Сергій Грабовський Прага, 5 березня 2008 (RadioSvoboda.Ua) – Можливо, це якийсь дивний збіг обставин, можливо, це закономірність, але Верховна Рада почала працювати вкрай нестабільно саме після впровадження політреформи, яку заклали зміни до Конституції від 8 грудня 2004 року. Істотне посилення повноважень парламенту, яке мало б теоретично гарантувати розвиток демократії, обернулося на практиці своєю протилежністю. Перед лицем всієї країни впродовж кількох років значне число українських депутатів із наполегливістю, гідною кращого застосування, демонструвало нехтування елементарними приписами здорового глузду, не кажучи вже про закони, включно з Основним.
Результатом, поміж іншого, стало помітне зростання в суспільстві зневіри в ефективності парламентської демократії і політичного цинізму, що, як видається, було підкріплене першими місяцями діяльності (радше, втім, бездіяльності, якщо зважати на мізерні результати законотворчості) Верховної Ради шостого скликання. Один закон, ухвалений на першій сесії, і три – на другій: от і все, чим може похвалитися єдиний законодавчий орган України (при тому, що кількість зареєстрованих законопроектів сягнула 1200, а таких, що перебувають на розгляді у комітетах – 886; і якщо ще місяць тому на розгляд поданих законопроектів з дотриманням усіх процедур було потрібно півтора року, то тепер – уже понад два роки).
Український парламент не виконує своїх функцій
Досі не зроблено те, що, за регламентом Верховної Ради, мала зробити ще перша її сесія (стаття 16.12 передбачає обрання першого заступника та заступника голови українського парламенту саме на цій сесії). Не здійснюються кадрові призначення, які входять у сферу конституційних повноважень Ради. Ба більше: до кінця березня має бути підготовлений і ухвалений модифікований варіант Державного бюджету-2008; у разі, якщо це не буде зроблено, Кабмін змушено перейде на «ручне управління» фінансовими потоками.
Тим часом блокування трибуни та інші форми перешкоджання нормальній діяльності Ради залишаються на озброєнні опозиційної меншості – фракцій Партії регіонів і Компартії. Чи вважають ці політичні сили, що від цього вони одержують неабиякий зиск?
Мабуть, що так, але чи не хибне це враження? Бо ж, оскільки події у Верховній Раді і навколо неї розгортаються під пильним спостереженням ЗМІ, особливо телебачення, то, якщо хтось реально і виграє від розвитку чинного подій, так хіба що «Свобода Савіка Шустера», де на радість любителям «смажених фактів» обговорюються все нові й нові скандали у владних ешелонах.
А тим часом формується ситуація, яку Голова Верховної Ради Арсеній Яценюк окреслює так: «Не виключено, що залишаться виключно дві конституційні й законно вибрані галузі влади, крім судової, – це Президент України, що буде виконувати свої повноваження у встановлений Конституцією термін, і Кабінет Міністрів».
Відтак чимало впливових депутатів чи то щиро вбачає панацею від усіх політичних лих у проведенні нових дочасних виборів Верховної Ради, які розв’язали б усі ці колізії і визначили, кому саме довіряють виборці в такій ситуації, чи то на замовлення певних політико-фінансових сил прагне через вибори довести ситуацію до крайнього абсурду.
Що саме превалює – сказати важко. Принаймні, розмови про дочасні вибори вже ведуться на повну силу; за останні дні перспективи таких виборів обговорили на своїх засіданнях практично всі фракції Ради.
Ще одні дострокові вибори?
Чи змінять ще одні дострокові вибори розклад сил у Верховній Раді? Як засвідчують соціологи, навряд. Схоже, дострокові вибори можуть відбутися несамохіть, наче й випадково – адже ставши одним із генераторів політико-правового хаосу в країні, український парламент, видається, став заручником хаосогенних сил, які він сам викликав до життя.
Правові ж підстави дочасних виборів можуть виникнути в кілька способів. По-перше – у разі, якщо впродовж 30 днів під час чергової сесії не відбуватимуться пленарні засідання. Здається, всі погодилися із роз’ясненням представника Президента у Верховній Раді Романа Зварича, що торік про дострокове припинення повноважень парламенту не йшлося, натомість «Президент визнав лише неповноважність Верховної Ради України». Відтак не діє припис статті 90 Конституції, за яким Верховну Раду не можна розпустити впродовж року після позачергових виборів; отож у разі, якщо засідання не почнуться ближчим часом, Віктор Ющенко 13 березня одержить право розпустити Раду.
По-друге – у разі відставки чинного Кабміну й нездатності парламенту впродовж 60 днів сформувати новий уряд. А таку відставку можна ініціювати двома конституційними способами: через добровільне складання повноважень прем’єром або через ухвалення парламентом резолюції недовіри урядові (стаття 115 Конституції).
По-третє – на основі статті 66 регламенту Верховної Ради, згідно з якою урядова коаліція припиняє свою діяльність, якщо в ній бере участь менш ніж 226 депутатів. Отже, цілком можлива ситуація, коли стара коаліція зникає, а нова коаліція не формується взагалі, і тоді можна включити механізм уже згаданої статті 90 Конституції, за якою однією з підстав розпуску Верховної Ради є її нездатність впродовж 30 днів сформувати коаліційну більшість.
Нарешті, глава держави може розпустити Верховну Раду і в разі, якщо вона ухвалюватиме за рік по 10 законів (а саме такою виявиться її продуктивність, якщо поширити на майбутнє «успішний досвід» минулих місяців). Хоча формально в Основному Законі й відсутні відповідні формулювання, Президент України може піти шляхом свого португальського колеги, який 2004 року під оплески виборців відправив уряд і парламент у відставку з лаконічною (і відсутньою в Конституції) формулою «за непрофесіоналізм».
Чи є спікер Яценюк самостійним політичним гравцем?
Навколопарламентську інтригу посилює те, що аналітики ніяк не зійдуться на тому, яку ж роль в подіях останніх місяців реально грає Голова Верховної Ради Арсеній Яценюк. Одні вбачають в Яценюкові ледь не втілення ідеального спікера, політика нового покоління, який розважливо і сміливо поводиться у складній політичній ситуації. Інші вважають його несамостійною постаттю, ледь не пішаком президентського Секретаріату, який начебто прагне послабити парламент й уряд, в тому числі – і за допомогою ініціації дочасних виборів.
Утім, не можна виключити і того, що Яценюк веде складну і ризиковану власну гру: поставити Верховну Раду на грань розпуску, змусити депутатів у критичній ситуації стати над дріб’язком і над інтересами окремих партійних босів на ґрунті обстоювання національних інтересів, як це було вже у знамениту «конституційну ніч» з 27 на 28 червня 1996 року, коли загроза переходу всієї влади до Президента Леоніда Кучми змусила депутатів проголосувати за досить-таки демократичний Основний Закон.
Так чи інакше, молодий спікер виявився одним із ключових гравців; без нього – в силу чималих повноважень, покладених на Голову Верховної Ради статтею 88 Конституції, – парламент не може здійснити жодного кроку у будь-якому напрямі. Усунути ж спікера з посади (деякі депутати вже пропонували таке) непросто: статті 71–72 регламенту Верховної Ради описують вельми заплутану і тривалу процедуру відкликання голови українського парламенту, яку за чинних обставин, видається, просто неможливо реалізувати.
Іншими словами, підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради шостого скликання визрівають буквально на очах у мільйонів виборців; при цьому певні політичні сили своїми активними діями чи бездіяльністю фактично ініціюють і легітимізують такий розпуск.
Отож, якщо у ближчі дні не ввімкнуться «імунні захисні сили» українського парламентаризму, не виключено, що у травні 2008 року пройдуть нові дострокові вибори.