Українські ліві. Соціал-демократи та соціалісти. Як організована політична сила вони з‘явилися в останній чверті ХІХ століття. Без них неможливо уявити найвищі злети визвольної боротьби в Україні у перші десятиліття ХХ століття, українську культуру, освіту, науку, громадське життя. І в наступні роки українські ліві – помітна сила. Але з ними відбуваються якісь дивовижні трансформації.
Проблема неєвропейських псевдолівих
Одна частина цих лівих з самого початку ХХ століття все більше і більше звертала в бік Москви, врешті-решт повністю орієнтуючись на неї, а не на європейські ліві ідеї, інші безкомпромісно залишалися на справді українських і справді лівих позиціях. Але цих других ставалося все менше і менше – при тому, що вони дотримуються бездоганно європейського курсу, будуючи свою ідеологію на засадах не так марксизму, як етичного й демократичного соціалізму. І, врешті-решт, справжні українські ліві, за винятком кількох інтелігентських гуртків, просто зникли. Що ж являють собою сьогодні ті, для яких їхня позірна лівизна, схоже, – лише засіб впливу на електорат і якими мають бути за своєю суспільною роллю справді українські ліві?
Головною ознакою лівих є реальний захист інтересів найманих працівників у їхніх відносинах з працедавцями. Ті ж, хто в Україні називає себе лівими, до цієї справді засадничої проблеми ставляться байдуже, обмежуючись гучними словами. Вони жодного разу не захистили трудящих від наступу на їхні права. Вони не сприяли і не сприяють розвитку незалежного профспілкового руху. Незабаром має з‘явитися новий Трудовий кодекс, згідно із яким права найманих працівників будуть суттєво обмежені на користь працедавців. А так звані ліві мовчать, бо всі їхні зусилля спрямовані на проблеми, які для європейських лівих або зовсім чужі, або є третьорядними.
Між тим Україна потребує потужного українського і водночас європейського за соціально-політичними орієнтирами лівого руху, здатного захистити трудящих і, головне, ефективно організувати їх для самозахисту власних інтересів. Причому цей захист повинен стосуватися багатьох питань: надуживань як українських, так і міжнародних корпорацій, збалансування відносин найманих працівників і працедавців (у тому числі й держави), боротьби з тотальною корупцією тощо. На жаль, усе це не робиться, крім як на словах, отож поняття «лівий» в Україні – це фактично синонім прокремлівського діяча, який заледве змирився з незалежністю своєї країни та крахом тоталітарного режиму.
Тим часом європейська лівиця нічого спільного з цим не має. Вона, твердо переконавшись в утопічності ідей «диктатури пролетаріату» та «соціалістичної революції», ще наприкінці ХІХ століття взяла курс на глибинні соціально-економічні та політичні реформи, на досягнення якомога більшої соціальної справедливості, на етичне, а не марксистське розуміння соціалізму. Процеси продовжилися і посилилися у ХХ столітті.
Етичний соціалізм Івана Стешенка
Ця настанова увійшла навіть в український переклад тексту «Інтернаціоналу», створений Миколою Вороним: «В Інтернаціоналі здобудем людських прав». У Галичині такий поворот лівої політики до людини і до моралі робили Іван Франко та Михайло Павлик. На Надддніпрянщині до кола європейських соціалістів належали Леся Українка та Іван Стешенко.
Сьогодні мало кому відоме ім‘я цього політика, літератора, науковця і громадського діяча. А тим часом Стешенко був одним з найбільш знакових політичних достойників лівого руху, які органічно суміщали у своїй діяльності принципи українськості, соціальної справедливості та моральності.
Іван Стешенко народився 24 червня 1873 року у Полтаві. Він навчався у Полтавській гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету, згодом викладав у Фундуклеївській гімназії, Фребелівському інституті, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка та на Вищих жіночих курсах.
Гімназистом Стешенко почав писати вірші – спочатку російською, а потім українською мовами, пізніше написав поему «Мазепа» і видав збірки поезій «Хуторні сонети» та «Степові мотиви». Він вільно володів іспанською, французькою, німецькою, італійською та кількома слов’янськими мовами і перекладав Овідія, Байрона, Беранже, Шіллера, Пушкіна. Стешенко також досліджував творчість Котляревського, Коцюбинського, Старицького, Мирного, Стефаника і Шевченка, редагував часопис «Шершень» та журнали «Ґедзь» і «Сяйво», разом з дружиною Оксаною уклав і видав українсько-російський словник. Його літературні псевдоніми – Іван Сердешний, Ів. Січовик, Світленко. Він входив до гуртка «Плеяда» і Літературно-артистичного товариства, був секретарем і заступником голови Українського наукового товариства, обраний дійсним членом НТШ – прообразу української академії наук – з 1917 року.
Студентом Стешенко захопився ідеями Маркса та Драгоманова і став співзасновником групи «Українська соціал-демократія», до якої входили, зокрема, Михайло Коцюбинський та Леся Українка. Він належав також до Київської старої громади, Революційної української партії, Української демократичної партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. 1897 року Стешенко був заарештований за політичну діяльність і після п’яти місяців ув’язнення висланий з Києва.
У березні 1917 року Стешенко став співзасновником Центральної Рад, керівником шкільної і редакційної комісій Ради та членом її президії, а у червні він був призначений генеральним секретарем (тобто, міністром) освіти і на цій посаді проводив українізацію школи. Після відставки кабінету Володимира Винниченка працював головним інструктором Міністерства освіти. Разом із тим упродовж 1917-18 років Стешенко був співредактором «Робочої Газети». 29 серпня 1918 року Іван Стешенко був у Полтаві важко поранений більшовиками і наступного дня помер.
Чи з‘являться в Україні ідейні нащадки Івана Стешенка?
Ось такий життєвий шлях пройшов політик, літератор, науковець і громадський діяч Іван Стешенко. Ще раз повторю, що настановами його самого і таких, як він, - на відміну від значного числа тодішніх і переважної кількості прийдешніх лівих політиків, - було органічне поєднання принципів українськості, соціальної справедливості і моральності в політиці.
Утім, виглядає на те, що сьогодні в Україні практично немає справді лівих політиків, залежить далеко не тільки від чеснот цих діячів. Йдеться і про загальносуспільні настанови, в яких соціальне та національне виявилися розірваними, а «політичний клас» – глибинно деукраїнізованим (хоч може при нагоді спілкуватися й українською мовою). Це – прямий наслідок як століть колоніального статусу України в Російській/Радянській імперії, так і постколоніального розвитку юридично вже незалежної Української держави за умов інформаційно-культурного домінування у ній колишньої метрополії.
Іншими словами, справа не лише в політикумі, а і в усьому суспільстві, у якому за радянських часів укорінилася своєрідна «соціальна шизофренія», за якої соціальні питання виявляються не пов‘язаними, а то й прямо протистоять національним. А тим часом і нація не може бути згуртована за умов наявності всередині у ній класових антагонізмів, і соціальні питання не можуть розв‘язуватися у якомусь безнаціональному космосі, хоча б тому, що розв‘язуються вони передусім на рівні національних держав.
Але все ж таки сучасна відкритість України всеєвропейським і ширше – глобальним процесам, а разом з тими й національні політичні традиції дає підстави сподіватися, що в Україні знову з‘являться справді українські ліві політичні сили, - до речі, так само, як і справжня правиця, наявність якої сьогодні радше символічна, і центристи-ліберали, - одне слово, постане нормальний політичний спектр, всі учасники якого працюватимуть не на власну кишеню, а на свою країну. Як колись робив це Іван Стешенко.
Одна частина цих лівих з самого початку ХХ століття все більше і більше звертала в бік Москви, врешті-решт повністю орієнтуючись на неї, а не на європейські ліві ідеї, інші безкомпромісно залишалися на справді українських і справді лівих позиціях. Але цих других ставалося все менше і менше – при тому, що вони дотримуються бездоганно європейського курсу, будуючи свою ідеологію на засадах не так марксизму, як етичного й демократичного соціалізму. І, врешті-решт, справжні українські ліві, за винятком кількох інтелігентських гуртків, просто зникли. Що ж являють собою сьогодні ті, для яких їхня позірна лівизна, схоже, – лише засіб впливу на електорат і якими мають бути за своєю суспільною роллю справді українські ліві?
Головною ознакою лівих є реальний захист інтересів найманих працівників у їхніх відносинах з працедавцями. Ті ж, хто в Україні називає себе лівими, до цієї справді засадничої проблеми ставляться байдуже, обмежуючись гучними словами. Вони жодного разу не захистили трудящих від наступу на їхні права. Вони не сприяли і не сприяють розвитку незалежного профспілкового руху. Незабаром має з‘явитися новий Трудовий кодекс, згідно із яким права найманих працівників будуть суттєво обмежені на користь працедавців. А так звані ліві мовчать, бо всі їхні зусилля спрямовані на проблеми, які для європейських лівих або зовсім чужі, або є третьорядними.
Між тим Україна потребує потужного українського і водночас європейського за соціально-політичними орієнтирами лівого руху, здатного захистити трудящих і, головне, ефективно організувати їх для самозахисту власних інтересів. Причому цей захист повинен стосуватися багатьох питань: надуживань як українських, так і міжнародних корпорацій, збалансування відносин найманих працівників і працедавців (у тому числі й держави), боротьби з тотальною корупцією тощо. На жаль, усе це не робиться, крім як на словах, отож поняття «лівий» в Україні – це фактично синонім прокремлівського діяча, який заледве змирився з незалежністю своєї країни та крахом тоталітарного режиму.
Тим часом європейська лівиця нічого спільного з цим не має. Вона, твердо переконавшись в утопічності ідей «диктатури пролетаріату» та «соціалістичної революції», ще наприкінці ХІХ століття взяла курс на глибинні соціально-економічні та політичні реформи, на досягнення якомога більшої соціальної справедливості, на етичне, а не марксистське розуміння соціалізму. Процеси продовжилися і посилилися у ХХ столітті.
Етичний соціалізм Івана Стешенка
Власне, українська політична думка почала перегляд радикальних концепцій Маркса одночасно із всеєвропейською і в її ж контексті, виводячи необхідність створення справедливого суспільства не лише з об‘єктивного, від волі індивідів не залежного плину речей, а і з моральних імперативів людського буття, з потреб національного розвитку у всій його розмаїтості.
Ця настанова увійшла навіть в український переклад тексту «Інтернаціоналу», створений Миколою Вороним: «В Інтернаціоналі здобудем людських прав». У Галичині такий поворот лівої політики до людини і до моралі робили Іван Франко та Михайло Павлик. На Надддніпрянщині до кола європейських соціалістів належали Леся Українка та Іван Стешенко.
Сьогодні мало кому відоме ім‘я цього політика, літератора, науковця і громадського діяча. А тим часом Стешенко був одним з найбільш знакових політичних достойників лівого руху, які органічно суміщали у своїй діяльності принципи українськості, соціальної справедливості та моральності.
Іван Стешенко народився 24 червня 1873 року у Полтаві. Він навчався у Полтавській гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету, згодом викладав у Фундуклеївській гімназії, Фребелівському інституті, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка та на Вищих жіночих курсах.
Гімназистом Стешенко почав писати вірші – спочатку російською, а потім українською мовами, пізніше написав поему «Мазепа» і видав збірки поезій «Хуторні сонети» та «Степові мотиви». Він вільно володів іспанською, французькою, німецькою, італійською та кількома слов’янськими мовами і перекладав Овідія, Байрона, Беранже, Шіллера, Пушкіна. Стешенко також досліджував творчість Котляревського, Коцюбинського, Старицького, Мирного, Стефаника і Шевченка, редагував часопис «Шершень» та журнали «Ґедзь» і «Сяйво», разом з дружиною Оксаною уклав і видав українсько-російський словник. Його літературні псевдоніми – Іван Сердешний, Ів. Січовик, Світленко. Він входив до гуртка «Плеяда» і Літературно-артистичного товариства, був секретарем і заступником голови Українського наукового товариства, обраний дійсним членом НТШ – прообразу української академії наук – з 1917 року.
Студентом Стешенко захопився ідеями Маркса та Драгоманова і став співзасновником групи «Українська соціал-демократія», до якої входили, зокрема, Михайло Коцюбинський та Леся Українка. Він належав також до Київської старої громади, Революційної української партії, Української демократичної партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. 1897 року Стешенко був заарештований за політичну діяльність і після п’яти місяців ув’язнення висланий з Києва.
У березні 1917 року Стешенко став співзасновником Центральної Рад, керівником шкільної і редакційної комісій Ради та членом її президії, а у червні він був призначений генеральним секретарем (тобто, міністром) освіти і на цій посаді проводив українізацію школи. Після відставки кабінету Володимира Винниченка працював головним інструктором Міністерства освіти. Разом із тим упродовж 1917-18 років Стешенко був співредактором «Робочої Газети». 29 серпня 1918 року Іван Стешенко був у Полтаві важко поранений більшовиками і наступного дня помер.
Чи з‘являться в Україні ідейні нащадки Івана Стешенка?
Ось такий життєвий шлях пройшов політик, літератор, науковець і громадський діяч Іван Стешенко. Ще раз повторю, що настановами його самого і таких, як він, - на відміну від значного числа тодішніх і переважної кількості прийдешніх лівих політиків, - було органічне поєднання принципів українськості, соціальної справедливості і моральності в політиці.
Утім, виглядає на те, що сьогодні в Україні практично немає справді лівих політиків, залежить далеко не тільки від чеснот цих діячів. Йдеться і про загальносуспільні настанови, в яких соціальне та національне виявилися розірваними, а «політичний клас» – глибинно деукраїнізованим (хоч може при нагоді спілкуватися й українською мовою). Це – прямий наслідок як століть колоніального статусу України в Російській/Радянській імперії, так і постколоніального розвитку юридично вже незалежної Української держави за умов інформаційно-культурного домінування у ній колишньої метрополії.
Іншими словами, справа не лише в політикумі, а і в усьому суспільстві, у якому за радянських часів укорінилася своєрідна «соціальна шизофренія», за якої соціальні питання виявляються не пов‘язаними, а то й прямо протистоять національним. А тим часом і нація не може бути згуртована за умов наявності всередині у ній класових антагонізмів, і соціальні питання не можуть розв‘язуватися у якомусь безнаціональному космосі, хоча б тому, що розв‘язуються вони передусім на рівні національних держав.
Але все ж таки сучасна відкритість України всеєвропейським і ширше – глобальним процесам, а разом з тими й національні політичні традиції дає підстави сподіватися, що в Україні знову з‘являться справді українські ліві політичні сили, - до речі, так само, як і справжня правиця, наявність якої сьогодні радше символічна, і центристи-ліберали, - одне слово, постане нормальний політичний спектр, всі учасники якого працюватимуть не на власну кишеню, а на свою країну. Як колись робив це Іван Стешенко.