Сергій Грабовський Сьогодні мова йтиме не про котрогось із власне українських діячів минулого чи про внутрішньоукраїнські події. Мова піде про ідеї, вивловлені поза межами України, але під впливом яких Україна прожила все ХХ століття. Ба, більше: можна сказати, що це століття в Україні стало таким, яким воно було, не в останню чергу внаслідок значного поширення політичних ідей, висловлених колись Карлом Марксом. Слухати програму:
Ідеолог всесвітньої пролетарської революції
5 травня виповнилося 190 років від народження одного із найбільш драстичних мислителів та політиків Нового часу – Карла Генріха Маркса (1818-1883) – філософа, економіста, історика, політичного журналіста та партійного ідеолога. Його настанови лягли в основу цілого ряду політичних течій лівого й ліворадикального спрямування, а теоретичні ідеї стали ґрунтом низки соціально-гуманітарних дослідницьких напрямів ХІХ-ХХІ століть. Ба, більше: практично всі правоконсервативні, солідаристські і ліберальні концепції формувались як відповідь на ідеї Маркса та його послідовників.
Очевидно, що на популярному телепроекті “Великі українці” Карла Маркса не на менших підставах, ніж Владіміра Ульянова-Леніна можна було б назвати “великим українцем”. Тим більше, що бабуся Маркса народилася у Львові й належала до давньої родини галицьких рабинів. Але залишмо телепроекту його логіку, точніше, відсутність будь-якої логіки. Нас цікавлять інші речі. А тому сьогодні йтиметься не стільки про філософію Маркса, скільки про його політичні концепції та їхнє практичне втілення в України Марксовими послідовниками, себто партією більшовиків-комуністів.
Та спершу про суть соціально-політичної концепції Маркса. Він був учнем Гегеля і у своїх ранніх працях, спираючись на гегелівську ідею історичної необхідності, розгортає теорію всесвітнього справедливого суспільства, заснованого на ґрунті духовної свободи, матеріального добробуту, високої культури. Але на шляху до такого царства свободи (комунізму) лежить капіталістична система, на той час уже панівна у Західній Європі. Головним чинником, який не дає можливості організації щасливого суспільства, є панівна приватна власність, передусім на засоби виробництва. А відтак слід шляхом насильницької кривавої революції знищити цю приватну власність.
От так: щасливе майбутнє, повний розквіт духовного і матеріального життя людей – а водночас неминуче кривавий шлях до цього, причому саме під час кривавої революції, за Марксом, суспільство має оновитися й очиститися. А носієм цих змін, єдиним “правильним” суспільним класом, є промисловий пролетаріат, найбільш неосвічена та гноблена частина соціуму, що за хитрою Марксовою логікою виступає спадкоємцем усієї класичної культури.
Звичайно, у західному світі, де впродовж ХІХ століття бурхливо розвивалася політична демократія та розширювалося коло громадян, які мали виборчі права, популярність ідей насильницької кривавої революції в міру розвитку робітничого руху почала зменшуватися – ще за життя самого Карла Маркса. Власне, Маркс це чітко бачив, дійшовши висновку у своїх дослідженнях, зокрема, у ІІІ-му томі “Капіталу”: комунізм за панування індустріального виробництва, навіть повністю автоматизованого, неможливий. Але це були дослідження для себе, вони лишилися в рукописах, автор не поспішав їх оприлюднювати, хоча й прохоплювався часом у публічних виступах: “Ми не заперечуємо, що існують такі країни, як Америка, Англія і Голландія, в яких робітники можуть досягнути своєї мети мирними засобами”.
Марксів соратник по теорії та практиці Фрідріх Енгельс пішов ще далі, заявивши, що США (а також сучасні йому Франція й Британія – “це країни, де народне представництво зосереджує у своїх руках всю владу, де конституційним шляхом можна зробити все що завгодно, якщо тільки маєш за собою більшість народу”.
Але водночас вони не дезавуювали своїх попередніх творів, зокрема, “Маніфесту Комуністичної партії”, ба більше – перевидавали його з новими передмовами, що підтверджували правильність основних ідей цієї програми радикальних насильницьких революційних перетворень. Видається, що це було з їхнього боку щонайменше аморально.
Довершений тоталітарний лад за Марксом та Енгельсом
Отож візьмімо до рук "Маніфест Комуністичної партії" і погляньмо, які ж невідкладні заходи слід здійснювати під час здобуття комуністами влади – заходи, що їх Маркс та Енгельс самі визначили як “деспотичне втручання у право власності і в буржуазні виробничі стосунки”. А потім порівняємо ці заходи з тим, що було здійснено більшовиками і тоді вже будемо робити висновки про актуальність учення Маркса для сучасного світу.
“Експропріація земельної власності й обернення земельної ренти на покриття державних витрат”. Це було зроблено Сталіним та ВКП(б) під час колективізації, коли у селян остаточно забрали землю, а разом із землею – і всі доходи, крім “галочок”-трудоднів. Економічна ефективність – не те що нульова, а глибоко від‘ємна.
“Централізація кредиту в руках держави через національний банк з державним капіталом і з виключною монополією”. Саме це і було зроблено в СССР, а відтак вільне господарювання у місті та в селі стало апріорі неможливим, навіть без насильницької колективізації.
“Централізація всього транспорту в руках держави”, - зауважмо, що Маркс та Енгельс висунули цю ідею тоді, коли залізниці та пароплави ще були радше екзотикою, ніж основним видом транспорту, коли вітрильні кораблі на морі та річках і коні та віслюки на суходолі перевозили майже всі товари та всіх пасажирів. Сталін було спробував реалізувати цю абсолютно утопічну ідею за часів колективізації, як наслідок – коні, верблюди та віслюки передохли з голоду в колгоспах і радгоспах. Довелося йти на поступки “приватному секторові”, і залишити в ньому не тільки частину “чотириногих транспортників”, а й легкові авто.
“Однакова обов‘язковість праці для всіх, запровадження промислових армій, особливо для землеробства”. Ленін із Троцьким спробували запровадити 1920 року трудові армії, але з‘ясувалося, що вони ефективні тільки на дуже простих роботах і ненадовго. Тому 1921 року трудармії були розпущені. Потім Сталін їх відтворив у промисловій системі ҐУЛАҐу, а у створених на початку 1930-х радгоспах був встановлений воєнізований порядок.
Чимало цікавих деталей міститься у більш розлого виписаних Енгельсом “Принципах комунізму”, які стали основою для створення “Маніфесту...” Там серед революційних заходів ми знаходимо ще й “примусові позики” (втілено Сталіним та ВКП(б)), “організацію праці в національних маєтках” (радгоспи), “закриття всіляких приватних банків і банківських контор” тощо. І про концтабори говорив Енгельс ("спеціальні місця під охороною"). Мета ж усіх цих акцій названа ним дуже чітко: “концентрувати в руках держави весь капітал, все сільське господарство, всю промисловість, весь транспорт і весь обмін”.
А така концентрація і є тоталітаризмом у його довершеному вигляді. Тому російські марксисти були у цьому плані вірними й послідовними учнями Маркса та Енгельса, тому і ҐУЛАҐ і Голодомор – це прямий наслідок втілення в життя політичних ідей марксизму.
Марксизм у боротьбі проти “контрреволюційних націй”
Але це ще не все. Адже ми взяли лише один вимір питання – соціально-політичний. А є ж іще й національно-політичний. У тандемі “Маркс-Енгельс” головним фахівцем з національного питання вважався останній. Тому звернімося до статей Енгельса, опублікованих 1848-49 року у редагованій Марксом “Neue Rheinische Zeitung” (“Новій Рейнській газеті”). Чи міг Маркс друкувати статті свого найближчого друга, які не підтримував би, і при тому ще й на всі заставки хвалити меткий розум Енгельса? Риторичне запитання.
Скажімо, у статті “Демократичний панславізм” Енгельс пише, що хорвати як нація “за самою природою своєю контрреволюційна”, що “крім поляків, росіян і найбільше – турецьких слов‘ян (себто болгар, сербів, босняків – С.Г.), жоден слов‘янський народ не має майбутнього”. Якщо хтось вважає, що сказане не стосується українців, що про них класики марксизму не знали чи нічого не говорили, той помиляється. Енгельс не раз писав про “реакційних” русинів, підкреслюючи, що “серби, хорвати, русини, словаки, чехи та інші рештки колишніх слов‘янських народів” як державотворчі начала – це вигадка зловмисного російського царату. При цьому, безперечно, Енгельс знав і про те, що поняття “русин” тотожне поняттю “українець”, бо ж на Празькому слов‘янському конгресі було проголошено, що галицькі українці є лишень частиною великого українського народу. Отож він, виходячи з цього, у статті “Боротьба в Угорщині” відверто зазначає, що чекає на австрійських і не тільки австрійських слов‘ян та інші народи, в тому числі й на українців:
“Німці, мадяри, чехи, поляки, морави, словаки, хорвати, русини, румуни, іллірійці, серби вступали у взаємні конфлікти, у той час як всередині кожної з цих націй теж ішла боротьба між різними класами. Але скоро у цьому хаосі виник порядок. На боці революції виявилися німці, поляки і мадяри; на боці контрреволюції інші... Серед усіх великих і малих націй Австрії тільки три були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність; це – німці, поляки і мадяри. Тому вони тепер революційні. Всім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути у бурі світової революції. Тому вони тепер контрреволюційні”.
Ось так. Тож не лише буржуї мали щезнути у вирі революції, а і десятки націй. Виявляється, одні нації є “історичними”, інші – ні; одні мають життєву силу і право на життя, інші – не мають. Що це вам нагадує? Чи не творіння іншого німецького соціаліста, вже першої половини ХХ століття?
Чи Енгельс з часом змінив своє ставлення до проблеми визволення націй? 1866 року він писав про ідею національного самовизначення у листі до Маркса так: “Все це – повний абсурд, втілений у популярну форму для того, щоб замилити очі легковірам, зручна фраза, яку можна використати чи відкинути, якщо цього вимагають обставини”.
І Карл Маркс не заперечив йому ані словом.
Іншими словами, тоталітарна ідеологія автентичного комунізму вже біля своїх витоків включала дві складові: і терор за соціальною ознакою проти “ворожих класів”, і терор за властиво національною ознакою проти “контрреволюційних націй”. Ці складові у їхній сув‘язі були доведені до стану довершеності більшовиками і втілені ними у суспільну практику – на всій території, яка ними контролювалася, і чи не передусім – українській...
Звичайно, серед абстрактно-філософських ідей Маркса наявні й гуманістичні сюжети (і про них ми вели мову в одній із попередніх передач), але в плані практично-політичному цей гуманізм там, як ми бачимо, і не ночував. Отож виникає запитання: а які саме ідеї Маркса вважають сьогодні актуальними його палкі прихильники? І чи готові вони викинути на смітник “Маніфест Комуністичної партії”, не менш антигуманний, аніж “Майн Кампф”?
| Карл Генріх Маркс |
| (public domain) |
Очевидно, що на популярному телепроекті “Великі українці” Карла Маркса не на менших підставах, ніж Владіміра Ульянова-Леніна можна було б назвати “великим українцем”. Тим більше, що бабуся Маркса народилася у Львові й належала до давньої родини галицьких рабинів. Але залишмо телепроекту його логіку, точніше, відсутність будь-якої логіки. Нас цікавлять інші речі. А тому сьогодні йтиметься не стільки про філософію Маркса, скільки про його політичні концепції та їхнє практичне втілення в України Марксовими послідовниками, себто партією більшовиків-комуністів.
Та спершу про суть соціально-політичної концепції Маркса. Він був учнем Гегеля і у своїх ранніх працях, спираючись на гегелівську ідею історичної необхідності, розгортає теорію всесвітнього справедливого суспільства, заснованого на ґрунті духовної свободи, матеріального добробуту, високої культури. Але на шляху до такого царства свободи (комунізму) лежить капіталістична система, на той час уже панівна у Західній Європі. Головним чинником, який не дає можливості організації щасливого суспільства, є панівна приватна власність, передусім на засоби виробництва. А відтак слід шляхом насильницької кривавої революції знищити цю приватну власність.
От так: щасливе майбутнє, повний розквіт духовного і матеріального життя людей – а водночас неминуче кривавий шлях до цього, причому саме під час кривавої революції, за Марксом, суспільство має оновитися й очиститися. А носієм цих змін, єдиним “правильним” суспільним класом, є промисловий пролетаріат, найбільш неосвічена та гноблена частина соціуму, що за хитрою Марксовою логікою виступає спадкоємцем усієї класичної культури.
Звичайно, у західному світі, де впродовж ХІХ століття бурхливо розвивалася політична демократія та розширювалося коло громадян, які мали виборчі права, популярність ідей насильницької кривавої революції в міру розвитку робітничого руху почала зменшуватися – ще за життя самого Карла Маркса. Власне, Маркс це чітко бачив, дійшовши висновку у своїх дослідженнях, зокрема, у ІІІ-му томі “Капіталу”: комунізм за панування індустріального виробництва, навіть повністю автоматизованого, неможливий. Але це були дослідження для себе, вони лишилися в рукописах, автор не поспішав їх оприлюднювати, хоча й прохоплювався часом у публічних виступах: “Ми не заперечуємо, що існують такі країни, як Америка, Англія і Голландія, в яких робітники можуть досягнути своєї мети мирними засобами”.
Марксів соратник по теорії та практиці Фрідріх Енгельс пішов ще далі, заявивши, що США (а також сучасні йому Франція й Британія – “це країни, де народне представництво зосереджує у своїх руках всю владу, де конституційним шляхом можна зробити все що завгодно, якщо тільки маєш за собою більшість народу”.
Але водночас вони не дезавуювали своїх попередніх творів, зокрема, “Маніфесту Комуністичної партії”, ба більше – перевидавали його з новими передмовами, що підтверджували правильність основних ідей цієї програми радикальних насильницьких революційних перетворень. Видається, що це було з їхнього боку щонайменше аморально.
Довершений тоталітарний лад за Марксом та Енгельсом
Отож візьмімо до рук "Маніфест Комуністичної партії" і погляньмо, які ж невідкладні заходи слід здійснювати під час здобуття комуністами влади – заходи, що їх Маркс та Енгельс самі визначили як “деспотичне втручання у право власності і в буржуазні виробничі стосунки”. А потім порівняємо ці заходи з тим, що було здійснено більшовиками і тоді вже будемо робити висновки про актуальність учення Маркса для сучасного світу.
“Експропріація земельної власності й обернення земельної ренти на покриття державних витрат”. Це було зроблено Сталіним та ВКП(б) під час колективізації, коли у селян остаточно забрали землю, а разом із землею – і всі доходи, крім “галочок”-трудоднів. Економічна ефективність – не те що нульова, а глибоко від‘ємна.
“Централізація кредиту в руках держави через національний банк з державним капіталом і з виключною монополією”. Саме це і було зроблено в СССР, а відтак вільне господарювання у місті та в селі стало апріорі неможливим, навіть без насильницької колективізації.
“Централізація всього транспорту в руках держави”, - зауважмо, що Маркс та Енгельс висунули цю ідею тоді, коли залізниці та пароплави ще були радше екзотикою, ніж основним видом транспорту, коли вітрильні кораблі на морі та річках і коні та віслюки на суходолі перевозили майже всі товари та всіх пасажирів. Сталін було спробував реалізувати цю абсолютно утопічну ідею за часів колективізації, як наслідок – коні, верблюди та віслюки передохли з голоду в колгоспах і радгоспах. Довелося йти на поступки “приватному секторові”, і залишити в ньому не тільки частину “чотириногих транспортників”, а й легкові авто.
“Однакова обов‘язковість праці для всіх, запровадження промислових армій, особливо для землеробства”. Ленін із Троцьким спробували запровадити 1920 року трудові армії, але з‘ясувалося, що вони ефективні тільки на дуже простих роботах і ненадовго. Тому 1921 року трудармії були розпущені. Потім Сталін їх відтворив у промисловій системі ҐУЛАҐу, а у створених на початку 1930-х радгоспах був встановлений воєнізований порядок.
Чимало цікавих деталей міститься у більш розлого виписаних Енгельсом “Принципах комунізму”, які стали основою для створення “Маніфесту...” Там серед революційних заходів ми знаходимо ще й “примусові позики” (втілено Сталіним та ВКП(б)), “організацію праці в національних маєтках” (радгоспи), “закриття всіляких приватних банків і банківських контор” тощо. І про концтабори говорив Енгельс ("спеціальні місця під охороною"). Мета ж усіх цих акцій названа ним дуже чітко: “концентрувати в руках держави весь капітал, все сільське господарство, всю промисловість, весь транспорт і весь обмін”.
А така концентрація і є тоталітаризмом у його довершеному вигляді. Тому російські марксисти були у цьому плані вірними й послідовними учнями Маркса та Енгельса, тому і ҐУЛАҐ і Голодомор – це прямий наслідок втілення в життя політичних ідей марксизму.
Марксизм у боротьбі проти “контрреволюційних націй”
Але це ще не все. Адже ми взяли лише один вимір питання – соціально-політичний. А є ж іще й національно-політичний. У тандемі “Маркс-Енгельс” головним фахівцем з національного питання вважався останній. Тому звернімося до статей Енгельса, опублікованих 1848-49 року у редагованій Марксом “Neue Rheinische Zeitung” (“Новій Рейнській газеті”). Чи міг Маркс друкувати статті свого найближчого друга, які не підтримував би, і при тому ще й на всі заставки хвалити меткий розум Енгельса? Риторичне запитання.
Скажімо, у статті “Демократичний панславізм” Енгельс пише, що хорвати як нація “за самою природою своєю контрреволюційна”, що “крім поляків, росіян і найбільше – турецьких слов‘ян (себто болгар, сербів, босняків – С.Г.), жоден слов‘янський народ не має майбутнього”. Якщо хтось вважає, що сказане не стосується українців, що про них класики марксизму не знали чи нічого не говорили, той помиляється. Енгельс не раз писав про “реакційних” русинів, підкреслюючи, що “серби, хорвати, русини, словаки, чехи та інші рештки колишніх слов‘янських народів” як державотворчі начала – це вигадка зловмисного російського царату. При цьому, безперечно, Енгельс знав і про те, що поняття “русин” тотожне поняттю “українець”, бо ж на Празькому слов‘янському конгресі було проголошено, що галицькі українці є лишень частиною великого українського народу. Отож він, виходячи з цього, у статті “Боротьба в Угорщині” відверто зазначає, що чекає на австрійських і не тільки австрійських слов‘ян та інші народи, в тому числі й на українців:
“Німці, мадяри, чехи, поляки, морави, словаки, хорвати, русини, румуни, іллірійці, серби вступали у взаємні конфлікти, у той час як всередині кожної з цих націй теж ішла боротьба між різними класами. Але скоро у цьому хаосі виник порядок. На боці революції виявилися німці, поляки і мадяри; на боці контрреволюції інші... Серед усіх великих і малих націй Австрії тільки три були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність; це – німці, поляки і мадяри. Тому вони тепер революційні. Всім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути у бурі світової революції. Тому вони тепер контрреволюційні”.
Ось так. Тож не лише буржуї мали щезнути у вирі революції, а і десятки націй. Виявляється, одні нації є “історичними”, інші – ні; одні мають життєву силу і право на життя, інші – не мають. Що це вам нагадує? Чи не творіння іншого німецького соціаліста, вже першої половини ХХ століття?
Чи Енгельс з часом змінив своє ставлення до проблеми визволення націй? 1866 року він писав про ідею національного самовизначення у листі до Маркса так: “Все це – повний абсурд, втілений у популярну форму для того, щоб замилити очі легковірам, зручна фраза, яку можна використати чи відкинути, якщо цього вимагають обставини”.
І Карл Маркс не заперечив йому ані словом.
Іншими словами, тоталітарна ідеологія автентичного комунізму вже біля своїх витоків включала дві складові: і терор за соціальною ознакою проти “ворожих класів”, і терор за властиво національною ознакою проти “контрреволюційних націй”. Ці складові у їхній сув‘язі були доведені до стану довершеності більшовиками і втілені ними у суспільну практику – на всій території, яка ними контролювалася, і чи не передусім – українській...
Звичайно, серед абстрактно-філософських ідей Маркса наявні й гуманістичні сюжети (і про них ми вели мову в одній із попередніх передач), але в плані практично-політичному цей гуманізм там, як ми бачимо, і не ночував. Отож виникає запитання: а які саме ідеї Маркса вважають сьогодні актуальними його палкі прихильники? І чи готові вони викинути на смітник “Маніфест Комуністичної партії”, не менш антигуманний, аніж “Майн Кампф”?