Україна – держава багато в чому унікальна. Якщо, скажімо, в інших країнах і самі люди, і міські громади відстежують свій родовід, свою генезу із глибин століть, то в Україні багато хто намагається забути про століття, а то й тисячоліття існування свого рідного міста, і, відповідно, виставити себе як персонажа без роду-племені, не закоріненого у буття своєї країни.
У часи революційного більшовизму таке занехаяння минулого було цілком зрозумілим. Бо ж відповідно до вчення Маркса-Леніна все попереднє буття людства, до доби пролетарських революцій, було оголошене передісторією, а справжня історія – це боротьба пролетарів на чолі з їхніми великими вождями за краще майбутнє.
Тоді офіційну історіографію цікавили майже виключно повстання та революції, а ще – розвиток продуктивних сил і виробничих відносин. Ситуація змінилася тоді, коли Сталін почав розбудову оновленої Російської імперії під червоним прапором. Саме тоді ледь не все найважливіше у світовій історії виявилося, так би мовити, «родом із Росії". А українська історія стала таким собі доважком до історії Росії. Бо ж, виявляється, не лише росіянам, а й українцям «вікно у Європу» відкрив Петро І, хоча насправді він зачинив їм двері, заборонивши давню пряму торгівлю Києва і Чернігова із Ґданськом та Кенігсбергом.
От саме у ті начебто радянські, а насправді вже великодержавні часи і з‘ясувалося, що практично всі головні міста півдня України засновані російськими імператорами й імператрицями, отож справжню цивілізацію «хохлам” принесли Петербург із Москвою. Ба більше: якщо Росія цивілізувала Причорномор‘я, то який до цих країв мають стосунок українці?
Херсонес-Ахтіар-Севастополь
Руіни Херсонесу
Дуже яскраво ця ситуація виявила себе у Севастополі. Зараз у місті ведеться підготовка до відзначення його 225-ліття, мовляв, воно було засноване Катериною ІІ 1783 року. Хоча рескрипт про заснування міста насправді виданий 1784 року, за рік після побудови росіянами перших споруд на березі Ахтіарської бухти. Якщо визнавати її засновницею, то свято слід відзначати наступного року. Але логіка відступає перед політичною доцільністю.
З огляду на цю доцільність дуже специфічного ґатунку в українському місті старанно замовчується «український слід» в історії Севастополя. Наприклад, на березі Артилерійської бухти стоїть пам‘ятник віце-адміралу Клокачову, який нібито першим привів кораблі імператорського флоту в акваторію майбутнього міста. Проте насправді на день раніше за командира Азовської флотилії Клокачова свої кораблі у бухту привів командир козацької Дніпровської флотилії полковник Сидір Білий (між іншим, вихованець Києво-Могилянської академії) – 1 травня проти 2 травня 1783 року.
Ще один важливий момент: Севастополь почали будувати на відстані 6-7 кілометрів від руїн давньогрецького поліса Херсонеса, заснованого вихідцями з Гераклеї Понтійської 2500 років тому, приблизно в V столітті до н.е. Місто це проіснувало 20 століть; у середині XV століття його полишили з невідомих нам причин останні жителі. Та поруч із ним залишилося селище, яке кримські татари звали Ак-Яр або Ак‘Яр («біле урвище»), на місці якого, власне, і будувалося місто Ахтіар (перейменоване на Севастополь 1784 року, потім – 1797 року – знову на Ахтіар, і знову на Севастополь 1826 року).
Солдати і матроси Російської імперії саме з уцілілих будинків та фортечних стін Херсонеса забирали каміння на будівництво Севастополя. Херсонес на той час непогано зберігся, британський мандрівник професор Кларк у книзі, «Travels in various countries of Europe» (1817 рік) писав, що збереглися навіть двері у будинках міста. Браві російські вояки зруйнували все, що змогли, висаджуючи у повітря древні споруди, щоб мати будівельний матеріал. Тому нині ті будинки, які збереглися у місті з періоду перед Кримською війною, стоять на херсонеському камінні або цілком побудовані з нього. У цьому сенсі варто говорити про певну наступність між Херсонесом і Севастополем (до речі, руїни давнього міста зараз перебувають у межах міської смуги).
Тим більше, що греків, які жили в Ак-Ярі та інших селищах поблизу, як і всіх кримських греків, за кілька років до приєднання півострова до Російської імперії депортував на північне узбережжя Азовського моря майбутній генералісимус, тоді ще генерал Суворов. Серед селищ, заснованих цими переселенцями, є й Херсонес. А це означає, що селище засноване саме херсонеситами, бо на Приазов‘ї греки називали нові поселення іменами рідних місць. Отож поселення на цьому місці існували безперервно, хіба що після депортації херсонеситів в Ак-Які залишилися тільки татари...
Усюди у світі намагаються якомога далі у глибину століть відсунути дату заснування того чи іншого міста. І не має значення, що це місто колись мало інший етнічний склад населення і звалося по-іншому. Скажімо, Париж веде походження від кельтського селища Лютеція (ІІІ ст. до н.е.), де жило плем‘я паризіїв. Після захоплення римлянами (52 рік) населений пункт одержав назву «міста паризіїв», і тільки у середині ІІІ ст. він одержав сучасну назву, хоч етнічний склад населення його був далеким від сьогоднішнього. А Лондон? Спершу у середині І ст. з‘явилося римське селище Лондоніум, після падіння Римської імперії воно майже знелюдніло, і тільки з VII ст. містечко почало відроджуватися. Іспанські ж міста засновувалися в часи іберів, переходили до рук карфагенян та римлян, потім – варварів, потім – маврів, змінювали назви та склад населення – і нічого!
Ба більше: міста могли зсуватися на кілька кілометрів, але залишатися собою. Це сталося свого часу з Рязанню в Росії. Теперішня Рязань стоїть за кільканадцять кілометрів від первинної, і нічого. Чому ж Севастополь, який постав за кілька кілометрів від Херсонеса, втратив спадкоємність? Ба більше: традиція селитися там не переривалася до приходу росіян, греки-херсонесити, навіть покинувши старе місто, все одно жили поруч до своєї депортації з Криму. Аж поки туди не «принесла цивілізацію» Російська імперія.
Але що цікаво: Російська православна Церква прямо наголошує, що Севастополь є прямим спадкоємцем Херсонеса. І веде мову про «тисячі років» міста, де хрестився рівноапостольний князь Володимир.
Кодак-Катеринослав-Дніпропетровськ
Не менш прикметна ситуація з Дніпропетровськом, який також офіційно вважається заснованим Катериною ІІ. 225-ліття міста помпезно відзначалося 2001 року. Проте що це за дата – 1776 рік? Того року був поданий рапорт князю Потьомкіну, губернатору Новоросійського краю, утвореного на землях зруйнованої Запорозької Січі, про укладання проекту міста і кошторису для його будівництва, при цьому місто мало (і почало) будуватися на лівому березі Дніпра. Місто видалося непридатне в ролі адміністративного центру внаслідок своєї віддаленості від битого шляху. Тоді було вирішено перенести його на інше місце. Царським указом від 30 березня 1783 року було створене Катеринославське намісництво, а місце губернського міста визначене «по кращій зручності на правій стороні річки Дніпра у Койдака». Опис Катеринославського намісництва 1784 року відзначає: «Катеринославль – знову засновуване місто з містечка Новим Кодаком званого…»
Іншими словами, документи того часу недвозначно засвідчують, що йдеться не про побудову принципово нового міста, а про перезаснування і перейменування вже існуючого – в принципі так само, як і з Севастополем, тільки у більш яскравій формі. Адже Новий Кодак продовжував існувати на момент, коли почав будуватися Катеринослав, хоча й став менш велелюдним після зруйнування Січі. Адже це було козацьке місто, перша згадка про яке належить до 1645 року. Місто Кодак згадується і в «березневих статтях» 1654 року, які узгоджували протекторат Московії над Україною.
Новий Кодак був центром Кодацької паланки, мав вигідне розташування – на битому чумацькому шляху. Кодацька паланка була однією з найбільших та найзаселеніших у межах Вольностей Війська Запорозького; вона охоплювала значну частину правобережжя сучасної Дніпропетровської області та деякі інші території. Саме місто було обнесене ровом та валом; вал мав чотири бастіони для гармат та три дерев‘яні вежі з в‘їзними брамами.
Ось перелік державних будівель Нового Кодаку у XVIII столітті: канцелярія, скарбниця, арсенал із пороховим льохом, церковне правління, митна контора при перевозі, шпиталь, школа, казарми, військовий палац. У місті були дві церкви та синагога. Головним нервом життя Нового Кодаку була торгівля. Тут відбувалося три ярмарки на рік, проходили чумацькі валки та каравани суден. Таким чином, місто мало ярмарковий майдан, шинки, склади, заїжджі двори, різноманітні майстерні. За ревізією, проведеною у лютому 1754 року, в місті нараховувалося понад 500 дворів і понад 3000 мешканців. Потім, правда, населення дещо скоротилося, але в 1793 році місто вже мало 355 дворів і 2000 населення. Цього ж року у губернському Катеринославі, що стояв поруч (власне, межа між містами була умовною), жило аж... 680 душ. І 1795 року Новий Кодак «приєднали» до Катеринослава, власне, стерли риску між двома населеними пунктами (тобто більший населений пункт приєднали до меншого...). Але навіть 1800 року в «об‘єднаному» Катеринославі було населення менше, аніж у Новому Кодакові 1754 року...
Що за часів Російської імперії вважалося, начебто Катеринослав заснований імператрицею, це зрозуміло: адже місто було символом знищення осоружної Запорозької Січі. Але символом чого вважає місто теперішня влада?
Коцюбеїв-Хаджибей-Одеса
Ще більш абсурдна ситуація з Одесою. Першим поселенням міського типу там стала давньогрецька колонія з невідомою сьогодні назвою, заснована у V столітті до нашої ери в районі нинішнього Приморського бульвару Одеси. За нашої ери на тому самому місці існувало генуезьке місто-колонія, яке, за деякими відомостями, називали Джинестрою. У перші роки ХV століття, за правління засновника Кримського ханства і родоначальника династії Ґіреїв хана Хаджі-Ґірея тут стояло татарське укріплене поселення Хачибей.
Пам'ятник Дюку Рішельє в Одесі
На початку ХV століття князь Вітовт приєднав землі Північного Причорномор’я до складу Великого князівства Литовського, і Хачибеєм заволодів литовський магнат Коцуб Якушинський, який розбудував селище і звів пристань та замок. Звідти купецькі кораблі вивозили подільське та волинське збіжжя до середземноморських портів. Уперше Качибей згадується в історичних документах 1415 року в зв’язку з відправкою польським королем Владиславом ІІ Ягайлом кількох кораблів із збіжжям до Константинополя.
1480 року Качубей-Качибей-Коцюбеїв захопило турецьке військо. Згодом, після заселення його греками та едисанськими татарами, воно стало називатися Гаджибей чи Хаджибей (у дослівному перекладі – «князь, що здійснив паломництво до Мекки»). 1765 року у передмісті Хаджибея турки спорудили фортецю Ені-Дунья, тобто «Новий Світ» (нині на цьому місці – північна частина Приморського бульвару).
14 вересня 1789 року, під час чергової російсько-турецької війни, фортецю Хаджибей захопили авангард російської армії під командуванням генерала Івана Гудовича та загін чорноморських козаків на чолі з кошовим Захарієм Чепігою та отаманом Антоном Головатим. 1793 року цитадель була перебудована за проектом голландського інженера Франца де Волана. Наступного року російська імператриця Катерина ІІ підписала указ про розбудову міста і порту Хаджибея за проектом того самого де Волана:
«Зважаючи на вигідне розташування Хаджибея обіч Чорного моря і поєднані із цим чималі пожитності, повеліваємо ми необійденним влаштувати там військову гавань купно з пристанню для купецьких суден... Повеліваємо відкрити вільний вхід у Хаджибеївську гавань купецьким судам як наших підданих, так і чужоземних держав...»
А у січні 1795 року Хаджибей був перейменований в Одесу.
Через півроку міська влада віддала район міста під назвою Пересип для поселення тих чотирьох сотень чорноморських козаків, які оселилися у Хаджибеї після падіння турецької фортеці. Вони стали ядром української громади міста. Другою великою громадою міста була грецька, і 1814 року там було засноване грецьке таємне товариство «Філіке етерія». 1819 року в Одесі був запроваджений режим порто-франко (італійською – «вільний порт»), заснований на безмитному ввезенні і вивозі товарів. Це перетворило місто на найбільший в Європі порт з вивозу збіжжя і сприяло переселенню до Одеси підприємців із країн Середземномор’я, так що місто стали називати «чорноморським Марселем».
Як бачимо, Коцюбеїв-Гаджибей-Одеса – це місто, органічно включене у «велику» європейську історію, а зовсім не форпост Російської імперії. Але тут уже повний абсурд: місто безперервно існує щонайменше 600 років. Ба більше: Катерина ІІ ніколи не видавала рескриптів про його заснування – йдеться тільки про побудову великого порту, а потім – про перейменування міста. Але міська влада і значна частина одеситів вперто, всупереч фактам, наполягає, що місто засноване російською імператрицею...
Тож чи не дивляться в Європі й у всьому світі як на божевільних на тих, хто вважає, що історія їхньої країни розпочалася чи то з ласки більшовицької партії, чи то з волі російських імператорів та імператриць?
У часи революційного більшовизму таке занехаяння минулого було цілком зрозумілим. Бо ж відповідно до вчення Маркса-Леніна все попереднє буття людства, до доби пролетарських революцій, було оголошене передісторією, а справжня історія – це боротьба пролетарів на чолі з їхніми великими вождями за краще майбутнє.
Тоді офіційну історіографію цікавили майже виключно повстання та революції, а ще – розвиток продуктивних сил і виробничих відносин. Ситуація змінилася тоді, коли Сталін почав розбудову оновленої Російської імперії під червоним прапором. Саме тоді ледь не все найважливіше у світовій історії виявилося, так би мовити, «родом із Росії". А українська історія стала таким собі доважком до історії Росії. Бо ж, виявляється, не лише росіянам, а й українцям «вікно у Європу» відкрив Петро І, хоча насправді він зачинив їм двері, заборонивши давню пряму торгівлю Києва і Чернігова із Ґданськом та Кенігсбергом.
От саме у ті начебто радянські, а насправді вже великодержавні часи і з‘ясувалося, що практично всі головні міста півдня України засновані російськими імператорами й імператрицями, отож справжню цивілізацію «хохлам” принесли Петербург із Москвою. Ба більше: якщо Росія цивілізувала Причорномор‘я, то який до цих країв мають стосунок українці?
Херсонес-Ахтіар-Севастополь
З огляду на цю доцільність дуже специфічного ґатунку в українському місті старанно замовчується «український слід» в історії Севастополя. Наприклад, на березі Артилерійської бухти стоїть пам‘ятник віце-адміралу Клокачову, який нібито першим привів кораблі імператорського флоту в акваторію майбутнього міста. Проте насправді на день раніше за командира Азовської флотилії Клокачова свої кораблі у бухту привів командир козацької Дніпровської флотилії полковник Сидір Білий (між іншим, вихованець Києво-Могилянської академії) – 1 травня проти 2 травня 1783 року.
Ще один важливий момент: Севастополь почали будувати на відстані 6-7 кілометрів від руїн давньогрецького поліса Херсонеса, заснованого вихідцями з Гераклеї Понтійської 2500 років тому, приблизно в V столітті до н.е. Місто це проіснувало 20 століть; у середині XV століття його полишили з невідомих нам причин останні жителі. Та поруч із ним залишилося селище, яке кримські татари звали Ак-Яр або Ак‘Яр («біле урвище»), на місці якого, власне, і будувалося місто Ахтіар (перейменоване на Севастополь 1784 року, потім – 1797 року – знову на Ахтіар, і знову на Севастополь 1826 року).
Солдати і матроси Російської імперії саме з уцілілих будинків та фортечних стін Херсонеса забирали каміння на будівництво Севастополя. Херсонес на той час непогано зберігся, британський мандрівник професор Кларк у книзі, «Travels in various countries of Europe» (1817 рік) писав, що збереглися навіть двері у будинках міста. Браві російські вояки зруйнували все, що змогли, висаджуючи у повітря древні споруди, щоб мати будівельний матеріал. Тому нині ті будинки, які збереглися у місті з періоду перед Кримською війною, стоять на херсонеському камінні або цілком побудовані з нього. У цьому сенсі варто говорити про певну наступність між Херсонесом і Севастополем (до речі, руїни давнього міста зараз перебувають у межах міської смуги).
Тим більше, що греків, які жили в Ак-Ярі та інших селищах поблизу, як і всіх кримських греків, за кілька років до приєднання півострова до Російської імперії депортував на північне узбережжя Азовського моря майбутній генералісимус, тоді ще генерал Суворов. Серед селищ, заснованих цими переселенцями, є й Херсонес. А це означає, що селище засноване саме херсонеситами, бо на Приазов‘ї греки називали нові поселення іменами рідних місць. Отож поселення на цьому місці існували безперервно, хіба що після депортації херсонеситів в Ак-Які залишилися тільки татари...
Усюди у світі намагаються якомога далі у глибину століть відсунути дату заснування того чи іншого міста. І не має значення, що це місто колись мало інший етнічний склад населення і звалося по-іншому. Скажімо, Париж веде походження від кельтського селища Лютеція (ІІІ ст. до н.е.), де жило плем‘я паризіїв. Після захоплення римлянами (52 рік) населений пункт одержав назву «міста паризіїв», і тільки у середині ІІІ ст. він одержав сучасну назву, хоч етнічний склад населення його був далеким від сьогоднішнього. А Лондон? Спершу у середині І ст. з‘явилося римське селище Лондоніум, після падіння Римської імперії воно майже знелюдніло, і тільки з VII ст. містечко почало відроджуватися. Іспанські ж міста засновувалися в часи іберів, переходили до рук карфагенян та римлян, потім – варварів, потім – маврів, змінювали назви та склад населення – і нічого!
Ба більше: міста могли зсуватися на кілька кілометрів, але залишатися собою. Це сталося свого часу з Рязанню в Росії. Теперішня Рязань стоїть за кільканадцять кілометрів від первинної, і нічого. Чому ж Севастополь, який постав за кілька кілометрів від Херсонеса, втратив спадкоємність? Ба більше: традиція селитися там не переривалася до приходу росіян, греки-херсонесити, навіть покинувши старе місто, все одно жили поруч до своєї депортації з Криму. Аж поки туди не «принесла цивілізацію» Російська імперія.
Але що цікаво: Російська православна Церква прямо наголошує, що Севастополь є прямим спадкоємцем Херсонеса. І веде мову про «тисячі років» міста, де хрестився рівноапостольний князь Володимир.
Кодак-Катеринослав-Дніпропетровськ
Не менш прикметна ситуація з Дніпропетровськом, який також офіційно вважається заснованим Катериною ІІ. 225-ліття міста помпезно відзначалося 2001 року. Проте що це за дата – 1776 рік? Того року був поданий рапорт князю Потьомкіну, губернатору Новоросійського краю, утвореного на землях зруйнованої Запорозької Січі, про укладання проекту міста і кошторису для його будівництва, при цьому місто мало (і почало) будуватися на лівому березі Дніпра. Місто видалося непридатне в ролі адміністративного центру внаслідок своєї віддаленості від битого шляху. Тоді було вирішено перенести його на інше місце. Царським указом від 30 березня 1783 року було створене Катеринославське намісництво, а місце губернського міста визначене «по кращій зручності на правій стороні річки Дніпра у Койдака». Опис Катеринославського намісництва 1784 року відзначає: «Катеринославль – знову засновуване місто з містечка Новим Кодаком званого…»
Іншими словами, документи того часу недвозначно засвідчують, що йдеться не про побудову принципово нового міста, а про перезаснування і перейменування вже існуючого – в принципі так само, як і з Севастополем, тільки у більш яскравій формі. Адже Новий Кодак продовжував існувати на момент, коли почав будуватися Катеринослав, хоча й став менш велелюдним після зруйнування Січі. Адже це було козацьке місто, перша згадка про яке належить до 1645 року. Місто Кодак згадується і в «березневих статтях» 1654 року, які узгоджували протекторат Московії над Україною.
Новий Кодак був центром Кодацької паланки, мав вигідне розташування – на битому чумацькому шляху. Кодацька паланка була однією з найбільших та найзаселеніших у межах Вольностей Війська Запорозького; вона охоплювала значну частину правобережжя сучасної Дніпропетровської області та деякі інші території. Саме місто було обнесене ровом та валом; вал мав чотири бастіони для гармат та три дерев‘яні вежі з в‘їзними брамами.
Ось перелік державних будівель Нового Кодаку у XVIII столітті: канцелярія, скарбниця, арсенал із пороховим льохом, церковне правління, митна контора при перевозі, шпиталь, школа, казарми, військовий палац. У місті були дві церкви та синагога. Головним нервом життя Нового Кодаку була торгівля. Тут відбувалося три ярмарки на рік, проходили чумацькі валки та каравани суден. Таким чином, місто мало ярмарковий майдан, шинки, склади, заїжджі двори, різноманітні майстерні. За ревізією, проведеною у лютому 1754 року, в місті нараховувалося понад 500 дворів і понад 3000 мешканців. Потім, правда, населення дещо скоротилося, але в 1793 році місто вже мало 355 дворів і 2000 населення. Цього ж року у губернському Катеринославі, що стояв поруч (власне, межа між містами була умовною), жило аж... 680 душ. І 1795 року Новий Кодак «приєднали» до Катеринослава, власне, стерли риску між двома населеними пунктами (тобто більший населений пункт приєднали до меншого...). Але навіть 1800 року в «об‘єднаному» Катеринославі було населення менше, аніж у Новому Кодакові 1754 року...
Що за часів Російської імперії вважалося, начебто Катеринослав заснований імператрицею, це зрозуміло: адже місто було символом знищення осоружної Запорозької Січі. Але символом чого вважає місто теперішня влада?
Коцюбеїв-Хаджибей-Одеса
Ще більш абсурдна ситуація з Одесою. Першим поселенням міського типу там стала давньогрецька колонія з невідомою сьогодні назвою, заснована у V столітті до нашої ери в районі нинішнього Приморського бульвару Одеси. За нашої ери на тому самому місці існувало генуезьке місто-колонія, яке, за деякими відомостями, називали Джинестрою. У перші роки ХV століття, за правління засновника Кримського ханства і родоначальника династії Ґіреїв хана Хаджі-Ґірея тут стояло татарське укріплене поселення Хачибей.
1480 року Качубей-Качибей-Коцюбеїв захопило турецьке військо. Згодом, після заселення його греками та едисанськими татарами, воно стало називатися Гаджибей чи Хаджибей (у дослівному перекладі – «князь, що здійснив паломництво до Мекки»). 1765 року у передмісті Хаджибея турки спорудили фортецю Ені-Дунья, тобто «Новий Світ» (нині на цьому місці – північна частина Приморського бульвару).
14 вересня 1789 року, під час чергової російсько-турецької війни, фортецю Хаджибей захопили авангард російської армії під командуванням генерала Івана Гудовича та загін чорноморських козаків на чолі з кошовим Захарієм Чепігою та отаманом Антоном Головатим. 1793 року цитадель була перебудована за проектом голландського інженера Франца де Волана. Наступного року російська імператриця Катерина ІІ підписала указ про розбудову міста і порту Хаджибея за проектом того самого де Волана:
«Зважаючи на вигідне розташування Хаджибея обіч Чорного моря і поєднані із цим чималі пожитності, повеліваємо ми необійденним влаштувати там військову гавань купно з пристанню для купецьких суден... Повеліваємо відкрити вільний вхід у Хаджибеївську гавань купецьким судам як наших підданих, так і чужоземних держав...»
А у січні 1795 року Хаджибей був перейменований в Одесу.
Через півроку міська влада віддала район міста під назвою Пересип для поселення тих чотирьох сотень чорноморських козаків, які оселилися у Хаджибеї після падіння турецької фортеці. Вони стали ядром української громади міста. Другою великою громадою міста була грецька, і 1814 року там було засноване грецьке таємне товариство «Філіке етерія». 1819 року в Одесі був запроваджений режим порто-франко (італійською – «вільний порт»), заснований на безмитному ввезенні і вивозі товарів. Це перетворило місто на найбільший в Європі порт з вивозу збіжжя і сприяло переселенню до Одеси підприємців із країн Середземномор’я, так що місто стали називати «чорноморським Марселем».
Як бачимо, Коцюбеїв-Гаджибей-Одеса – це місто, органічно включене у «велику» європейську історію, а зовсім не форпост Російської імперії. Але тут уже повний абсурд: місто безперервно існує щонайменше 600 років. Ба більше: Катерина ІІ ніколи не видавала рескриптів про його заснування – йдеться тільки про побудову великого порту, а потім – про перейменування міста. Але міська влада і значна частина одеситів вперто, всупереч фактам, наполягає, що місто засноване російською імператрицею...
Тож чи не дивляться в Європі й у всьому світі як на божевільних на тих, хто вважає, що історія їхньої країни розпочалася чи то з ласки більшовицької партії, чи то з волі російських імператорів та імператриць?