Сергій Грабовський Київ, 6 квітня 2008 (RadioSvoboda.Ua) – Добре відомо, що Президент України Віктор Ющенко останнім часом дуже полюбив епістолярний жанр, особливо коли йдеться про стосунки з прем’єром Юлією Тимошенко. Лишимо для іншого разу розгляд питання про те, наскільки ефективною є така форма спілкування між главою держави та керівником вищого органу виконавчої влади, а сьогодні виходитимемо із формули класика української політики – «Маємо те, що маємо».
Отож: 3 квітня 2008 року президентська прес-служба повідомила, що надіслано черговий такий лист, цього разу присвячений кадровий політиці уряду. Зокрема, там ідеться про те, що з незрозумілих причин залишається на посаді керівника Держкомархіву комуністка Ольга Гінзбург.
«Представник КПУ зловживає своїм службовим становищем для перешкоджання державній політиці встановлення історичної справедливості, а з Держкомархіву вимушені йти досвідчені професіонали. Невже КПУ є частиною коаліції, що її представник так впевнено почуває себе на урядовій посаді?» – наголосив Віктор Ющенко, вимагаючи ухвалити «відповідальне рішення» щодо подальшого перебування на посаді цієї та низки інших осіб.
Архівно-політичні пристрасті
Про що ж ідеться?
26 березня 2008 року Кабінет Міністрів розпорядженням № 528-р звільнив Геннадія Боряка з посади першого заступника голови Державного комітету архівів. Відповідно до розпорядження, уряд прийняв відставку Боряка у зв''язку із принциповою його незгодою з діями голови комітету Ольги Гінзбург щодо методів управління системою держархівів.
Може, доктор історичних наук Геннадій Боряк – поганий фахівець? Може, він реакціонер? Чи йому не подобається прізвище голови Держкомархіву?
Насправді йому не подобається зовсім інше: політичні настанови Ольги Гінзбург і її кричуще невігластво, поєднане із граничною самовпевненістю.
«Обставини змусили мене звернутися до уряду з проханням прийняти мою відставку, – так пояснює ситуацію сам Геннадій Боряк. – Вважаю для себе неприйнятним брати участь у лицемірному фарсі, що розігрується нині на архівній сцені під назвою «політична доцільність». Закон «Про державну службу» і Кодекс етики архівіста не дозволяє мені обіймати високу посаду і виконувати свої професійні обов’язки під керівництвом «червоного комісара», поставленого на посаду їхньою партією. Я не можу дозволити собі власними руками руйнувати те, що створювалося роками моїми колегами, моїми попередниками і мною. Я не можу спостерігати за процесом «вичавлювання» з Держкомархіву професіоналів і порядних людей. Я не маю ані службового, ані професійного, ані морального права ставати провідником політизації, а тим більше – більшовизації архівів і перетворення центрального органу виконавчої влади на «заводоуправління».
І справді: номенклатурна дама, яка очолює архівне відомство, була призначена на посаду у вересні 2006 року урядом Віктора Януковича, сформованим коаліцією, до якої входила і Компартія України. Призначена вочевидь за принципом політичної доцільності. Адже, згідно з офіційною біографією, Ольга Гінзбург закінчила Сумську філію Харківського політехнічного інституту (1981), інженер-механік, фах – «Технологія машинобудування». У 1968-72 роках – учениця Конотопського індустріально-педагогічного технікуму, у 1972-75 роках – робітниця, технік-конструктор заводу «Світлотехніка» в місті Лихославль Тверської області, у 1975-87 роках – технік-конструктор, інженер-конструктор, секретар парткому, Конотопський арматурний завод, у 1989-98 роках – заступник директора ВАТ «Конотопський арматурний завод».
Якщо брати до уваги цей послужний список, виходить, що її вища освіта – вечірня або заочна. Як у Леніна, але із значно гіршою – радянською – якістю. А ключова посада у її біографії – секретар парткому. З якої потім досить логічно випливає депутатство від КПУ у Верховній Раді України і стрибок арматурниці у крісло керівника такої тонкої справи, як архівна.
Хоча... Якщо «луганський слюсар» Ворошилов без будь-якої військової і не лише військової освіти 15 років був наркомом оборони СРСР, якщо навіть у космонавтиці останніх радянських десятиліть більше важив партквиток, аніж професіоналізм, – чому ж має бути винятком Ольга Гінзбург?
Арматурниця хоче переробити минуле
При вступі на посаду Ольга Гінзбург говорила: «Я не дуже хотіла сюди йти, я пропонувала піти в соціальну сферу, комунальну сферу до Володимира Рибака, тому що в мене є професійний досвід, і я дуже працелюбна, мене всі ж бачать, що я можу тільки... тягну-тягну... роблю-роблю, день і ніч. Я не вмію відпочивати зовсім... Просто дуже хочеться бути корисною. Якщо в мене це вийде, то тоді я буду дуже щаслива, якщо в мене не вийде, то я, мабуть... Ну, такого не буде».
І не було. В невдовзі ефірі «5 каналу» Ольга Гінзбург заявила, що збирається засекретити архівні документи, що стосуються комуністичного режиму. Зокрема, Гінзбург хотіла б повернути гриф «Таємно» документам про право власності на землю й інше майно, силоміць відібране більшовиками в українців. Вона також проти обнародування списків тих діячів, які брали участь у репресіях, оскільки «це може нашкодити їхнім нащадкам». І взагалі, на думку Гінзбург, не можна допускати, щоб майже усі архівні фонди були доступні пересічним українцям. А ще вона наголосила, що не збирається передавати жодного документу до «шкідливого для України» Музею радянської окупації.
«Такого музею не повинно бути у нас у країні взагалі, тому архіви не надавали матеріалів для цього музею. Якщо вони будуть звертатися, то я поставлюсь до цього абсолютно негативно. Абсолютно негативно! Кому це треба? Моєму поколінню цього не треба. Якому поколінню треба розповідати про комуністичну окупацію?!», – заявила Ольга Гінзбург.
Геннадій Боряк засвідчує, що в Ольги Гінзбург слово не розходилося з ділом: «Цензуруванню, всупереч закону, був підданий не лише засіб масової інформації – розгромлений у рік свого 60-річного ювілею часопис «Архіви України» (1947-2007), коли перша особа, перебравши на себе функції головного редактора часопису, брутально викреслила з оригінал-макету чергового (і останнього) числа журналу некрологи по бл. п. Надії Світличній і Омеляну Пріцаку, а також публікацію про «ворога народу» Гната Хоткевича. Цензуруванню було вперше піддано також офіційний інтернет портал Держкомархіву – з інтернет виставки «Окупація. 1941-1944: Невідома війна. Невідоме життя» було вилучено розділ «Поміж двома тоталітаризмами: Ідеологічна пропаганда на окупованій території» зі зразками радянських та нацистських пропагандистських плакатів часів окупації». Іншими словами, фактично була здійснена спроба відновити тоталітарний лад в межах окремо взятого Держкомархіву.
Справжні науковці, які працювали у відомстві, півтора роки змушені були левову частку свого часу витрачати не на роботу за фахом, а на боротьбу з «комісарами». Геннадій Боряк зазначив: «Ми примусили їх виконувати доручення Президента і уряду щодо вшанування жертв Голодомору і комуністичного терору... Марними виявилися їхні зусилля нав’язати українським архівам концепцію голоду в СРСР 1932-1933 років, запропоновану російськими ідеологами спільного архівного проекту. Ми довели жалюгідність їхніх публічних галасливих заяв та скандальних погроз обмежити доступ до архівів, передусім – до тих, що засвідчують злочини комуністичного режиму: наявні законодавчі перепони виявилася для них нездоланним бар’єром. Ми дали їм можливість переконатися у марності пошуків «компромату» в державних архівах на ненависних їм «бандерівців» та інших «буржуазних націоналістів»... Підцензурна стаття про Гната Хоткевича була опублікована в іншому виданні, а зняті з друкованої версії часопису некрологи про видатних українців побачили світ в інтернетівському варіанті того ж таки журналу «Архіви України»... Провалилися спроби утримати фінансовий контроль над діяльністю нещодавно створеного Українського інституту національної пам’яті, – з 2008 року він набув статусу головного розпорядника бюджетних коштів».
Принципи – найостанніша річ в українській політиці?
Варто нагадати, що державний орган управління архівною справою в Україні було створено ще за доби Центральної Ради і першим його керівником був професор Олександр Грушевський. Нині Держкомархів – це спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства. Йому підпорядковується 680 архівних установ України, серед них 7 центральних державних архівів України, 24 державні архіви областей, 487 архівних відділів райдержадміністрацій. Ба більше: Держкомархівові в організаційно-методичному плані підпорядковані архівні установи інших міністерств і відомств із правом постійного зберігання документів – галузеві архіви Служби безпеки, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Державного картографо-геодезичного фонду тощо, а також архівні установи Національної академії наук України.
Одне слово: Держкомархів є ключовою ланкою у системі органів влади, що забезпечує збереження історичної пам’яті й доступ (або відсутність доступу) до її матеріальних носіїв. У тоталітарну добу архіви слугували комуністичній системі, не відкривали, а приховували історичну правду в спеціальних «спецхранах». У роки незалежності архівісти за активної участі доктора історичних наук Геннадія Боряка чимало зробили для перетворення архівної системи України відповідно до норм сучасної демократичної держави.
Виходячи з елементарних принципів – як професіоналізму, так і демократії – Юлія Тимошенко мала би ще у грудні 2007 року звільнити з посади Ольгу Гінзбург. Але вона звільнила Геннадія Боряка, для якого неприйнятна нова спроба по-комуністичному переписати українську історію. Може, причина цього у тому, що Тимошенко у тактичних питаннях в парламенті знаходить спільну мову з фракцією комуністів? Але чи не завеликою може виявитися ціна таких тактичних перемог? І відтак слід беззастережно визнати правоту та принциповість Віктора Ющенка?
...Але одразу ж виникає запитання: чому Президент України не ставив руба питання про очільницю Держкомархіву перед урядом Віктора Януковича, а обмежився зауваженням, що це «не робить компліменту владі»? Чому, формуючи новий уряд, коаліціонери випустили з поля уваги Держкомархів?
Чи все значно простіше, і стосовно Геннадія Боряка та організації роботи архівного відомства перемагає бюрократичне правило: «Не висовуйся?»
Архівно-політичні пристрасті
Про що ж ідеться?
26 березня 2008 року Кабінет Міністрів розпорядженням № 528-р звільнив Геннадія Боряка з посади першого заступника голови Державного комітету архівів. Відповідно до розпорядження, уряд прийняв відставку Боряка у зв''язку із принциповою його незгодою з діями голови комітету Ольги Гінзбург щодо методів управління системою держархівів.
Може, доктор історичних наук Геннадій Боряк – поганий фахівець? Може, він реакціонер? Чи йому не подобається прізвище голови Держкомархіву?
Насправді йому не подобається зовсім інше: політичні настанови Ольги Гінзбург і її кричуще невігластво, поєднане із граничною самовпевненістю.
«Обставини змусили мене звернутися до уряду з проханням прийняти мою відставку, – так пояснює ситуацію сам Геннадій Боряк. – Вважаю для себе неприйнятним брати участь у лицемірному фарсі, що розігрується нині на архівній сцені під назвою «політична доцільність». Закон «Про державну службу» і Кодекс етики архівіста не дозволяє мені обіймати високу посаду і виконувати свої професійні обов’язки під керівництвом «червоного комісара», поставленого на посаду їхньою партією. Я не можу дозволити собі власними руками руйнувати те, що створювалося роками моїми колегами, моїми попередниками і мною. Я не можу спостерігати за процесом «вичавлювання» з Держкомархіву професіоналів і порядних людей. Я не маю ані службового, ані професійного, ані морального права ставати провідником політизації, а тим більше – більшовизації архівів і перетворення центрального органу виконавчої влади на «заводоуправління».
І справді: номенклатурна дама, яка очолює архівне відомство, була призначена на посаду у вересні 2006 року урядом Віктора Януковича, сформованим коаліцією, до якої входила і Компартія України. Призначена вочевидь за принципом політичної доцільності. Адже, згідно з офіційною біографією, Ольга Гінзбург закінчила Сумську філію Харківського політехнічного інституту (1981), інженер-механік, фах – «Технологія машинобудування». У 1968-72 роках – учениця Конотопського індустріально-педагогічного технікуму, у 1972-75 роках – робітниця, технік-конструктор заводу «Світлотехніка» в місті Лихославль Тверської області, у 1975-87 роках – технік-конструктор, інженер-конструктор, секретар парткому, Конотопський арматурний завод, у 1989-98 роках – заступник директора ВАТ «Конотопський арматурний завод».
Якщо брати до уваги цей послужний список, виходить, що її вища освіта – вечірня або заочна. Як у Леніна, але із значно гіршою – радянською – якістю. А ключова посада у її біографії – секретар парткому. З якої потім досить логічно випливає депутатство від КПУ у Верховній Раді України і стрибок арматурниці у крісло керівника такої тонкої справи, як архівна.
Хоча... Якщо «луганський слюсар» Ворошилов без будь-якої військової і не лише військової освіти 15 років був наркомом оборони СРСР, якщо навіть у космонавтиці останніх радянських десятиліть більше важив партквиток, аніж професіоналізм, – чому ж має бути винятком Ольга Гінзбург?
Арматурниця хоче переробити минуле
При вступі на посаду Ольга Гінзбург говорила: «Я не дуже хотіла сюди йти, я пропонувала піти в соціальну сферу, комунальну сферу до Володимира Рибака, тому що в мене є професійний досвід, і я дуже працелюбна, мене всі ж бачать, що я можу тільки... тягну-тягну... роблю-роблю, день і ніч. Я не вмію відпочивати зовсім... Просто дуже хочеться бути корисною. Якщо в мене це вийде, то тоді я буду дуже щаслива, якщо в мене не вийде, то я, мабуть... Ну, такого не буде».
І не було. В невдовзі ефірі «5 каналу» Ольга Гінзбург заявила, що збирається засекретити архівні документи, що стосуються комуністичного режиму. Зокрема, Гінзбург хотіла б повернути гриф «Таємно» документам про право власності на землю й інше майно, силоміць відібране більшовиками в українців. Вона також проти обнародування списків тих діячів, які брали участь у репресіях, оскільки «це може нашкодити їхнім нащадкам». І взагалі, на думку Гінзбург, не можна допускати, щоб майже усі архівні фонди були доступні пересічним українцям. А ще вона наголосила, що не збирається передавати жодного документу до «шкідливого для України» Музею радянської окупації.
«Такого музею не повинно бути у нас у країні взагалі, тому архіви не надавали матеріалів для цього музею. Якщо вони будуть звертатися, то я поставлюсь до цього абсолютно негативно. Абсолютно негативно! Кому це треба? Моєму поколінню цього не треба. Якому поколінню треба розповідати про комуністичну окупацію?!», – заявила Ольга Гінзбург.
Геннадій Боряк засвідчує, що в Ольги Гінзбург слово не розходилося з ділом: «Цензуруванню, всупереч закону, був підданий не лише засіб масової інформації – розгромлений у рік свого 60-річного ювілею часопис «Архіви України» (1947-2007), коли перша особа, перебравши на себе функції головного редактора часопису, брутально викреслила з оригінал-макету чергового (і останнього) числа журналу некрологи по бл. п. Надії Світличній і Омеляну Пріцаку, а також публікацію про «ворога народу» Гната Хоткевича. Цензуруванню було вперше піддано також офіційний інтернет портал Держкомархіву – з інтернет виставки «Окупація. 1941-1944: Невідома війна. Невідоме життя» було вилучено розділ «Поміж двома тоталітаризмами: Ідеологічна пропаганда на окупованій території» зі зразками радянських та нацистських пропагандистських плакатів часів окупації». Іншими словами, фактично була здійснена спроба відновити тоталітарний лад в межах окремо взятого Держкомархіву.
Справжні науковці, які працювали у відомстві, півтора роки змушені були левову частку свого часу витрачати не на роботу за фахом, а на боротьбу з «комісарами». Геннадій Боряк зазначив: «Ми примусили їх виконувати доручення Президента і уряду щодо вшанування жертв Голодомору і комуністичного терору... Марними виявилися їхні зусилля нав’язати українським архівам концепцію голоду в СРСР 1932-1933 років, запропоновану російськими ідеологами спільного архівного проекту. Ми довели жалюгідність їхніх публічних галасливих заяв та скандальних погроз обмежити доступ до архівів, передусім – до тих, що засвідчують злочини комуністичного режиму: наявні законодавчі перепони виявилася для них нездоланним бар’єром. Ми дали їм можливість переконатися у марності пошуків «компромату» в державних архівах на ненависних їм «бандерівців» та інших «буржуазних націоналістів»... Підцензурна стаття про Гната Хоткевича була опублікована в іншому виданні, а зняті з друкованої версії часопису некрологи про видатних українців побачили світ в інтернетівському варіанті того ж таки журналу «Архіви України»... Провалилися спроби утримати фінансовий контроль над діяльністю нещодавно створеного Українського інституту національної пам’яті, – з 2008 року він набув статусу головного розпорядника бюджетних коштів».
Принципи – найостанніша річ в українській політиці?
Варто нагадати, що державний орган управління архівною справою в Україні було створено ще за доби Центральної Ради і першим його керівником був професор Олександр Грушевський. Нині Держкомархів – це спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства. Йому підпорядковується 680 архівних установ України, серед них 7 центральних державних архівів України, 24 державні архіви областей, 487 архівних відділів райдержадміністрацій. Ба більше: Держкомархівові в організаційно-методичному плані підпорядковані архівні установи інших міністерств і відомств із правом постійного зберігання документів – галузеві архіви Служби безпеки, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Державного картографо-геодезичного фонду тощо, а також архівні установи Національної академії наук України.
Одне слово: Держкомархів є ключовою ланкою у системі органів влади, що забезпечує збереження історичної пам’яті й доступ (або відсутність доступу) до її матеріальних носіїв. У тоталітарну добу архіви слугували комуністичній системі, не відкривали, а приховували історичну правду в спеціальних «спецхранах». У роки незалежності архівісти за активної участі доктора історичних наук Геннадія Боряка чимало зробили для перетворення архівної системи України відповідно до норм сучасної демократичної держави.
Виходячи з елементарних принципів – як професіоналізму, так і демократії – Юлія Тимошенко мала би ще у грудні 2007 року звільнити з посади Ольгу Гінзбург. Але вона звільнила Геннадія Боряка, для якого неприйнятна нова спроба по-комуністичному переписати українську історію. Може, причина цього у тому, що Тимошенко у тактичних питаннях в парламенті знаходить спільну мову з фракцією комуністів? Але чи не завеликою може виявитися ціна таких тактичних перемог? І відтак слід беззастережно визнати правоту та принциповість Віктора Ющенка?
...Але одразу ж виникає запитання: чому Президент України не ставив руба питання про очільницю Держкомархіву перед урядом Віктора Януковича, а обмежився зауваженням, що це «не робить компліменту владі»? Чому, формуючи новий уряд, коаліціонери випустили з поля уваги Держкомархів?
Чи все значно простіше, і стосовно Геннадія Боряка та організації роботи архівного відомства перемагає бюрократичне правило: «Не висовуйся?»