Днями на сайті Партії регіонів був опублікований проект змін до Конституції, покликаний остаточно упорядкувати відносини владних інституцій у державі, захистити права людини й розвинути до небачених висот місцеве самоврядування. Проект, слід сказати, справді грандіозний. Його мета – радикально змінити конфігурацію державної влади, виборчу систему, судочинство і місцеве самоврядування. Ба більше, він по-новому визначає геополітичну роль України і самі основи української державності.
Новації конституційного проекту можна розділити на чотири групи.
• Перша – це дрібні уточнення та доповнення до чинного тексту Основного Закону, які його, принаймні, не погіршують.
• Друга – це відверто неграмотні юридичні формули, які у разі свого втілення додадуть роботи Конституційному Суду, який змушений буде так-сяк пом’якшувати створені правові колізії.
• Третя – це суто пропагандистські, популістські гасла, втілення яких у життя вимагає подесятерити нинішній український бюджет.
• І, нарешті, четверта – це норми побудови антидемократичного державного апарату, реалізація яких призведе або до неототалітарної диктатури, або поставить країну на грань хаосу.
Невід’ємне «право на здоров’я» та інші новації
До новацій другої групи, скажімо, належить вжита у ст. 126 проекту формула «громадяни району, міста, області». Невже ж кожний район має своє громадянство? Чи візьмімо оновлену ст. 8: «Звернення до суду, інших органів державної влади...». Але ж суд не є «органом державної влади», це та гілка влади, за допомогою якої громадянин може вчинити позов усій державі, а держава, у свою чергу, може позиватися із громадянином!
Типовим прикладом новацій третьої групи можна вважати доповнення до ст. 27. Там після слів: «Кожна людина має невід’ємне право на життя...» — додано «...і здоров’я». Право на життя – це зрозуміло: на підставі цієї норми в Україні скасована смертна кара. А от що таке «невід’ємне право на здоров’я»? Бо ж такі права – це права за фактом народження. А якщо дитина народилася хворою? І цікаво, чи будуть виконувати таку норму бактерії та віруси?
Ще одна новація такого ґатунку у ст. 49: «Держава забезпечує громадянину доступну, якісну та ефективну медичну допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я». Звучить добре, але хто рахував, скільки на це треба грошей? Ще один державний бюджет? Два бюджети?
Нова політична система: монопартійність
Одразу кидається в очі трансформована ст. 10: «Державними мовами в Україні є українська та російська мови». Власне, це конституційна новела за зразком сусідньої Білорусі. Тільки от проблема: білоруський досвід засвідчує, що там реально державною мовою є російська.
Звертає на себе увагу і ст. 18: «Україна є позаблоковою державою і не може брати участь у створенні чи приєднуватися до військових союзів. Участь України у економічних Союзах можлива тільки за рішенням всеукраїнського референдуму». Впадає в очі ця стаття як безграмотним змістом, так і не менш безграмотною формою (до речі: мені довелося у наведених тут цитатах розставити коми на належні місця, щоб не надто травмувати читачів проФФесіоналізмом законотворців із ПР). Бо ж НАТО – це не військовий союз, так само, як і ЄС – не економічний союз, отож насправді ці норми – порожній звук, хіба що вони стосуються мертвонародженого ЄЕПу, про який усі, здається, включно з його творцями, вже міцно забули.
Утім, перепрошую, не зовсім порожній! Позаблокова держава не може мати на своїй території військових баз інших держав, що входять у військові блоки, тому ПР де-факто виступила в авангарді прихильників негайного виведення з Севастополя Чорноморського флоту Росії...
Та головне, звичайно, це трансформація політичної системи.
Ст. 77: «Політична партія, яка отримала більшу відносно інших партій кількість голосів виборців, але меншу тієї, що забезпечує обрання більшості від конституційного складу Верховної Ради України, отримує 226 депутатських мандатів».
Означає це те, що партія, яка, скажімо, одержала на виборах 30% голосів і випередила головних суперників, які мають 29% і 28%, одержує більшість у парламенті, формує уряд, призначає представників центру у регіонах тощо. Що ж стосується Глави держави, то він може тільки спостерігати за роботою цієї більшості: згідно із пропонованою редакцією ст. 123, призначення Прем’єра має відбуватися в обхід Глави держави: коаліція сама призначає за своїм поданням Прем‘єра і всіх керівників виконавчих структур.
І взагалі, Президент має перетворитися на щось значно більш політично слабке, ніж британська королева, яка насправді має дуже сильні владні повноваження, тільки користується ними розумно. Один лише приклад: у середині 1970-х років Едвард Ґаф Вітлем, генерал-губернатор Австралії, британського домініону, діючи від імені королеви, відправив чинний тоді уряд у відставку і розпустив парламент, оскільки вважав політику цього уряду небезпечною для країни. Проте з Глави Української держави місія бути гарантом державного суверенітету, за проектом, має бути знята; зі ст.102 зникло положення, що «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Ба більше: за проектом ПР, Президента матиме право судити будь-який районний суд, а Верховна Рада вирішуватиме, чи дати змогу якомусь сержанту Петренку заарештувати Главу держави ще до винесення вироку. Втім, парламент може обійтися і без суду, усунувши у разі потреби Президента двома третинами голосів «за дії, що шкодять національним інтересам України» (ст. 111). У чинній Конституції передбачена участь Конституційного та Верховного судів у процедурі імпічменту; у проекті ПР судову місію бере на себе Рада...
А для повноти картини змін не вистачає ще одного штриха – суддів усіх рівнів, аж до згаданих Верховного і Конституційного судів, мають обирати та відкликати громадяни (ст.126). Реально це значить, що найсильніша партія проводитиме своїх суддів на всі рівні, одночасно усуваючи суддів «чужих».
Янукович прагне бути сучасним Муссоліні?
Одне слово, ПР запропонувала так змінити Основний Закон України, щоб усі владні важелі мала лише одна політична сила, а саме — вона. Ба більше: у проекті не передбачена участь у виборах міжпартійних блоків (якими є БЮТ, НУНС та БЛ), які існують всюди, де проводяться пропорційні вибори. Хоча, з іншого боку, які це пропорційні вибори? Суть пропорційної системи у самій її назві – скільки громадян проголосували за партію чи блок, стільки вони й отримують мандатів. Ідея ж про 226 голосів, що дістаються переможцю, прямо суперечить ідеї пропорційності представництва у владі.
І взагалі, чи знає Віктор Янукович прізвище свого попередника, який першим реалізував виборчу систему за принципом «переможець отримує все»? 6 квітня 1924 року норму «партія-лідер виборів, яка одержала не менше, ніж 25% голосів, має 2/3 місць у парламенті» впровадив в Італії Беніто Муссоліні, фашистський дуче і прем’єр країни.
До речі: у середовищі ПР позбавлення Глави держави владних повноважень мотивують тим, що прагнуть вберегти країну від президентського диктату. Але ж Ленін, Сталін, Гітлер, Муссоліні, Салазар, Фідель Кастро були саме прем’єрами, додаючи часом до цього інші пишні титули...
Загалом, як видається, з проектом ПР все зрозуміло. От тільки незрозуміло, як спроба такої радикальної зміни державного ладу узгоджується із чинною Конституцією, з її ст. 5: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ... Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу». Тож чи не схожа спроба провести через Раду розглянутий тут проект на таку узурпацію?
Втім, у чинній Конституції наявні чіткі стримувальні механізми щодо політичних авантюристів. Оскільки у проекті ПР йдеться про зміни до розділу I «Загальні засади», він має бути поданий до Верховної Ради або Президентом, або не менш як 300 депутатами, а потім ще й винесений на референдум. Отож є великі сумніви, що у чинному парламенті знайдеться сотня з гаком політичних самогубців, які додадуть свої голоси Партії регіонів задля того, щоб реалізувалося її прагнення до всевладдя в Україні.
Новації конституційного проекту можна розділити на чотири групи.
• Перша – це дрібні уточнення та доповнення до чинного тексту Основного Закону, які його, принаймні, не погіршують.
• Друга – це відверто неграмотні юридичні формули, які у разі свого втілення додадуть роботи Конституційному Суду, який змушений буде так-сяк пом’якшувати створені правові колізії.
• Третя – це суто пропагандистські, популістські гасла, втілення яких у життя вимагає подесятерити нинішній український бюджет.
• І, нарешті, четверта – це норми побудови антидемократичного державного апарату, реалізація яких призведе або до неототалітарної диктатури, або поставить країну на грань хаосу.
Невід’ємне «право на здоров’я» та інші новації
До новацій другої групи, скажімо, належить вжита у ст. 126 проекту формула «громадяни району, міста, області». Невже ж кожний район має своє громадянство? Чи візьмімо оновлену ст. 8: «Звернення до суду, інших органів державної влади...». Але ж суд не є «органом державної влади», це та гілка влади, за допомогою якої громадянин може вчинити позов усій державі, а держава, у свою чергу, може позиватися із громадянином!
Типовим прикладом новацій третьої групи можна вважати доповнення до ст. 27. Там після слів: «Кожна людина має невід’ємне право на життя...» — додано «...і здоров’я». Право на життя – це зрозуміло: на підставі цієї норми в Україні скасована смертна кара. А от що таке «невід’ємне право на здоров’я»? Бо ж такі права – це права за фактом народження. А якщо дитина народилася хворою? І цікаво, чи будуть виконувати таку норму бактерії та віруси?
Ще одна новація такого ґатунку у ст. 49: «Держава забезпечує громадянину доступну, якісну та ефективну медичну допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я». Звучить добре, але хто рахував, скільки на це треба грошей? Ще один державний бюджет? Два бюджети?
Нова політична система: монопартійність
Одразу кидається в очі трансформована ст. 10: «Державними мовами в Україні є українська та російська мови». Власне, це конституційна новела за зразком сусідньої Білорусі. Тільки от проблема: білоруський досвід засвідчує, що там реально державною мовою є російська.
Звертає на себе увагу і ст. 18: «Україна є позаблоковою державою і не може брати участь у створенні чи приєднуватися до військових союзів. Участь України у економічних Союзах можлива тільки за рішенням всеукраїнського референдуму». Впадає в очі ця стаття як безграмотним змістом, так і не менш безграмотною формою (до речі: мені довелося у наведених тут цитатах розставити коми на належні місця, щоб не надто травмувати читачів проФФесіоналізмом законотворців із ПР). Бо ж НАТО – це не військовий союз, так само, як і ЄС – не економічний союз, отож насправді ці норми – порожній звук, хіба що вони стосуються мертвонародженого ЄЕПу, про який усі, здається, включно з його творцями, вже міцно забули.
Утім, перепрошую, не зовсім порожній! Позаблокова держава не може мати на своїй території військових баз інших держав, що входять у військові блоки, тому ПР де-факто виступила в авангарді прихильників негайного виведення з Севастополя Чорноморського флоту Росії...
Та головне, звичайно, це трансформація політичної системи.
Ст. 77: «Політична партія, яка отримала більшу відносно інших партій кількість голосів виборців, але меншу тієї, що забезпечує обрання більшості від конституційного складу Верховної Ради України, отримує 226 депутатських мандатів».
Означає це те, що партія, яка, скажімо, одержала на виборах 30% голосів і випередила головних суперників, які мають 29% і 28%, одержує більшість у парламенті, формує уряд, призначає представників центру у регіонах тощо. Що ж стосується Глави держави, то він може тільки спостерігати за роботою цієї більшості: згідно із пропонованою редакцією ст. 123, призначення Прем’єра має відбуватися в обхід Глави держави: коаліція сама призначає за своїм поданням Прем‘єра і всіх керівників виконавчих структур.
І взагалі, Президент має перетворитися на щось значно більш політично слабке, ніж британська королева, яка насправді має дуже сильні владні повноваження, тільки користується ними розумно. Один лише приклад: у середині 1970-х років Едвард Ґаф Вітлем, генерал-губернатор Австралії, британського домініону, діючи від імені королеви, відправив чинний тоді уряд у відставку і розпустив парламент, оскільки вважав політику цього уряду небезпечною для країни. Проте з Глави Української держави місія бути гарантом державного суверенітету, за проектом, має бути знята; зі ст.102 зникло положення, що «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Ба більше: за проектом ПР, Президента матиме право судити будь-який районний суд, а Верховна Рада вирішуватиме, чи дати змогу якомусь сержанту Петренку заарештувати Главу держави ще до винесення вироку. Втім, парламент може обійтися і без суду, усунувши у разі потреби Президента двома третинами голосів «за дії, що шкодять національним інтересам України» (ст. 111). У чинній Конституції передбачена участь Конституційного та Верховного судів у процедурі імпічменту; у проекті ПР судову місію бере на себе Рада...
А для повноти картини змін не вистачає ще одного штриха – суддів усіх рівнів, аж до згаданих Верховного і Конституційного судів, мають обирати та відкликати громадяни (ст.126). Реально це значить, що найсильніша партія проводитиме своїх суддів на всі рівні, одночасно усуваючи суддів «чужих».
Янукович прагне бути сучасним Муссоліні?
Одне слово, ПР запропонувала так змінити Основний Закон України, щоб усі владні важелі мала лише одна політична сила, а саме — вона. Ба більше: у проекті не передбачена участь у виборах міжпартійних блоків (якими є БЮТ, НУНС та БЛ), які існують всюди, де проводяться пропорційні вибори. Хоча, з іншого боку, які це пропорційні вибори? Суть пропорційної системи у самій її назві – скільки громадян проголосували за партію чи блок, стільки вони й отримують мандатів. Ідея ж про 226 голосів, що дістаються переможцю, прямо суперечить ідеї пропорційності представництва у владі.
І взагалі, чи знає Віктор Янукович прізвище свого попередника, який першим реалізував виборчу систему за принципом «переможець отримує все»? 6 квітня 1924 року норму «партія-лідер виборів, яка одержала не менше, ніж 25% голосів, має 2/3 місць у парламенті» впровадив в Італії Беніто Муссоліні, фашистський дуче і прем’єр країни.
До речі: у середовищі ПР позбавлення Глави держави владних повноважень мотивують тим, що прагнуть вберегти країну від президентського диктату. Але ж Ленін, Сталін, Гітлер, Муссоліні, Салазар, Фідель Кастро були саме прем’єрами, додаючи часом до цього інші пишні титули...
Загалом, як видається, з проектом ПР все зрозуміло. От тільки незрозуміло, як спроба такої радикальної зміни державного ладу узгоджується із чинною Конституцією, з її ст. 5: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ... Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу». Тож чи не схожа спроба провести через Раду розглянутий тут проект на таку узурпацію?
Втім, у чинній Конституції наявні чіткі стримувальні механізми щодо політичних авантюристів. Оскільки у проекті ПР йдеться про зміни до розділу I «Загальні засади», він має бути поданий до Верховної Ради або Президентом, або не менш як 300 депутатами, а потім ще й винесений на референдум. Отож є великі сумніви, що у чинному парламенті знайдеться сотня з гаком політичних самогубців, які додадуть свої голоси Партії регіонів задля того, щоб реалізувалося її прагнення до всевладдя в Україні.