Соборність церкви: парафіяльний вимір

Богослови говорять – літургія не закінчується після храмової літургії, вона – у літургійному ставленні християнина до довкілля, до ближнього, до дітей і навіть до ворогів. Відтак, парафія, яка збирається навколо Чаші Христової для таїнства євхаристії, не припиняє свого існування до наступної неділі чи шанованого церковного свята. Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) є кандидатом філологічних наук. Він звертає увагу на цікавий філологічний нюанс: у російській мові слова «парафія» немає – є слово «приход». Але воно не відповідає буквально українському поняттю «парафія». «Приход» все-таки передбачає епізодичну присутність на Богослужінні, зазначає владика. Парафія – можливо, це те поняття, яке увійшло у наше церковне життя у той час, коли Церква взяла на себе найголовніші функції не лише у організації спільного сповідання Віри, але й у захисті національної, культурної ідентичності. Спільнота вірних у Христа, яка входить в ієрархічні структури Церкви. І Церква представлена у парафії настоятелем, без цього немає церковних громад.

Але спільнота народжується тоді, коли з‘являється справжня висока спільність у церковному розумінні. Тобто – співпричастя. Серце парафії – це престол. І від того, наскільки регулярним є Богослужбове життя, наскільки часто парафіяни сповідаються і причащаються. Дуже багато у чому залежить те, наскільки здоровим є це життя – не тільки регулярним, а й здоровим. «По тому впізнають вас усіх, що ви Мої учні, що ви любитимете один одного», - говорив Спаситель. І саме проблема присутності цієї братньої любові є, мабуть, ключовою у житті парафії.

І водночас, суспільна потреба у Церкві визначається тим, наскільки багато любові Церква нестиме суспільству. Якщо немає любові, то Церква може уподібнитись безплідній смоковниці. Знаєте, одна наша парафіянка одного разу сказала мені прекрасні слова, які я дуже часто згадую. Вона сказала, що залишилась у нашій Церкві, коли зайшла до церкви (храму), а на неї озирнулася бабуся і посміхнулась. І це було для неї так незвично, що вона зразу вирішила: це – моя церква. Це для мене дуже приємно з одного боку, а з іншого – як же мала деградувати Церква, коли звичайна людська посмішка і привітність, а не настороженість при вході до церкви здаються чимось надзвичайним».

Так, серце парафії – це престол, а душа її – літургія. Літургія, яка з грецької перекладається і як служіння, і як спільна справа. Ці справи постають з молитви, а далі йдуть у світ. Той самий світ, який є гріховним, але гідним спасіння. Настоятель однієї з найбільш згуртованих православних парафій Києва – Свято-Макарівської – отець Анатолій Затовський, говорить: парафію єднає молитва, а молитва має підтверджуватись добрими справами. А добрі справи – це наша недільна школа для дітей і для дорослих. Суспільна праця, духовний розвиток – при нашій парафії відкрили... Це громадська організація «Всеукраїнське православне педагогічне товариство»: ми працюємо над підручниками для дітей. Випустили безпосередньо за участі нашої парафії підручник «Християнська етика в українській культурі» для молодших класів (1 – 4 класу): більше ста шкіл Києва за цими підручниками вчать діточок християнській етиці.

Обличчя парафії – її настоятель. В Україні ніколи не бракувало жертовних пастирів, готових життя покласти за свою паству, бути з нею і в горі, і в радощах. Між тим, відкриття тисяч і тисяч нових парафій з невідворотністю поставило питання про моральну досконалість і духовну зрілість тих, хто мав би їх очолити. Речник Української православної церкви Київський патріархат архімандрит Євстратій (Зоря) зауважує: колись у Церкві висвятили дуже багато священиків, які не мали належної підготовки. Тепер йдеться про їхню богословську освіту і, говорячи світською мовою, перепідготовку.

Між тим чимало в Україні парафій, яким не бракує священичих покликань, і настоятелі яких, скидається, мають добрих мирян. Про одну з них розповідає Івано-Франківська кореспондентка Радіо Свобода Галина Добош. Опришівці – приміське село Івано-Франківська. Близькість аеропорту нагадує про місто, хоча тепер літаки значно менше дошкуляють. Головна вулиця носить ім’я о.Івана Блавацького – колишнього священика місцевої церкви. Навпроти одна одної, через дорогу – школа і церква Святої Великомучениці Параскевії. Місцева мешканка Текля тут живе всі свої 57 років, до церкви ходить і вона, і діти, і внуки. «В нас дуже церква зацікавлена, - говорить вона. - Йдуть молоді, діти, хресна дорога в нас правиться в середу, в п''ятницю, тоже йдуть багато людей. Були часи, що не ходили до церкви, була закрита. То кілько – 17 років, як в нас церква відкрита».

Цьогоріч церква відзначатиме столітній ювілей. Про підготовку до свята нагадують риштування навколо купола. На цю парафію о. Іван Репела прийшов у 1990-му. висвячений за 6 років до того у підпіллі, о. Іван згадує: «На Різдво саме 1991 року ще в церкві, яка більше була подібна на Вифлеємський вертеп, була зруйнована, 30 років тут був склад, відправив першу Службу Божу і одночасно ми почали ремонт нашого храму. Біля церкви не було нічого. Все, що є зараз – і резиденція одна, і молодіжно-катехитичний центр, і капличка, і дзвіниця – все було вже збудовано нами, парафіянами нашого храму».

Опришівська парафія велика – 5 тисяч прихожан. Отець Іван є і деканом Івано-Франківським, тож тут має двох помічників – о. Руслана Бабія і о. Тараса Огара. Саме вони займаються з молоддю. 27-річний о. Руслан, наймолодший священик в деканаті, проводить катехитизацію дітей до першого Святого Причастя. Він свідчить, що навіть таку молитву як Вірую, знає половина класу».

В Опришівцях діє недільна школа, створений дитячий церковний хор, парафіяльна бібліотека, діє Братство Матері Божої Неустанної помочі та рух «Матері в молитві». А ще ось уже п’ятий рік щопонеділка вся школа є в церкві, – каже о. Іван. В минулому році спільно ставили Хресну дорогу. Разом їздять по священних місцях і ходять на прощі – Гошів, Зарваниця, Унів, Почаїв. А ще проводять... футбольні турніри на приз газети «Парафіяльний вісник» (її три роки видають в Опришівцях). Поряд з церквою якраз футбольне поле – колись це був священичий город. Кажуть, і через спорт можна заохотити молодь до церковного життя.

Звісно, далеко не кожна парафія в Україні є такою активною і благополучною. І, звісно, кожна без винятку парафія стикається з безліччю проблем. Вони стосуються не лише землекористування, оплати за комунальні послуги, інших господарських питань. Але й організації духовного життя, просвітництва, богословської освіти, духовної праці з дітьми, жінками, доброчинства.

Але є парафіяльні проблеми, які сягають глибин людського існування, вибору між відкритістю й ксенофобією, свободою і рабством. Московський священик і релігієзнавець Яків Кротов говорить про глибинні проблеми парафіяльного організму в Росії

«В Росії православна парафія сьогодні – те ж саме, що православна громада. Це – адміністративна одиниця, абсолютно безправна. Ще в середині 18 століття православні парафії в Росії позбавили права обирати священиків – раніше в них таке право було. Останні 200 років – парафія це такий собі партосередок, священиків не обирають, а призначають, все майно в Росії – принаймні в Московській патріархії належить централізованій організації, тобто Синодові, парафії не належить навіть постілка. Ну, це віддзеркалення загальноросійської ситуації, коли все належить центральному урядові і тільки здається в оренду – як у Давньому Єгипті все належало фараону. Відповідно, немає книг парафіян, немає фіксованого членства, є фіктивні двадцятки – адже настоятель може кого завгодно вигнати і скаржитися немає куди, бо немає Церковного Суду. І хоча зараз у парафії йде багато молоді, вона не звикла до демократичності, до народоправства, соборноправності у світському житті – там цього немає – і в Церкві їй цього не треба. Більшість задовольняє відсутність свободи, на жаль, в Церкві шукають утіхи в рабстві, а не в звільненні. Задовольняються духовним звільненням, я сподіваюсь, що це – тимчасово. Бо не можна звільнити дух, не звільнивши – рано чи пізно – всю людину повністю».

В Україні ситуація трохи інша - чинне українське законодавство дещо обмежує самодержавство священоначалля. Але той, хто знає ситуацію в пересічній парафії, вимушений буде погодитися: багато з того, про що свідчить отець Яків стосується і українського парафіяльного життя. Відтак, одвічне питання: Що робити? Відповідає архієпископ Ігор (Ісіченко):

«Є дуже важливий образ у Євангелії, до якого Ісус повертається кілька разів: це образ закваски, яка квасить все тісто. Цим православна парафія відрізняється від секти. Секти не у такому образливому розумінні, а у сенсі загальнохристиянському, як відособленої від усього довколишнього світу спільноти, що вона відкрита для світу. Вона покликана до євангелізації, вона несе апостольську місію. І тоді дуже часто розв‘язуються ті внутрішні проблеми, які здаються не розв‘язними якщо парафія герметично замкнена».

Соборність Церкви має три виміри – вселенський, помісний і також вимір євхаристійної громади – парафії, об’єднаної спільністю віри і спільністю дії. І жоден з цих вимірів не може бути знехтуваний без шкоди цілій Соборності.