Львів – «Сучасну схильність людей до зневіри ми пропонуємо замінити на відроджену віру в Бога й у святість того вибору, який зробили наші предки далекого 988 року. На нашу думку, шлях до відродження цієї віри лежить, зокрема, через відродження єдиної Київської Церкви у єдиному Патріархаті», – наголосив в одній зі своїх численних праць Глава УГКЦ, кардинал Любомир Гузар. Його Блаженство Любомир є визначним теологом сучасності, послідовником морально-богословського вчення Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Кардинал Любомир – прихильник активної участі Церкви у суспільному житті. Поза увагою духовної особи не залишається жодна ділянка життя, яка хвилює вірних Христової Церкви в Україні і самого Главу УГКЦ. Сьогодні кардинал Любомир Гузар – гість Радіо Свобода.
– Як тільки українці 4 роки тому відстояли свободу і право вибору, Ви, Ваше Блаженство, одразу ж звернулись із посланням до нової української влади, щоб вона шанувала довіру людей, яку врешті вдалося повернути після радянської системи. Чому до Ваших слів не дослухались ті, хто здобув владу і як можна повернути сьогодні довіру, яку втрачено?
– Безумовно, що довіру людей можна повернути, але це не можна купити на базарі. Потрібно тепер доказати тому, хто говорить правду, що це таки правда. На це тепер потрібен час і випробовування. Як тільки люди почують, що хтось постійно щось каже і це таки відповідає правді, що він дотримується своєї позиції і слів, лише після того люди наберуться довіри. Втратити довіру дуже легко. Для цього достатньо один-два рази якоїсь неправди. А ось здобути довір’я, звичайно, вимагає значно довшого часу, багатьох свідчень. Тому є трудність, яку ми сьогодні усе ще переживаємо, що люди не мають довір’я до влади. Пам’ятаймо про таку річ, що радянська влада жила на брехні, це так просто і кажу, вона була частина цілої системи. Десь у 1920-х роках відомий американський комедіант повернувся з Радянського Союзу, і опісля у нього цікавились враженнями від подорожі. «Дивна ситуація, – зауважив він, – одна третина людей старається переконати другу третину, що третій частині є добре». Тобто існувала країна, у якій не звертали увагу на такі вартості, як говорити правду, реально представляти справу. І це тривало до кінця радянського періоду. Уся ця система була побудована на брехні, а переважна більшість сьогоднішніх політичних провідників – це люди, які починали свою політичну кар’єру, отримували виховання у Радянському Союзі. Відтак не потрібно дивуватися, що вони є такими, якими є. Вони говорять і переконані, що так має бути, так треба говорити – вони так були виховані. Лише дехто з них зробив для себе висновки і зрозумів, що з ним коїться щось не так, як має бути. Але таких людей у владі одиниці. Прикро мені це говорити, але це покоління має просто відійти, бо воно не зміниться, їм це важко зробити, вони не знають інакшого. Я часто слухаю радіо, коли говорить один, другий, третій політик чи посадовець. Кожен доводить своє, якби то була свята правда. Дуже вражає при цьому агресія у голосі, коли намагаються довести опонентові свою думку. Але ось що зауважив: старші політики є більш агресивні у голосі, натомість молодші люди більш культурні. Вони не з усім погоджуються, але їхній тон, їхнє звернення, на кшталт «Мій колего», є респектуванням співрозмовника. Словом, відчутно інший спосіб розмови. Тому я маю надію, що, може, з часом правдомовність стане більш загальним явищем і шанованим в українській державі. Політики мають особливий стиль мовлення, тому треба бути дуже обережним, коли їх слухаєш. Перед виборами уже й немає в що вслухатися. Вони живуть в іншому світі, не дуже щасливому світі. Загалом в усіх країнах щодо політиків треба бути дуже пильним. Думаю, що маємо просто почекати, немає на те ради, має прийти нове покоління на зміну цьому.
– Перед смертю митрополит Андрей Шептицький (29.07.1865–1.11.1944), уже розуміючи, що УГКЦ буде ліквідована, передбачив, що через 50 років Церква воскресне. Справді, у 1946 році на псевдособорі УГКЦ була ліквідована. Чимало вірних і духовенство опинилися під арештом, були переслідувані. Церква жила у підпіллі, а вірні були розгублені і перелякані. Однак слова митрополита Андрея тримали людей, і сильна віра у ці пророчі слова допомогла пережити важкі часи. Таки у 1990-х роках Церква воскресла. Але чи дійсно віра є понад усе?
– Незважаючи на те, що це була дуже сильна і рафінована акція, щоб позбавити людей віри, Богові дякувати, люди її не втратили – віри в Бога, у те, що Господь не допустить цілковитого занепаду Церкви, віри в те, що попри страшні переслідування, а вони були просто жахливі, Церква воскресне. Може, це звучать дивно, але іноді тим, хто гинув у таборах, на засланні, був засуджений – їм, можливо, інколи було легше, бо вони мали чітку ситуацію перед собою, аніж ті, що жили тут буцімто на волі, але відчували щодня моральне знущання. Віра була, що Господь врятує з цієї жахливої ситуації, оправдана віра, віра в Бога, доброго Батька. Не минуло 50 років, і Церква ожила. Але сьогодні Церква ще не є на тому рівні, на якому повинна була б бути. Ми ще мусимо багато працювати. Господь Бог дає нам прекрасні можливості. Маємо свободу, немає властивих перешкод, але, мені здається, ми ще не працюємо на повну силу, ми живемо цією нашою вірою з огляду нашого життя, в політиці, економіці, культурі, мистецтві, науці, різних аспектах людського життя. Ми ще не є на рівні, на якому б мали бути християни. Господь Бог оправдав віру тих людей, наших дідів, батьків, які гинули, але вірили у краще на підставі слів Митрополита. Але само по собі нічого не прийде. Ми мусимо працювати, бо ми є творіння Божі, які мають розум і волю, ми не є безвільні, безвідповідальні. На нас нині лежить відповідальність. Ці дари, які Господь нам дає сьогодні, – свободу, можливість діянь, у практичному щоденному житті змінюватись, – ми все ще на шляху до справжнього відродження, ми ще не осягнули його згідно християнського життя.
– Із одного боку, духовенство, політики, вірні Христової Церкви говорять про прагнення до єдності, але з іншого боку, не бачимо реальних кроків. Ваше Блаженство, що сьогодні перешкоджає в Україні виконати Христову заповідь: «Да всі єдино будуть!»?
– Тут потрібно обережно розрізнити: те, що всі говорять, немає сумніву, а ось що всі бажають єдності, тут я уже не певний. Для прикладу, у цілому світі говорять про мир, але всі продукують зброю. Для чого зброя, якщо ви усі хочете миру? Зрозуміло, що зброя – прибутковий великий бізнес, якщо не буде війни, не буде потрібно зброї, а відтак не буде заробітків… Є різниця між тим, що ми говоримо, а чого направду хочемо. Я особисто переконаний, що нам так важко ступати на шляху до єдності, що недостатньо цього бажаємо. Запитайте людей: «Ти прагнеш єдності? А чи ти готовий за неї віддати своє життя?» Святий Йосафат Кунцевич, якого осуджують, що він був такий «страшний» уніят, але ніхто йому не може закинути, що він не прагнув єдності, бо був готовий за неї віддати своє життя. Скільки з нас готові зробити поважну жертву, щоб настала між нами єдність?.. Тому я у цьому питанні трішки песиміст. Те, що всі говорять, це добре, принаймні говорять, але за цим немає бажання.
– Ваше Блаженство, відомо, що Церква не має втручатися у державні справи і, навпаки, держава у церковні. Де є ота розумна межа співпраці між Церквою і державою?
– Однозначно провести таку межу є складно. Однак це правильно, що держава не має втручатися у справи Церкви і навпаки. Церква повинна проповідувати Боже слово і допомагати людям жити по-божому, виховувати людей на дозрілих християн, які дотримуватимуться державних обов’язків, таких, як правдомовність, відповідальність, сумлінність у праці (бо це все будує державу). А щоб люди справді жили, як належиться, то це є обов’язок держави. Церква допомагає будувати державу, не втручаючись у її справи. Але є певні моменти, коли Церква має зробити щось більше. Скажімо, якщо держава поступає у несправедливий, неправдивий спосіб, то Церква має сказати правду, де що не так робиться. Це не є втручання, це намагання змінити ситуацію, щоб держава належно і гідно поводилась, справедливо, правдомовно, чесно, сумлінно і віддавала кожному громадянинові те, що йому належиться. З іншого боку, держава має дати можливість Церкві розвиватись. В Україні маємо особливу ситуацію, оскільки є багато різних релігійних згромаджень. Держава, як передбачено у статті Конституції, не повинна встрявати у внутрішні справи Церкви і трактувати кожну релігію однаково. І держава повинна звертати увагу Церкви, коли робиться щось неналежного. Для мене не є образою, коли держава звертає на щось увагу християн чи духовних осіб. Для прикладу, коли вірні готові побитись через поділ майна, за якусь справу, то це уже сором перед державою. Це не втручання у внутрішнє життя, це свого роду вияв щирого братерства, партнерства з обох сторін. Однак це потрібно робити второпно і правдомовно.
– У кожної людини своє розуміння справедливості, але, на превеликий жаль, для кожного по-своєму зрозуміле. Мільйони невинних людей стали жертвами голоду в Україні в 1920-х, 30-х, 40-х роках. Чому Господь допустив такий великий голод і стільки невинних людських жертв, серед яких були і діти, і літні люди?
– Це є річ, яку ми, люди, ніколи не зрозуміємо. Хіба що тоді, коли подивимось на світ Божими очима. А це стане лише тоді, коли не будемо на землі, коли зрозуміємо, як Бог діє. Ось порівняймо, подивімось на прекрасний справжній перський килим. Зі споду побачимо переплетіння безлічі ниток, які звисають, але коли подивимось згори, то бачимо прекрасний неповторний килим. Щось так і в нашому житті. Ми не розуміємо, як Бог провадить світ. Ми тільки знаємо, що він добрий Батько, який хоче людям добра, знаємо, що він Бог і є справедливий, але ми, бо це понад наші людські сили та уяву, не здатні зрозуміти цілість того, що діється у світі. Є багато речей, які не розуміємо. Чому вмирає дитя, мама, яка народжує дитину, чому гине молодий батько, залишаючи родину, чому так багато нещасть? Як Ви згадали Голодомор, переслідування невинних людей. Чому? Остаточної відповіді не маємо. Немає сумніву, що в усьому цьому велику роль відіграє наш гріх. Ми грішні люди. Або ж як Ви згадали про справедливість. Замість того, щоб жити по справедливості, яку назначає Господь, ми кожен створюємо власний світ, де хочемо, щоб справедливість відбувалась по-нашому. Не можна дивуватись цьому: ми люди, і люди грішні. Прикро. Я не маю жодного сумніву, що багато з того лиха, що діється сьогодні, є вислідом наших дій і помислів. Усе, що маємо, це наслідок нашого гріха. Це можна проілюструвати нашим ставленням до природи. Господь дав нам прекрасну природу. Як ми нею зловживаємо і потім скаржимося, чому повінь, чому немає якісної води, чому такий дощ, нам бракує і того, і того. Але ми не хочемо признатися, що це є наші діяння, нищення джерел, лісів. Ми є причиною цього. Господь це терпить, чому? Це для нас велике питання, і відповіді ми не маємо, може, колись зрозуміємо.
– Ваше Блаженство, як повернути людям упевненість у завтрашньому дні, гідність щодо належності до великого українського народу, ті почуття, які так яскраво проявилась на майданах міст і сіл і які, здається,ті почуття, українці втратили?
– Це залежить від нас, як ми поводимося. Як я розумію Майдан 2004 року? Для мене це не була політична акція, це був крик народу, прохання про правду і справедливість. Народ заманіфестував, що він хоче правди і справедливості, і виступав у природній світлий спосіб. Не думаю, що ще щось подібне повториться колись в Україні чи в цілому світі. Це було без краплі крові і розбитої шиби. Людям залежало лише на одному: продемонструвати, що вони прагнуть правди і справедливості. На жаль, наша влада цього не зрозуміла, тому люди є сьогодні такі трішки захитані. Влада замість того, щоб запитати себе, чи справді вона відповідає прагненням народу, якому служить, потрактувала цю революцію як політичну акцію, немов це були вибори одних проти інших. Мені здається, що це цілковите нерозуміння суті того прекрасного заходу. Тому я не дивуюсь, що люди сьогодні знеохочені і розчаровані. Але це не значить, що вони не здатні повірити. Глибоко у серці це є, але треба, щоб влада і ціла система почала діяти правдиво і справедливо, і тоді люди дуже це тепло сприймуть.
– Одна моя знайома німкеня, україніст, яка працювала в Україні в середині 1990-х, спостерігаючи за подіями в Україні, українськими політиками і владою, якось сказала: «Український уряд, мабуть, єдиний у світі, хто так не любить свій народ». Якщо століття тому українців примусово забирали в яничари, бо таки працьовитий і здібний народ, то нині тисячі українців добровільно, з великими труднощами, прагнуть покинути свою батьківщину і виїхати за кордон. Невже українська влада не може забезпечити людей працею і належною зарплатою, а, навпаки, спокійно дивиться, як талановиті особистості покидають державу і країна несе великі втрати? Як цей процес сьогодні, Ваше блаженство, можна зупинити?
– Українська влада ще не служить своєму народові, не розуміє цього, тому що працює для себе і на себе. Там є клани, там немає партій, одні клани, люди, які стараються заробити лише на себе. Це є той наслідок колишнього совєтського виховання чи знищення людської гідності. Так, ми це маємо. І доки не прийдуть люди у владу і не скажуть, що ми тут для того, щоб служити людям, доти не буде між владою і народом тісної співпраці, справжнього порозуміння, доти будемо мати, те що маємо сьогодні. Влада у Києві живе немов на Олімпі, де діється невідомо що, а народ десь там на провінції, поза Києвом, проживає хто як годен. Багато говориться про людей, але де-факто, коли приходиться до діла, а що ж влада робить для людей, то бачимо, що працює на себе. Інакше вона ще не вміє. Це прикро говорити, але мусимо працювати над тим, щоб виховувати нове покоління, яке буде справді демократичне. Демократія – це респектувати гідність людей.
– Отож, як наблизити моральні цінності, ті, які проповідує Церква, на загальнонаціональний рівень?
– Тільки виховувати нове покоління. Церква мусить звернути увагу на те, щоб виховувати еліту, християнсько-інтелектуальну еліту. Я тут бачу перспективи і заслугу Українського Католицького університету, який вчить не тільки професіоналів у різних ділянках, але й виховує людей з певною моральною зрілістю. Це дуже важливо. Цього саме бракує, християнської еліти, загального переконання народу, що треба жити згідно з законом. Ми не маємо, кожен зокрема, відчуття закону. Люди закидають владним посадовцям, політикам, що для них закони не існують. А для кожного з нас чи вони існують? Задаймо собі кожен це запитання. Лишень подивімось, що діється на дорогах, як люди не звертають уваги на дорожні правила, які виразно написані для їхньої користі, щоб вони не гинули і не калічились.
– Це звичайна відсутність внутрішньої культури…
– Так, над цим треба працювати і працювати. Відсутність моральної культури, відчуття справедливості і бажання не тільки користати з того, але й служити другим, шанувати права другої людини.
– Маємо сьогодні серед людей розчарування, песимізм, безнадію, агресивність. Словом, не найкращі симптоми українського суспільства. А Ви, Ваше Блаженство, є оптимістом чи песимістом щодо майбутнього української держави?
– Усе залежить від того, як ми усі в державі будемо працювати. Я маю надію і так відчуваю, що є багато людей, які бажають щось зробити на користь держави. Якщо так люди прагнутимуть і матимуть бажання працювати, немає найменшої причини до песимізму. Звісно, на це піде трохи часу, терпіння. Нині усе залежить від кожного з нас, бо з неба нічого не впаде. Господь дав нам великий дар – свободу, державу, поле, на якому можемо спокійно працювати. Але успіх залежить від нас. Господь Бог благословить те, що ми хочемо доброго зробити, підтримує нас, але Він залишає нам вільну волю. Наведу приклад. Початок 1920-х років, визвольні змагання за українську незалежність. Ми програли, ми поділились між Росією, Польщею, але чому ми програли? Невже не мали сили, війська? Ні, ми не мали згоди, були чвари. І сьогодні це може статися також. Якщо ми не перестанемо сваритись між собою за земське, брутально кажучи, за корито, то ми можемо усе втратити. Але я відчуваю, що підростає покоління, яке починає відчувати і бажає працювати, щоб використати велику нагоду. Ми бачимо те, що Ви сказали, скільки людей виїхали за кордон, багато українців пішли у бідніші держави шукати кращого життя, бо ніхто не дбав про них на батьківщині, і люди поїхали, але ніхто не плаче, навіть кажуть, дякувати Богові, що поїхали. Бо що там для України, один, два мільйони людей туди-сюди… не відіграє ролі. Немає відчуття допомогти і працювати для свого народу, але підростає нове покоління. Я маю надію і є оптимістом, хочу сам працювати, скільки Господь мені дає сили, щоб будувати краще майбутнє. Це у наших руках, Господь дає нам можливості, ми лише маємо їх використати. Не використаємо, не будемо працювати – все пропаде, як це було в минулому України.
– Ваше блаженство, щиро дякую за розмову, за Ваші відповіді на запитання, які сьогодні хвилюють українців, оскільки люди просто не можуть зрозуміти, що ж діється у державі.
– Нехай Господь благословить!
(Львів – Прага – Київ)
– Безумовно, що довіру людей можна повернути, але це не можна купити на базарі. Потрібно тепер доказати тому, хто говорить правду, що це таки правда. На це тепер потрібен час і випробовування. Як тільки люди почують, що хтось постійно щось каже і це таки відповідає правді, що він дотримується своєї позиції і слів, лише після того люди наберуться довіри. Втратити довіру дуже легко. Для цього достатньо один-два рази якоїсь неправди. А ось здобути довір’я, звичайно, вимагає значно довшого часу, багатьох свідчень. Тому є трудність, яку ми сьогодні усе ще переживаємо, що люди не мають довір’я до влади. Пам’ятаймо про таку річ, що радянська влада жила на брехні, це так просто і кажу, вона була частина цілої системи. Десь у 1920-х роках відомий американський комедіант повернувся з Радянського Союзу, і опісля у нього цікавились враженнями від подорожі. «Дивна ситуація, – зауважив він, – одна третина людей старається переконати другу третину, що третій частині є добре». Тобто існувала країна, у якій не звертали увагу на такі вартості, як говорити правду, реально представляти справу. І це тривало до кінця радянського періоду. Уся ця система була побудована на брехні, а переважна більшість сьогоднішніх політичних провідників – це люди, які починали свою політичну кар’єру, отримували виховання у Радянському Союзі. Відтак не потрібно дивуватися, що вони є такими, якими є. Вони говорять і переконані, що так має бути, так треба говорити – вони так були виховані. Лише дехто з них зробив для себе висновки і зрозумів, що з ним коїться щось не так, як має бути. Але таких людей у владі одиниці. Прикро мені це говорити, але це покоління має просто відійти, бо воно не зміниться, їм це важко зробити, вони не знають інакшого. Я часто слухаю радіо, коли говорить один, другий, третій політик чи посадовець. Кожен доводить своє, якби то була свята правда. Дуже вражає при цьому агресія у голосі, коли намагаються довести опонентові свою думку. Але ось що зауважив: старші політики є більш агресивні у голосі, натомість молодші люди більш культурні. Вони не з усім погоджуються, але їхній тон, їхнє звернення, на кшталт «Мій колего», є респектуванням співрозмовника. Словом, відчутно інший спосіб розмови. Тому я маю надію, що, може, з часом правдомовність стане більш загальним явищем і шанованим в українській державі. Політики мають особливий стиль мовлення, тому треба бути дуже обережним, коли їх слухаєш. Перед виборами уже й немає в що вслухатися. Вони живуть в іншому світі, не дуже щасливому світі. Загалом в усіх країнах щодо політиків треба бути дуже пильним. Думаю, що маємо просто почекати, немає на те ради, має прийти нове покоління на зміну цьому.
– Перед смертю митрополит Андрей Шептицький (29.07.1865–1.11.1944), уже розуміючи, що УГКЦ буде ліквідована, передбачив, що через 50 років Церква воскресне. Справді, у 1946 році на псевдособорі УГКЦ була ліквідована. Чимало вірних і духовенство опинилися під арештом, були переслідувані. Церква жила у підпіллі, а вірні були розгублені і перелякані. Однак слова митрополита Андрея тримали людей, і сильна віра у ці пророчі слова допомогла пережити важкі часи. Таки у 1990-х роках Церква воскресла. Але чи дійсно віра є понад усе?
– Незважаючи на те, що це була дуже сильна і рафінована акція, щоб позбавити людей віри, Богові дякувати, люди її не втратили – віри в Бога, у те, що Господь не допустить цілковитого занепаду Церкви, віри в те, що попри страшні переслідування, а вони були просто жахливі, Церква воскресне. Може, це звучать дивно, але іноді тим, хто гинув у таборах, на засланні, був засуджений – їм, можливо, інколи було легше, бо вони мали чітку ситуацію перед собою, аніж ті, що жили тут буцімто на волі, але відчували щодня моральне знущання. Віра була, що Господь врятує з цієї жахливої ситуації, оправдана віра, віра в Бога, доброго Батька. Не минуло 50 років, і Церква ожила. Але сьогодні Церква ще не є на тому рівні, на якому повинна була б бути. Ми ще мусимо багато працювати. Господь Бог дає нам прекрасні можливості. Маємо свободу, немає властивих перешкод, але, мені здається, ми ще не працюємо на повну силу, ми живемо цією нашою вірою з огляду нашого життя, в політиці, економіці, культурі, мистецтві, науці, різних аспектах людського життя. Ми ще не є на рівні, на якому б мали бути християни. Господь Бог оправдав віру тих людей, наших дідів, батьків, які гинули, але вірили у краще на підставі слів Митрополита. Але само по собі нічого не прийде. Ми мусимо працювати, бо ми є творіння Божі, які мають розум і волю, ми не є безвільні, безвідповідальні. На нас нині лежить відповідальність. Ці дари, які Господь нам дає сьогодні, – свободу, можливість діянь, у практичному щоденному житті змінюватись, – ми все ще на шляху до справжнього відродження, ми ще не осягнули його згідно християнського життя.
– Із одного боку, духовенство, політики, вірні Христової Церкви говорять про прагнення до єдності, але з іншого боку, не бачимо реальних кроків. Ваше Блаженство, що сьогодні перешкоджає в Україні виконати Христову заповідь: «Да всі єдино будуть!»?
– Тут потрібно обережно розрізнити: те, що всі говорять, немає сумніву, а ось що всі бажають єдності, тут я уже не певний. Для прикладу, у цілому світі говорять про мир, але всі продукують зброю. Для чого зброя, якщо ви усі хочете миру? Зрозуміло, що зброя – прибутковий великий бізнес, якщо не буде війни, не буде потрібно зброї, а відтак не буде заробітків… Є різниця між тим, що ми говоримо, а чого направду хочемо. Я особисто переконаний, що нам так важко ступати на шляху до єдності, що недостатньо цього бажаємо. Запитайте людей: «Ти прагнеш єдності? А чи ти готовий за неї віддати своє життя?» Святий Йосафат Кунцевич, якого осуджують, що він був такий «страшний» уніят, але ніхто йому не може закинути, що він не прагнув єдності, бо був готовий за неї віддати своє життя. Скільки з нас готові зробити поважну жертву, щоб настала між нами єдність?.. Тому я у цьому питанні трішки песиміст. Те, що всі говорять, це добре, принаймні говорять, але за цим немає бажання.
– Ваше Блаженство, відомо, що Церква не має втручатися у державні справи і, навпаки, держава у церковні. Де є ота розумна межа співпраці між Церквою і державою?
– Однозначно провести таку межу є складно. Однак це правильно, що держава не має втручатися у справи Церкви і навпаки. Церква повинна проповідувати Боже слово і допомагати людям жити по-божому, виховувати людей на дозрілих християн, які дотримуватимуться державних обов’язків, таких, як правдомовність, відповідальність, сумлінність у праці (бо це все будує державу). А щоб люди справді жили, як належиться, то це є обов’язок держави. Церква допомагає будувати державу, не втручаючись у її справи. Але є певні моменти, коли Церква має зробити щось більше. Скажімо, якщо держава поступає у несправедливий, неправдивий спосіб, то Церква має сказати правду, де що не так робиться. Це не є втручання, це намагання змінити ситуацію, щоб держава належно і гідно поводилась, справедливо, правдомовно, чесно, сумлінно і віддавала кожному громадянинові те, що йому належиться. З іншого боку, держава має дати можливість Церкві розвиватись. В Україні маємо особливу ситуацію, оскільки є багато різних релігійних згромаджень. Держава, як передбачено у статті Конституції, не повинна встрявати у внутрішні справи Церкви і трактувати кожну релігію однаково. І держава повинна звертати увагу Церкви, коли робиться щось неналежного. Для мене не є образою, коли держава звертає на щось увагу християн чи духовних осіб. Для прикладу, коли вірні готові побитись через поділ майна, за якусь справу, то це уже сором перед державою. Це не втручання у внутрішнє життя, це свого роду вияв щирого братерства, партнерства з обох сторін. Однак це потрібно робити второпно і правдомовно.
– У кожної людини своє розуміння справедливості, але, на превеликий жаль, для кожного по-своєму зрозуміле. Мільйони невинних людей стали жертвами голоду в Україні в 1920-х, 30-х, 40-х роках. Чому Господь допустив такий великий голод і стільки невинних людських жертв, серед яких були і діти, і літні люди?
– Це є річ, яку ми, люди, ніколи не зрозуміємо. Хіба що тоді, коли подивимось на світ Божими очима. А це стане лише тоді, коли не будемо на землі, коли зрозуміємо, як Бог діє. Ось порівняймо, подивімось на прекрасний справжній перський килим. Зі споду побачимо переплетіння безлічі ниток, які звисають, але коли подивимось згори, то бачимо прекрасний неповторний килим. Щось так і в нашому житті. Ми не розуміємо, як Бог провадить світ. Ми тільки знаємо, що він добрий Батько, який хоче людям добра, знаємо, що він Бог і є справедливий, але ми, бо це понад наші людські сили та уяву, не здатні зрозуміти цілість того, що діється у світі. Є багато речей, які не розуміємо. Чому вмирає дитя, мама, яка народжує дитину, чому гине молодий батько, залишаючи родину, чому так багато нещасть? Як Ви згадали Голодомор, переслідування невинних людей. Чому? Остаточної відповіді не маємо. Немає сумніву, що в усьому цьому велику роль відіграє наш гріх. Ми грішні люди. Або ж як Ви згадали про справедливість. Замість того, щоб жити по справедливості, яку назначає Господь, ми кожен створюємо власний світ, де хочемо, щоб справедливість відбувалась по-нашому. Не можна дивуватись цьому: ми люди, і люди грішні. Прикро. Я не маю жодного сумніву, що багато з того лиха, що діється сьогодні, є вислідом наших дій і помислів. Усе, що маємо, це наслідок нашого гріха. Це можна проілюструвати нашим ставленням до природи. Господь дав нам прекрасну природу. Як ми нею зловживаємо і потім скаржимося, чому повінь, чому немає якісної води, чому такий дощ, нам бракує і того, і того. Але ми не хочемо признатися, що це є наші діяння, нищення джерел, лісів. Ми є причиною цього. Господь це терпить, чому? Це для нас велике питання, і відповіді ми не маємо, може, колись зрозуміємо.
– Ваше Блаженство, як повернути людям упевненість у завтрашньому дні, гідність щодо належності до великого українського народу, ті почуття, які так яскраво проявилась на майданах міст і сіл і які, здається,ті почуття, українці втратили?
– Це залежить від нас, як ми поводимося. Як я розумію Майдан 2004 року? Для мене це не була політична акція, це був крик народу, прохання про правду і справедливість. Народ заманіфестував, що він хоче правди і справедливості, і виступав у природній світлий спосіб. Не думаю, що ще щось подібне повториться колись в Україні чи в цілому світі. Це було без краплі крові і розбитої шиби. Людям залежало лише на одному: продемонструвати, що вони прагнуть правди і справедливості. На жаль, наша влада цього не зрозуміла, тому люди є сьогодні такі трішки захитані. Влада замість того, щоб запитати себе, чи справді вона відповідає прагненням народу, якому служить, потрактувала цю революцію як політичну акцію, немов це були вибори одних проти інших. Мені здається, що це цілковите нерозуміння суті того прекрасного заходу. Тому я не дивуюсь, що люди сьогодні знеохочені і розчаровані. Але це не значить, що вони не здатні повірити. Глибоко у серці це є, але треба, щоб влада і ціла система почала діяти правдиво і справедливо, і тоді люди дуже це тепло сприймуть.
– Одна моя знайома німкеня, україніст, яка працювала в Україні в середині 1990-х, спостерігаючи за подіями в Україні, українськими політиками і владою, якось сказала: «Український уряд, мабуть, єдиний у світі, хто так не любить свій народ». Якщо століття тому українців примусово забирали в яничари, бо таки працьовитий і здібний народ, то нині тисячі українців добровільно, з великими труднощами, прагнуть покинути свою батьківщину і виїхати за кордон. Невже українська влада не може забезпечити людей працею і належною зарплатою, а, навпаки, спокійно дивиться, як талановиті особистості покидають державу і країна несе великі втрати? Як цей процес сьогодні, Ваше блаженство, можна зупинити?
– Українська влада ще не служить своєму народові, не розуміє цього, тому що працює для себе і на себе. Там є клани, там немає партій, одні клани, люди, які стараються заробити лише на себе. Це є той наслідок колишнього совєтського виховання чи знищення людської гідності. Так, ми це маємо. І доки не прийдуть люди у владу і не скажуть, що ми тут для того, щоб служити людям, доти не буде між владою і народом тісної співпраці, справжнього порозуміння, доти будемо мати, те що маємо сьогодні. Влада у Києві живе немов на Олімпі, де діється невідомо що, а народ десь там на провінції, поза Києвом, проживає хто як годен. Багато говориться про людей, але де-факто, коли приходиться до діла, а що ж влада робить для людей, то бачимо, що працює на себе. Інакше вона ще не вміє. Це прикро говорити, але мусимо працювати над тим, щоб виховувати нове покоління, яке буде справді демократичне. Демократія – це респектувати гідність людей.
– Отож, як наблизити моральні цінності, ті, які проповідує Церква, на загальнонаціональний рівень?
– Тільки виховувати нове покоління. Церква мусить звернути увагу на те, щоб виховувати еліту, християнсько-інтелектуальну еліту. Я тут бачу перспективи і заслугу Українського Католицького університету, який вчить не тільки професіоналів у різних ділянках, але й виховує людей з певною моральною зрілістю. Це дуже важливо. Цього саме бракує, християнської еліти, загального переконання народу, що треба жити згідно з законом. Ми не маємо, кожен зокрема, відчуття закону. Люди закидають владним посадовцям, політикам, що для них закони не існують. А для кожного з нас чи вони існують? Задаймо собі кожен це запитання. Лишень подивімось, що діється на дорогах, як люди не звертають уваги на дорожні правила, які виразно написані для їхньої користі, щоб вони не гинули і не калічились.
– Це звичайна відсутність внутрішньої культури…
– Так, над цим треба працювати і працювати. Відсутність моральної культури, відчуття справедливості і бажання не тільки користати з того, але й служити другим, шанувати права другої людини.
– Маємо сьогодні серед людей розчарування, песимізм, безнадію, агресивність. Словом, не найкращі симптоми українського суспільства. А Ви, Ваше Блаженство, є оптимістом чи песимістом щодо майбутнього української держави?
– Усе залежить від того, як ми усі в державі будемо працювати. Я маю надію і так відчуваю, що є багато людей, які бажають щось зробити на користь держави. Якщо так люди прагнутимуть і матимуть бажання працювати, немає найменшої причини до песимізму. Звісно, на це піде трохи часу, терпіння. Нині усе залежить від кожного з нас, бо з неба нічого не впаде. Господь дав нам великий дар – свободу, державу, поле, на якому можемо спокійно працювати. Але успіх залежить від нас. Господь Бог благословить те, що ми хочемо доброго зробити, підтримує нас, але Він залишає нам вільну волю. Наведу приклад. Початок 1920-х років, визвольні змагання за українську незалежність. Ми програли, ми поділились між Росією, Польщею, але чому ми програли? Невже не мали сили, війська? Ні, ми не мали згоди, були чвари. І сьогодні це може статися також. Якщо ми не перестанемо сваритись між собою за земське, брутально кажучи, за корито, то ми можемо усе втратити. Але я відчуваю, що підростає покоління, яке починає відчувати і бажає працювати, щоб використати велику нагоду. Ми бачимо те, що Ви сказали, скільки людей виїхали за кордон, багато українців пішли у бідніші держави шукати кращого життя, бо ніхто не дбав про них на батьківщині, і люди поїхали, але ніхто не плаче, навіть кажуть, дякувати Богові, що поїхали. Бо що там для України, один, два мільйони людей туди-сюди… не відіграє ролі. Немає відчуття допомогти і працювати для свого народу, але підростає нове покоління. Я маю надію і є оптимістом, хочу сам працювати, скільки Господь мені дає сили, щоб будувати краще майбутнє. Це у наших руках, Господь дає нам можливості, ми лише маємо їх використати. Не використаємо, не будемо працювати – все пропаде, як це було в минулому України.
– Ваше блаженство, щиро дякую за розмову, за Ваші відповіді на запитання, які сьогодні хвилюють українців, оскільки люди просто не можуть зрозуміти, що ж діється у державі.
– Нехай Господь благословить!
(Львів – Прага – Київ)