Віталій Пономарьов Київ, 2 травня 2008 (RadioSvoboda.Ua) – «Катерино, клята бабо, // Що ти наробила! // Степ широкий, край веселий // Панам роздарила», – співається у народній пісні про закріпачення селян Лівобережної України згідно з указом російської імператриці 225 років тому. Відтоді українські селяни були кріпаками упродовж 78 років – трохи більше, ніж у ХХ столітті вони були колгоспниками.
Вже у перші роки свого правління російська імператриця Катерина ІІ розпочала політику остаточної ліквідації автономії Лівобережної України. Упродовж вісімнадцяти років була скасована посада гетьмана, ліквідований полковий устрій на Слобожанщині, зруйнована Запорозька Січ на ріці Підпільній, а на землях Гетьманщини створене Малоросійське генерал-губернаторство. А 3 травня 1783 року Катерина підписала указ, за яким 300 тисяч селян Лівобережжя, що від часів Хмельниччини були особисто вільними людьми, знову стали кріпаками:
«Для певного і правильного отримання казенних прибутків у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському, щоб запобігти всіляким втечам і обтяженню поміщиків та інших сільських жителів, кожному із поселян залишитися на своєму місці, де він записаний останньою ревізією».
З вільних селян – у кріпаки
Указ поширював на селян Лівобережної та Слобідської України правові норми, яким підлягали російські кріпаки. Вони сплачували подушний податок і були особисто залежні від поміщика, на землі якого жили, а за користування землею відробляли натуральні повинності – панщину та оброк.
Селяни відповіли на закріпачення повстаннями, вбивствами землевласників і підпалами їхніх маєтків, а також масовими втечами на південь України, однак до 1796 року кріпацтво було запроваджене і там. На українських землях у складі Російської імперії кріпосне право проіснувало до 1861 року. Натомість українці Галичини, що тоді входила до складу Австрійської імперії, були звільнені від особистої залежності ще за 11 місяців перед закріпаченням українців Лівобережжя та Слобожанщини.
«Для певного і правильного отримання казенних прибутків у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському, щоб запобігти всіляким втечам і обтяженню поміщиків та інших сільських жителів, кожному із поселян залишитися на своєму місці, де він записаний останньою ревізією».
З вільних селян – у кріпаки
Указ поширював на селян Лівобережної та Слобідської України правові норми, яким підлягали російські кріпаки. Вони сплачували подушний податок і були особисто залежні від поміщика, на землі якого жили, а за користування землею відробляли натуральні повинності – панщину та оброк.
Селяни відповіли на закріпачення повстаннями, вбивствами землевласників і підпалами їхніх маєтків, а також масовими втечами на південь України, однак до 1796 року кріпацтво було запроваджене і там. На українських землях у складі Російської імперії кріпосне право проіснувало до 1861 року. Натомість українці Галичини, що тоді входила до складу Австрійської імперії, були звільнені від особистої залежності ще за 11 місяців перед закріпаченням українців Лівобережжя та Слобожанщини.