Прага – Найбільш винахідливі форми контролю держави над інформацією у пострадянські часи розвинулися в Росії, вважають правозахисники. Але без вільних засобів масової інформації неможливо досягнути цілей, які російська держава проголошує своїм пріоритетом, зокрема, боротьбу з корупцією, наголосив в інтерв'ю Радіо Свобода директор програм Freedom House («Дому Свободи») Крістофер Вокер.
– Для чого потрібна вільна преса, якщо опитування показують, що росіяни цінують стабільність більше, ніж права людини, включно з правом отримання інформації?
– Є дуже практичні міркування щодо того, для чого суспільства потребують свободу засобів масової інформації. Російське керівництво поставило боротьбу з корупцією серед головних питань на порядку денному. Але як її поставити під контроль, якщо немає відкритої дискусії в мас-медіа щодо державної політики та дій чиновників? Тому вільні і відкриті засоби масової інформації є необхідною умовою для появи більш відповідального керівництва.
– Росію часто порівнюють із Китаєм щодо контролю над інформацією, але навіть у Китаї люди вийшли на вулиці, коли дізналися, що багато школярів загинули від землетрусу через погано збудовані школи. Вони звинувачували у цьому комуністичне керівництво і вимагали більше інформації та відповідальності.
– Гадаю, все змінюється, коли корупція зачіпає за живе. І питання будівництва шкіл в Китаї було саме таким питанням. Люди в такі моменти відчувають, що їм бракує інформації. До речі, китайські журналісти мужньо висвітлювали ці теми, незважаючи на заборони центрального уряду Китаю. Авторитарні режими дуже високо цінують контроль над інформацією, особливо коли йдеться про корупцію, погіршення екології, те, що стосується щоденного життя людей. Це означає, що люди відчувають глибинну потребу в інформації, яка безпосередньо стосується їхнього життя, і це інформація, яку вони повинні отримувати.
– А що про контроль над інформацією знають на Заході? Наскільки там усвідомлюють, в якому інформаційному середовищі живуть люди в Росії, Білорусі, чи Центральній Азії?
– Гадаю, що про відродження авторитарних держав у західних медіа повідомляли недостатньо. Одна з причин у тому, що це відносно нове явище. Процеси, які відбуваються в Росії, Китаї, Ірані чи Венесуелі, мають багато спільного, але вони ще не викристалізувалися, щоб захопити суспільну увагу. Тому, я думаю, ми ще не повністю усвідомили, який виклик постав з боку цих країн упродовж останніх кількох років.
(Прага – Київ)
– Є дуже практичні міркування щодо того, для чого суспільства потребують свободу засобів масової інформації. Російське керівництво поставило боротьбу з корупцією серед головних питань на порядку денному. Але як її поставити під контроль, якщо немає відкритої дискусії в мас-медіа щодо державної політики та дій чиновників? Тому вільні і відкриті засоби масової інформації є необхідною умовою для появи більш відповідального керівництва.
– Росію часто порівнюють із Китаєм щодо контролю над інформацією, але навіть у Китаї люди вийшли на вулиці, коли дізналися, що багато школярів загинули від землетрусу через погано збудовані школи. Вони звинувачували у цьому комуністичне керівництво і вимагали більше інформації та відповідальності.
– Гадаю, все змінюється, коли корупція зачіпає за живе. І питання будівництва шкіл в Китаї було саме таким питанням. Люди в такі моменти відчувають, що їм бракує інформації. До речі, китайські журналісти мужньо висвітлювали ці теми, незважаючи на заборони центрального уряду Китаю. Авторитарні режими дуже високо цінують контроль над інформацією, особливо коли йдеться про корупцію, погіршення екології, те, що стосується щоденного життя людей. Це означає, що люди відчувають глибинну потребу в інформації, яка безпосередньо стосується їхнього життя, і це інформація, яку вони повинні отримувати.
– А що про контроль над інформацією знають на Заході? Наскільки там усвідомлюють, в якому інформаційному середовищі живуть люди в Росії, Білорусі, чи Центральній Азії?
– Гадаю, що про відродження авторитарних держав у західних медіа повідомляли недостатньо. Одна з причин у тому, що це відносно нове явище. Процеси, які відбуваються в Росії, Китаї, Ірані чи Венесуелі, мають багато спільного, але вони ще не викристалізувалися, щоб захопити суспільну увагу. Тому, я думаю, ми ще не повністю усвідомили, який виклик постав з боку цих країн упродовж останніх кількох років.
(Прага – Київ)