Несподіване проведення одразу двох соборів Української православної церкви (Московського патріархату) – спочатку нібито планувалися винятково збори мирян, духовенства та єпископату – вже стало головною інформаційною сенсацією 27 травня. Адже, на відміну від зборів, саме собори мають право вирішувати питання про майбутнє церкви.

Відразу після закінчення собору інформаційні ресурси не лише в Україні, а й у всьому світі зарясніли заголовками про незалежність Української православної церкви (Московського патріархату) від самого Московського патріархату. Однак жодних документальних доказів такої незалежності у рішенні собору ви не знайдете. У ньому йдеться виключно про рішення змінити статут УПЦ (МП), який переповнений формулюваннями про зв’язок Української православної церкви та Російської православної церкви (РПЦ), а сама Українська православна церква позначена – так, у власному статуті – як самоврядна частина Російської православної церкви.

Але хоча б спробуємо припустити, що ці пункти зі статуту дійсно будуть вилучені. Чи випливає з цього, що УПЦ справді стала незалежною?

Ні, не випливає. Для того, щоб церква стала незалежною, вона має – це ми добре знаємо з досвіду останніх років – отримати томос із визнанням своєї автокефальності. Такий томос Православна церква України (ПЦУ) отримала від Вселенського патріарха Варфоломія. Але він дав томос не якійсь окремій православній конфесії, а всій спільності українського православ’я. Більшість духовенства та єпископату УПЦ (МП), однак, не погодилася брати участь в Об’єднавчому соборі у святій Софії 2018 року, і навіть тепер, у час масштабної війни, синод УПЦ (МП) продовжує наполягати на правильності цієї позиції.

Українська православна церква (МП), втім, була не згодна не лише з томосом. Вона не сприйняла рішення Константинопольського патріарха, який оголосив Україну власною канонічною територією та визнав порушення у попередньому рішенні про передачу Київської митрополії РПЦ. Жодних змін у цій позиції Української православної церкви (Московського патріархату) я не побачив.

Відтак УПЦ (МП) продовжує вважати Україну канонічною територією РПЦ.

Але в цьому випадку з проханням про визнання автокефалії УПЦ (МП) має звертатись до Синоду РПЦ на чолі з патріархом Кирилом. Подібний процес ми спостерігаємо зараз між Сербською православною церквою та Македонською православною церквою. Сербський патріарх Порфирій привіз у Скоп’є томос, яким визнається автокефалія Македонської православної церкви. Тільки ось патріарх Кирило – не патріарх Порфирій. І ніякого томосу він, як ви розумієте, до Києва не привезе.

Добре, давайте пофантазуємо. Припустимо, що Російська православна церква визнала, що не може більше утримувати УПЦ (МП) та погодилася з її автокефалією. Чи означає це, що Українська православна церква – тепер незалежна церква?

Ні, не означає. Томос, який видасть Московський патріарх, має бути підтверджений Вселенським патріархом. А Вселенський патріарх не підтвердить цього рішення з однієї простої причини: він не вважає Україну канонічною територією Російської православної церкви (на відміну від Північної Македонії, яку він вважає канонічною територією Сербської церкви). А без підтвердження Вселенського патріарха – подобається це комусь чи ні – жодної автокефалії у православному світі не буває.

Московський патріарх Алексій I 52 роки тому видав томос про автокефалію

Православної церкви Америки. Але тодішній Вселенський патріарх Афінагор цього рішення не визнав та засудив «неканонічний курс» РПЦ. Результат – переважна більшість православних церков світу так і вважає Православну церкву США частиною Російської православної церкви.

І така ж сама доля чекає на Українську православну церкву (МП) навіть у випадку згоди РПЦ – без підтвердження томосу Вселенським патріархом вона так і залишиться частиною РПЦ. Які б зміни до статуту не вносилися її соборами і які б рішення не ухвалювалися в Москві.

Але припустимо, що УПЦ (МП) тепер не вважає Україну канонічною територією Московського патріархату. Що ж, у такому разі їй доведеться визнати свої помилки та погодитися з тим, що Україна – канонічна територія іншої церкви, Вселенського патріархату. Але тоді треба буде зробити і наступний крок: визнати легітимність рішень свого патріарха та запустити процес входження – не об’єднання, а саме входження – до Православної церкви України (ПЦУ).

Бо якщо ми погоджуємося з тим, що Україна – канонічна територія Вселенського патріархату, то жодної Української православної церкви (Московського патріархату) на її території просто не може існувати. Такими є закони канонічного права, їх не скасує жоден собор УПЦ (МП). І жоден собор РПЦ, до речі, також.

Три варіанти майбутнього

Таким чином, перед Українською православною церквою (Московського патріархату) відкриваються три варіанти майбутнього.

Перший шлях – збереження церкви як автономної частини Російської православної церкви. Це очевидний наслідок рішень собору УПЦ. В УПЦ (МП) немає і не може бути повноважень щодо проголошення автокефалії. У Московського патріарха Кирила немає повноважень щодо надання автокефалії УПЦ. Навіть якщо він зважиться на такий крок, його рішення не буде визнано світовим православ’ям без затвердження Вселенського патріарха. А схвалення не буде.

Другий шлях – як мені здається, найлогічніший і чесніший: приєднання до Православної церкви України (ПЦУ) та подолання розколу, ініційованого та спровокованого Москвою як – і нехай священники УПЦ (МП) це, нарешті, зрозуміють – сприяння підготовці путінського вторгнення в Україну. Путіну не потрібна незалежна церква в Україні, бо йому не потрібна незалежна Україна.

Третій шлях – існування у вигляді самопроголошеної автокефалії, тобто у розколі зі світовим православ’ям. У тому самому статусі, проти якого УПЦ (МП) виступала протягом 30 років – після так званого Харківського собору, на якому із порушенням кількох пунктів статуту УПЦ відбулося усунення тодішнього митрополита Київського та всієї України Філарета. Тридцять років УПЦ (МП) доводила, що УПЦ Київського патріархату (УПЦ КП), створена Філаретом – зовсім не церква, однак зараз може піти таким самим шляхом.

Який все одно завершиться приєднанням до помісної церкви України – здається, що ієрархи та духовенство УПЦ (МП) просто бояться це зрозуміти.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і його проєкту Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода