Ігор Лосєв
За останні 20 років півострів Крим спричинився до виникнення багатьох політичних легенд, зокрема про споконвічність російської присутності в цьому регіони, про суто російський в етнічному, культурному і історичному відношенні Крим, про його особливу роль у формуванні російської нації, російського православ’я, російського менталітету тощо.
Ці вельми далекі від реальності вигадки активно накидаються громадській думці не лише Росії і України, але й міжнародному загалові, щоб легалізувати ідею, що Крим має вважатися російською територією у складі української держави. Авторам цих пропагандистських розробок не спадає на думку, що керуючись такою логікою доведеться Кубань, Північну Слобожанщину (Воронізька, Курська, Білгородська області тощо) вважати українськими регіонами у складі Росії. На жаль, через байдужість керівництва України в Криму практично неможливо почути альтернативну думку, адже київські начальники вже давно віддали інформаційний простір Криму Росії, що унеможливлює будь-які прояви плюралізму в питаннях, що стосується минулого і сьогодення Криму.
Насправді ж «російськість» Криму суттєво перебільшується. Історично Крим дуже важко однозначно ототожнити з певним етносом чи державою. Протягом століть відбувалася зміна етнічної і державної присутності на півострові.
Кіммерія, Таврія, Скіфія, Ґотія...
Перший відомий науковцям кримський етнос – це загадкові кіммерійці, які невідомо звідки прийшли і невідомо куди з Криму пішли. До речі, під час спільних американсько-українських військово-морських навчань «Сі бриз» на кримському узбережжі, коли за легендою маневрів Україна і США допомагали удаваній країні, що потерпала від сепаратизму, цю вигадану країну треба було якось назвати (умовно). Один мій знайомий запропонував назвати її «Кіммерією». Не дуже обізнані на історії стародавньої Тавриди колеги погодилися. Зате який з цього приводу розпочався галас у місцевих проросійських ЗМІ!
Після кіммерійців тривалий час на цих теренах панували таври, етнос, імовірно, кельтського походження. Згодом розпочалася доба скіфського панування. Паралельно свої міста-держави (поліси) в Криму створювали греки (Херсонес, Феодосія, Пантікапей і т. ін.). Були періоди кримської гегемонії сарматів, аланів, хозарів, ґотів, тюрків.
Не уникнув Крим і римського та візантійського контролю, створення генуезьких колоній, а також монгольської навали. І що цікаво: практично кожен етнос, який оселявся на півострові впродовж останніх двох тисяч років, не зникав безслідно, а лишав по собі бодай невеличкі чисельно острівці етнічних реліктів – караїмів, кримчаків, кримських ґотів, греків-еллінів та греків-ромеїв тощо. Майже 400 років Крим був Кримським ханством, 171 рік він перебував у складі імперської і комуністичної Росії, 54 роки перебував і перебуває у складі України – спершу УРСР, а потім і незалежної Української держави.
Сьогодні в етнокультурному відношенні Автономна Республіка Крим становить собою доволі строкату територію, де основні процеси політичного розвитку опосередковуються трьома найвпливовішими етнічними групами: росіянами, українцями і кримськими татарами. Причому, через майже цілковиту відсутність якоїсь підтримки з боку офіційного Києва, найслабшим у Криму є український вплив.
Як Москаль у Криму порядок навів
Росіяни, всупереч заявам російських і проросійських ЗМІ, не мають тотальної переваги на півострові: за підсумками останнього (2001 року) перепису населення України, росіяни становлять 58 % населення півострова, решта себе такими не вважає, а це не така вже й мала цифра – 42%. За умови активної пропагандистської роботи, розумних піар-акцій є реальна можливість змінити громадські настрої кримчан на більш проукраїнські, адже свідомість жителів цього регіону є доволі пластичною, не випадково ж на референдумі 1 грудня 1991 року 54% кримчан (а серед них – і певне число етнічних росіян) висловилися за незалежну Україну.
Інша річ, що з того моменту офіційний Київ про Крим майже забув, згадуючи про нього лише під час різкого загострення кримської ситуації, а Москва не забувала ніколи, щедро підтримуючи нею ж створені антиукраїнські організації і ЗМІ. Досить згадати, що сьогодні на майже сотню антиукраїнських видань Криму припадає лише дві жебрацькі за фінансовими можливостями проукраїнські газети – «Кримська світлиця» і «Голос Криму».
Упродовж цих років ситуація в Криму для України була доволі загрозливою, однак ніхто з цього приводу в Києві не чухається. Деяким політикам, схоже, просто ніколи, деякі вважають, що в Криму немає шансів виграти боротьбу за цей регіон (досить згадати капітулянтську фразу Володимира Литвина: «Україна Крим утратила»). Насправді ж Україна має великі об’єктивні можливості втримати цю територію (не забуваймо, що після можливої втрати Криму спрацює «ефект доміно» і розпочнеться загальний територіальний розпад держави) і суттєво зміцнити там свій вплив. Але для цього треба бодай щось робити.
Між іншим, коли в Києві прокидалися і починали ворушитися, то це завжди давало позитивний ефект. Згадаймо епопею середини 1990-х, пов’язану з «президентом» Криму Юрієм Мєшковим, який став на шлях агресивного сепаратизму. Тодішній Прем’єр України Євген Марчук у блискучому стилі організував ліквідацію президентства в Криму, а нині на півострові вже забули, хто такий Мєшков і куди він подівся...
В 1990-ті роки, коли Крим потерпав від організованої злочинності, завдяки зусиллям Києва її таки ж вдалося подолати і битви озброєних кримінальних банд відійшли у минуле. До речі, на початку 2000-тисячних років видатну роль в цій боротьбі з вельми політизованою кримською злочинністю відіграв призначений Києвом у Крим уродженець Буковини генерал Геннадій Москаль. Він так добре «почистив» кримські органи влади від усіляких «мафіозо», що місцева еліта надзвичайно перелякалась і зробила все можливе й неможливе, щоб повернути генерала до Києва.
Чи буде офіційний Київ дбати про Крим?
Активність Києва в Криму (на відміну від активності Москви) є спорадичною і дуже імпульсивною, а має бути системною і повсякденною. У Криму є чимало людей і організацій, що можуть стати надійним опертям для України, але, на жаль, Київ упритул їх не бачить, постійно розігруючи стару засмальцьовану кадрову колоду переважно проросійських діячів.
Колишній віце-прем’єр уряду кримської автономії Володимир Казарін (нині призначений Києвом на посаду першого заступника глави Севастопольської адміністрації) дотепер публічно вважає своєю заслугою те, що став на перешкоді відкриттю українських шкіл у Криму. Місцевих українських патріотів, які часто ризикують в ім’я України добробутом, здоров’ям і навіть життям, офіційний Київ чомусь побоюється, намагаючись «домовлятися» з проросійськими колами АРК. Чомусь на Печерських пагорбах не думають, а що станеться, якщо одного разу домовитися не вдасться?
Київ немає жодної стратегії щодо Криму. Досі кримське українство (500 тисяч осіб із двох мільйонів кримчан), що могло б стати потужною про-київською силою перебуває в абсолютно занедбаному стані забутої діаспори, маючи аж шість українських шкіл проти шестисот російських, не маючи впливових державницьких місцевих ЗМІ, змушене виживати в умовах цілодобового впливу українофобських інформаційних структур, позбавлене реального права отримати середню і вищу освіту рідною українською мовою. Не має Київ ніякої стратегії відносно кримськотатарського народу, проукраїнська позиція абсолютної більшості якого значною мірою забезпечила міцність української присутності в Криму.
Сьогодні Автономна Республіка Крим є фактично російською національною автономією в Україні, де національно-культурні інтереси кримських татар і українців майже не представлені.
Не має Київ ніякої стратегії протистояння потужній п’ятій колоні Кремля на кримській землі. Безліч російських фондів стоять за антиукраїнськими організаціями Криму, фінансуючи їхні акції, посилюючи їх кількісно і якісно, тотально деукраїнізуючи інформаційний простір Автономної Республіки Крим, втручаючись в освітні, культурні й громадські процеси на українських таки ж теренах. Нинішній стан у Криму є свідченням не стільки потуги Кремля, скільки бездарної, антинаціональної, провінційно-безвідповідальної, примітивної політики офіційного Києва.
Але навіть зараз є шанси докорінно змінити кримську ситуацію на користь України, великі шанси. Тільки треба політичній верхівці України прокинутися і згадати нарешті про національні інтереси.
За останні 20 років півострів Крим спричинився до виникнення багатьох політичних легенд, зокрема про споконвічність російської присутності в цьому регіони, про суто російський в етнічному, культурному і історичному відношенні Крим, про його особливу роль у формуванні російської нації, російського православ’я, російського менталітету тощо.
Ці вельми далекі від реальності вигадки активно накидаються громадській думці не лише Росії і України, але й міжнародному загалові, щоб легалізувати ідею, що Крим має вважатися російською територією у складі української держави. Авторам цих пропагандистських розробок не спадає на думку, що керуючись такою логікою доведеться Кубань, Північну Слобожанщину (Воронізька, Курська, Білгородська області тощо) вважати українськими регіонами у складі Росії. На жаль, через байдужість керівництва України в Криму практично неможливо почути альтернативну думку, адже київські начальники вже давно віддали інформаційний простір Криму Росії, що унеможливлює будь-які прояви плюралізму в питаннях, що стосується минулого і сьогодення Криму.
Насправді ж «російськість» Криму суттєво перебільшується. Історично Крим дуже важко однозначно ототожнити з певним етносом чи державою. Протягом століть відбувалася зміна етнічної і державної присутності на півострові.
Кіммерія, Таврія, Скіфія, Ґотія...
Перший відомий науковцям кримський етнос – це загадкові кіммерійці, які невідомо звідки прийшли і невідомо куди з Криму пішли. До речі, під час спільних американсько-українських військово-морських навчань «Сі бриз» на кримському узбережжі, коли за легендою маневрів Україна і США допомагали удаваній країні, що потерпала від сепаратизму, цю вигадану країну треба було якось назвати (умовно). Один мій знайомий запропонував назвати її «Кіммерією». Не дуже обізнані на історії стародавньої Тавриди колеги погодилися. Зате який з цього приводу розпочався галас у місцевих проросійських ЗМІ!
Після кіммерійців тривалий час на цих теренах панували таври, етнос, імовірно, кельтського походження. Згодом розпочалася доба скіфського панування. Паралельно свої міста-держави (поліси) в Криму створювали греки (Херсонес, Феодосія, Пантікапей і т. ін.). Були періоди кримської гегемонії сарматів, аланів, хозарів, ґотів, тюрків.
Не уникнув Крим і римського та візантійського контролю, створення генуезьких колоній, а також монгольської навали. І що цікаво: практично кожен етнос, який оселявся на півострові впродовж останніх двох тисяч років, не зникав безслідно, а лишав по собі бодай невеличкі чисельно острівці етнічних реліктів – караїмів, кримчаків, кримських ґотів, греків-еллінів та греків-ромеїв тощо. Майже 400 років Крим був Кримським ханством, 171 рік він перебував у складі імперської і комуністичної Росії, 54 роки перебував і перебуває у складі України – спершу УРСР, а потім і незалежної Української держави.
Сьогодні в етнокультурному відношенні Автономна Республіка Крим становить собою доволі строкату територію, де основні процеси політичного розвитку опосередковуються трьома найвпливовішими етнічними групами: росіянами, українцями і кримськими татарами. Причому, через майже цілковиту відсутність якоїсь підтримки з боку офіційного Києва, найслабшим у Криму є український вплив.
Як Москаль у Криму порядок навів
Росіяни, всупереч заявам російських і проросійських ЗМІ, не мають тотальної переваги на півострові: за підсумками останнього (2001 року) перепису населення України, росіяни становлять 58 % населення півострова, решта себе такими не вважає, а це не така вже й мала цифра – 42%. За умови активної пропагандистської роботи, розумних піар-акцій є реальна можливість змінити громадські настрої кримчан на більш проукраїнські, адже свідомість жителів цього регіону є доволі пластичною, не випадково ж на референдумі 1 грудня 1991 року 54% кримчан (а серед них – і певне число етнічних росіян) висловилися за незалежну Україну.
Інша річ, що з того моменту офіційний Київ про Крим майже забув, згадуючи про нього лише під час різкого загострення кримської ситуації, а Москва не забувала ніколи, щедро підтримуючи нею ж створені антиукраїнські організації і ЗМІ. Досить згадати, що сьогодні на майже сотню антиукраїнських видань Криму припадає лише дві жебрацькі за фінансовими можливостями проукраїнські газети – «Кримська світлиця» і «Голос Криму».
Упродовж цих років ситуація в Криму для України була доволі загрозливою, однак ніхто з цього приводу в Києві не чухається. Деяким політикам, схоже, просто ніколи, деякі вважають, що в Криму немає шансів виграти боротьбу за цей регіон (досить згадати капітулянтську фразу Володимира Литвина: «Україна Крим утратила»). Насправді ж Україна має великі об’єктивні можливості втримати цю територію (не забуваймо, що після можливої втрати Криму спрацює «ефект доміно» і розпочнеться загальний територіальний розпад держави) і суттєво зміцнити там свій вплив. Але для цього треба бодай щось робити.
Між іншим, коли в Києві прокидалися і починали ворушитися, то це завжди давало позитивний ефект. Згадаймо епопею середини 1990-х, пов’язану з «президентом» Криму Юрієм Мєшковим, який став на шлях агресивного сепаратизму. Тодішній Прем’єр України Євген Марчук у блискучому стилі організував ліквідацію президентства в Криму, а нині на півострові вже забули, хто такий Мєшков і куди він подівся...
В 1990-ті роки, коли Крим потерпав від організованої злочинності, завдяки зусиллям Києва її таки ж вдалося подолати і битви озброєних кримінальних банд відійшли у минуле. До речі, на початку 2000-тисячних років видатну роль в цій боротьбі з вельми політизованою кримською злочинністю відіграв призначений Києвом у Крим уродженець Буковини генерал Геннадій Москаль. Він так добре «почистив» кримські органи влади від усіляких «мафіозо», що місцева еліта надзвичайно перелякалась і зробила все можливе й неможливе, щоб повернути генерала до Києва.
Чи буде офіційний Київ дбати про Крим?
Активність Києва в Криму (на відміну від активності Москви) є спорадичною і дуже імпульсивною, а має бути системною і повсякденною. У Криму є чимало людей і організацій, що можуть стати надійним опертям для України, але, на жаль, Київ упритул їх не бачить, постійно розігруючи стару засмальцьовану кадрову колоду переважно проросійських діячів.
Колишній віце-прем’єр уряду кримської автономії Володимир Казарін (нині призначений Києвом на посаду першого заступника глави Севастопольської адміністрації) дотепер публічно вважає своєю заслугою те, що став на перешкоді відкриттю українських шкіл у Криму. Місцевих українських патріотів, які часто ризикують в ім’я України добробутом, здоров’ям і навіть життям, офіційний Київ чомусь побоюється, намагаючись «домовлятися» з проросійськими колами АРК. Чомусь на Печерських пагорбах не думають, а що станеться, якщо одного разу домовитися не вдасться?
Київ немає жодної стратегії щодо Криму. Досі кримське українство (500 тисяч осіб із двох мільйонів кримчан), що могло б стати потужною про-київською силою перебуває в абсолютно занедбаному стані забутої діаспори, маючи аж шість українських шкіл проти шестисот російських, не маючи впливових державницьких місцевих ЗМІ, змушене виживати в умовах цілодобового впливу українофобських інформаційних структур, позбавлене реального права отримати середню і вищу освіту рідною українською мовою. Не має Київ ніякої стратегії відносно кримськотатарського народу, проукраїнська позиція абсолютної більшості якого значною мірою забезпечила міцність української присутності в Криму.
Сьогодні Автономна Республіка Крим є фактично російською національною автономією в Україні, де національно-культурні інтереси кримських татар і українців майже не представлені.
Не має Київ ніякої стратегії протистояння потужній п’ятій колоні Кремля на кримській землі. Безліч російських фондів стоять за антиукраїнськими організаціями Криму, фінансуючи їхні акції, посилюючи їх кількісно і якісно, тотально деукраїнізуючи інформаційний простір Автономної Республіки Крим, втручаючись в освітні, культурні й громадські процеси на українських таки ж теренах. Нинішній стан у Криму є свідченням не стільки потуги Кремля, скільки бездарної, антинаціональної, провінційно-безвідповідальної, примітивної політики офіційного Києва.
Але навіть зараз є шанси докорінно змінити кримську ситуацію на користь України, великі шанси. Тільки треба політичній верхівці України прокинутися і згадати нарешті про національні інтереси.