників та колгоспників.
Світ митця абсолютно неповторний і тільки мистецтвознавці можуть помітити ледве відчутний вплив генія сюрреалізму Сальвадора Далі й великого генія кубізму Пабло Пікассо. Художник ніби грається кольором, формою, композицією, виплескуючи свої емоції, світосприйняття, пророцтво, глибокі роздуми над смислом існування. Його твори спонукають до роздумів, викликають багато різнопланових асоціацій, тривожать і заставляють думати.
«Перш за все я хочу подякувати Богу, що одного дня переді мною відкрилися двері Львівської національної академії мистецтв, і я став учнем Олега Мінька. Олег Мінько є дуже глибокий чоловік, а для мене він є Вчителем. Великим добрим Вчителем»,– з гордістю розповідає Дмитро Пшеничний. Дмитро один зі щасливчиків, які потрапили у клас Олега Мінька. У свій час студенту Міньку також поталанило з педагогами. Ними були прибічники художньої культури Заходу, талановиті педагоги, які підтримували студентські творчі пошуки, Р. Сельський та К. Звіринський.
Лицар ордену Краси
Друзі художника розповідають, що екстраординарні живописні полотна Мінька народжуються під музику Вівальді. Він не любить виставлятись, не продає свої картини, не переймається тим, подобається чи не подобається; розуміють чи не розуміють. Особистість художника загадкова, з філософсько – романтично – трагічним сприйняттям світу.
Сам він про себе каже: «Люблю самотність, спокій, гарну музику, мудре слово, спів пташок, зливу, громовицю, людей – на відстані, хіба знедолених, розумних, добрих – так». Якоюсь мірою ці слова є поясненням його багатогранної і закодованої творчості.
Та наскільки б загадковим не був експресіонізм митця, у ньому чітко прочитується суто українське національне: осмислення історії, пророцтво майбутнього, турбота про наше сьогодення: «Трипілля», «Бандурист», «Князь Святослав», «Пам’ять діда», «Пророк», «Смерть кошового».
Сьогодні Олег Мінько знаний у світі. Його картини виставлялись у Лондоні, Гельсинкі, Філадельфії, Чикаго, Вашингтоні, Бонні, Вроцлаві та багатьох інших містах. Ім’я художника згадується у підручниках з історії української та зарубіжної культури 20 століття. Та все ж справжня оцінка та осмислення творчості Олега Мінька та його вплив на наступні покоління художників попереду.
Любомир Медвідь, художник і друг Олега Мінька, сказав про творчість митця: «Мінько, можливо, один з останніх обачних лицарів ордену пані Краси – Феміди серед суцільної вервечки вітряків парадоксу».
Чи можна сказати точніше?
(Прага – Київ)