Україна на війні: 63 роки по тому (Точка зору)

Розглянемо коротко сутність цих війн. Друга Світова: вересень 1939 – вересень 1945. Велика Вітчизняна: червень 1941 – травень 1945 року. Розпалили Другу Світову спільно нацистська Німеччина та більшовицький СРСР, які були півтора року де-факто союзниками й уклали угоди про поділ Старого Світу на «зони інтересів». Десятки мільйонів жителів європейських держав опинилися в зоні німецької окупації, десятки мільйонів – на територіях, приєднаних до СРСР.

Без масштабної допомоги з боку СРСР, яка включала промислову сировину, продукти харчування, транзит критично важливого імпорту, Німеччина протрималася б максимум півроку. З іншого боку, передані СРСР передові німецькі авіаційні і танкові технології дали змогу Сталінові швидкими темпами оновити військову техніку.

Війна двох тоталітаризмів

Лише у листопаді – грудні 1940 року стосунки між союзниками погіршилися – Берлін і Москва не змогли домовитися про обшири подальшого поділу світу; Гітлер прагнув спрямувати радянську експансію в напрямі Індії та Ірану, тоді як Сталін хотів узяти під контроль Балкани, чорноморські протоки, Ірак та Фінляндію.

При цьому обидва диктатори вважали, що демократичні держави вже виведені з гри: Британія заблокована на своїх островах, а США безпосередньо не втрутяться у війну, бо у них немає підготовленої сухопутної армії, а в суспільстві домінують ізоляціоністські настрої.

Друга Світова війна була у своїй основі війною між тоталітарними державами з їхніми планами світового (Німеччина, СРСР) чи регіонального (Італія, Японія) домінування, з одного боку, та демократичним світом, із іншого боку.

Відтак не випадково СРСР 1939 року вчинив агресію проти демократичної Фінляндії – цей крок лягав у загальну логіку війни. Опубліковані за 20 останніх років документи засвідчують високий рівень взаєморозуміння на рівні лідерів між «державами істинного соціалізму» у боротьбі проти «плутократичної демократії». І навіть під час війни з СРСР Гітлер, як випливає із записів його розмов, дуже високо цінував Сталіна…

Натомість Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу (така її повна офіційна назва) почалася агресією Німеччини проти СРСР, але, як виглядає згідно з дослідженнями низки сучасних російських істориків (М. Мельтюхов, Б. Соколов, О. Гогун, М. Солонін), Гітлер просто випередив Сталіна – на кілька тижнів чи навіть кілька днів.

Це була війна двох тоталітаризмів за першість у Європі та у світі. Хронологічно вона наклалася на Другу Світову, що спричинило в останній суттєві аберації: союзницею тоталітарних держав Вісі стала демократична Фінляндія (на яку СРСР напав 26 червня 1941 року), а союзником західних демократій – тоталітарний СРСР.

Наслідком Великої Вітчизняної війни стало зміцнення СРСР та насадження більшовиками маріонеткових режимів у державах Європи та Азії. У ході цієї війни Червона армія, всупереч офіційній пропаганді, нікого не визволяла: вона лише замінювала один тоталітарний режим на інший.

Символом цього «звільнення» можна вважати «переформатування» нацистського табору смерті Бухенвальд: після 1945 року вже переможці відправляли в нього не лише нацистів, а й недобитих нацистами «буржуазних демократів», що «заважали будівництву соціалізму на німецькій землі». Натомість головним наслідком Другої Світової стало знищення ряду тоталітарних та авторитарних режимів.

Україна як об’єкт і суб’єкт світової війни

Україна з самого початку Другої Світової війни була її ареною; сотні тисяч українців 1939 року брали активну участь у бойових діях у складі Війська Польського та Червоної армії. Власне, українські землі стали ареною бойових дій іще до початку війни (Карпатська Україна, березень 1939 року).

До двох мільйонів українців було мобілізовано до Червоної армії впродовж 1939–40 років. Надалі українці були у складі польської (під орудою еміграційного уряду) та канадської армій; вони брали участь у русі Опору на територіях Франції, Італії і самої Німеччини. Українці були не лише у складі Червоної армії (у різні періоди від третини до чверті особового складу), а й комуністичного Війська Польського та чехословацької армії.

На окупованій нацистами та їхніми союзниками території України діяв і комуністичний, і націоналістичний рух Опору (власне, як і в цілому ряді інших європейських країн). При цьому він істотно відрізнявся від підпільного і партизанського руху на території Росії, де не існувало націоналістичного підпілля.

Тим часом у Львові, скажімо, паралельно підпіллю ОУН діяла національно-комуністична «Народна гвардія імені Івана Франка», на Дніпропетровщині, за даними НКВД і Ґестапо, члени та симпатики ОУН становили до 5 тисяч осіб, а у Маріуполі націоналістичне і комуністичне підпілля координували свої акції.

І суто червоний рух Опору не був такий, як його описував радянський офіціоз. Наприклад, керівники уславленої пропагандою «Молодої гвардії» (Краснодон) Іван Земнухов та Іван Туркенич, за документами НКВД, були налаштовані антисталінськи.

До кінця 1942 року українці неохоче воювали у Червоній армії. Одним із доказів цього є той факт, що коли у під Києвом у вересні 1941 року був оточений мільйонний Південно-Західний фронт, то з цього оточення вийшла лише 21 тисяча вояків; 665 тисяч здалися в полон, кинувши сотні танків та десятки тисяч гармат; решта бійців загинула або розбіглася по домівках.

Проте з кінця 1942 – початку 1943 року ситуація помітно змінюється: з одного боку, Сталін дозволяє український радянський патріотизм; розширюються права союзних республік, повертаються з ҐУЛАҐу зацілілі репресовані інтелігенти, в УРСР створюються наркомати закордонних справ та оборони, змінюється тональність пропаганди («великий український народ»), зрештою, УРСР одержує місце серед засновників ООН.

З іншого боку була, як визначив сам Сталін, «дурнувата політика Гітлера, яка перетворила народи СРСР на запеклих ворогів нинішньої Німеччини». Іншими словами, Гітлер виявився найкращим союзником Сталіна у боротьбі того за збереження свого режиму.

Та все ж для мільйонів українців у Червоній армії ця війна не стала «вітчизняною». Свідченням цього є відсутність популярних чи то народних, чи то авторських українських радянських пісень на воєнну тематику; натомість існує чимало пісень, створених у середовищі УПА.

Втрати українців у Другій Світовій війні були колосальними. У своїх фронтових щоденниках Олександр Довженко писав про 13 мільйонів загиблих. Ця цифра зустрічається й у спогадах тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова.

У «Книзі пам’яті України», де ретельно зібрані дані про загиблих, йдеться про понад 10 мільйонів загиблих загалом, із них 6 мільйонів – у боях. Проте тут викликає сумнів методологія підрахунку: чому до числа жертв Другої Світової зараховують тих, хто загинув в у таборі смерті Освенцім, і не рахують тих, хто загинув у ПечорЛАҐу?

Назагал, Україна не стала переможцем ані у Другій Світовій, ані у Великій Вітчизняній війні: вона залишилася колонією Кремля, на її землі і далі панував тоталітарний лад. Проте національний рух Опору засвідчив самим українцям їхню здатність до самоорганізації в боротьбі за свободу.

Матеріали до теми:

• Нинішні сучасники Другої Світової