ЛЬВІВ – У Львові вийшла друга книга творів «Мої думки» Героя України (посмертно), журналіста, громадського діяча, волонтера, офіцера Збройних сил України Тараса Матвіїва. Тарас Матвіїв був командиром 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. 31-річний захисник загинув 10 липня 2020 року на Луганщині. Батьки Героя України продовжують справу сина, бережучи про нього живу пам’ять.
Перша книжка «Мої думки. Ритмопроза» вийшла торік, а нещодавно побачила світ друга – «Мої думки. Проза». Це філософія життя українського захисника. Батьки Героя України – Валентина і Тарас Матвіїви – реалізували мрію сина – видали його твори. «Єдине, що мене не зрадило, – слова, які я писав душею». Писав Тарас Матвіїв душею і поезію, і прозу, і публіцистику, виливав свої думки на папері, у комп’ютері, телефоні і навіть писав на серветках. Після загибелі сина 10 липня 2020 року батьки переглядали речі у його робочому столі і там знайшли папку, в якій були списані папери.
«Коли почала читати, зрозуміла, що це твори Тараса. Те, що він писав – чудово. Я знала, що він володіє гострим і влучним словом, що пише тонкі, ліричні речі, глибокі роздуми стали для мене несподіванкою», – каже Валентина Матвіїв.
Однак протягом року після загибелі сина батьки не могли взятись за упорядкування творів сина. Надто глибока була рана втрати, надто пекучий біль переживали і перший рік без сина був невимовно важким, розповідають батьки. Але написане сином все ж крутилось у голові. «Перша річниця з дня народження Тараса для неба минула і вже ми взялись серйозно за справу», – говорить Валентина Матвіїв. Твори сина відкривали його світ для неї, про який вона не знала.
«Я збирався написати листи до батьків, коханої,
побратимів, українців.
До кожного окремо: добрі слова й афористичні тези.
Багато суму і твердої віри.
Щоб цитували у новинах. І написав би!
Але занадто багато слів у цьому світі.
Так мало вчинків».
З цих слів, написаних 29 червня 2014 року Валентина Матвіїв зрозуміла, що у сина вже тоді зародилась думка піти добровольцем на фронт. І він це зробив: у травні 2015 року пішов служити добровольцем у підрозділ «Карпатська Січ». Тарасові було 26 років. Боронив із побратимами Піски. Тарас почав реалізувати одну зі своїх мрій – «військо – це мрія юності. Не давала спокою останні роки…», «військова служба: контракт і офіцерство».
Була дуже здивована синовою глибиною і передбаченнямиВалентина Матвіїв
«Я почала перебирати листочки і побачила у Тараса роздуми про Бога, про Україну, про її долю, про любов, журналістські записки. Роздумував над своєю подальшою життєвою стежкою, яка з його мріями мала поєднатись з ЗСУ. Коли я це прочитала, була дуже здивована синовою глибиною і передбаченнями, він говорив, що серйозна війна – ще попереду. Але коли почала читати обґрунтовані речі, то зрозуміла, наскільки дитина, добре знаючи історію України, розуміла, що на локальному конфлікті це все не завершиться», – каже Валентина Матвіїв.
Коли прочитали думки сина, стало батькам легше чи важче?
Він ручкою написав «Мої думки», а на зворотній стороні: відредагувати (в хронологічному порядку) маміВалентина Матвіїв
«Напевно, легше. Коли ми чекали тіло сина зі сходу, однозначно для себе я тоді ухвалила рішення – книзі бути! Ми знайшли файли з 51 мрією Тараса. Перша мрія – перемога: Крим і Донбас. А друга – видати книгу, збірку спогадів. Важко було зосередитись на книзі. Треба було все упорядкувати. Бо було написано і від руки, і надруковано. Він ручкою написав «Мої думки», а на зворотній стороні: відредагувати (в хронологічному порядку) мамі. І тому я зрозуміла, як рухатись, потрібно було шукати першоджерела, коли було написане те чи інше. Ми багато матеріалу перелопатили у різних ґаджетах, в його блокнотах, майданних нотатках, військових, які курка лапою писав, я фотографувала, збільшувала, щоб розібрати. Робота тривала довгий час», – розповідає мама Героя.
Для батьків було важливе оформлення книги, щоб дизайнер перейнявся думками сина і зумів відтворити його світ, проілюструвати фотографіями.
Ми поєднали і автентичний почерк Тараса і фотографії, його архівВалентина Матвіїв
«Ми довго шукали, хто б міг взятися за дизайн. Оксана Панчишин дуже пройнялась Тарасовою долею, вчитувалась у кожне його слово, шукала образи, щоб відтворити у дизайнерських ілюстраціях. Ми поєднали і автентичний почерк Тараса і фотографії, його архів. Все продумали і видавництво «Колір ПРО» видало книги», – каже Валентина Матвіїв.
Батьки мали сумнів, чи видавати їм листування сина з дівчиною, в яку був закоханий. Оскільки це були дуже інтимні речі, і чи варто їх виносити на загал. Але, як зауважила Валентина Матвіїв, ці листи сина – це зразок епістолярного стилю, вишуканого, які передають почуття молодої людини. І вирішила, що такі речі не мають залишатись у шухляді. Як і його глибокі роздуми про віру і Бога.
Тарас був не просто воїн, а воїн-християнинВалентина Матвіїв
«Тарас був не просто воїн, а воїн-християнин. Він мусів мати при собі написану маминою рукою молитву – 90 Псалом. Для нього важливими були сповідь і молитва, розмова сам-на-сам з Богом. Його дідусь Микола у час Другої світової війни у гімнастерці носив написаний Псалом 90. І говорив про те, що ця молитва врятувала йому життя, коли його рота потрапила у важку ситуацію і його побратими просто вмирали на очах. Їх двоє залишилось живими. Дідусь розповів це якось Тарасові, і син попросив мене написати йому цю молитву від руки. Коли тіло Тараса привезли, ми в його однострої знайшли написану мною молитву. Ми віддали це у музей, але мені наснився сон, що я маю це забрати, і ми забрали цей аркуш з написаною молитвою. Це тепер наша сімейна реліквія», – говорить Валентина Матвіїв.
Жива пам’ять про сина
Берегти живу пам'ять про сина – цей шлях обрали батьки Героя. Друзі Тараса Матвіїва ініціювали проведення журналістського конкурсу його імені, військового вишколу для молоді, який вже відбувся уп’яте цьогоріч. А батьки всі ці ініціативи активно підтримують. Ця жива пам’ять дає батькам, які втратили єдиного сина, силу жити.
Жива пам'ять сина – його книги, думки, які живуть, крокують світомВалентина Матвіїв
«У нас після загибелі сина було два шляхи: ти не приймаєш це, занурюєшся у невимовний, безперервний біль, депресію, в сльози, перестаєш спілкуватись зі світом, ненавидиш все і всіх, заганяєш себе в кут, з якого вийти вже неможливо. І я знаю багато таких матерів, які навіть через багато років не змогли знайти в собі сили жити з цим далі. Тому хворіють, не мають бажання жити. Другий шлях, навпаки, слідувати за сином. І ми обрали цей шлях: по максимуму продовжити пам’ять про сина, його справу, що дуже важливо. Але важливо, що пам’ять має бути живою, не просто зацементувати десь пам’ятник, гранітну дошку. Жива пам’ять сина – його книги, думки, які живуть, крокують світом, потрапляють до людей, знаходять у їхніх серцях відлуння», – наголосила мама Героя України.
Втрата єдиного сина поєднала в одне ціле його батьків. «Нас горе, навпаки, зблизило, згуртувало, зміцнило», – зауважив Тарас Матвіїв, тато Героя.
Від квітні 2020 року взвод, яким командував Тарас Матвіїв, обороняв територію на Луганському напрямку. Почався мінометний обстріл по українських позиціях. У бліндаж потрапила міна. Тарас прийшов на допомогу побратимам і двох виніс, третій вийшов сам, а неподалік від Тараса прилетіла міна. Він загинув 10 липня 2020 року від множинних поранень.
«Прохання:
Будьте гідними ранкового сонця!
Як сказати, щоб вас пройняв мій біль?
Біль чорної матері, біль землі потривоженої?
Коли почуєте стогін вітрів Сходу?
Не виправдовуйте свою черствість буднями.
Не виправдовуйте пристосуванством нервової системи.
Які то будуть жнива цього літа рясні
І маки в житі!
…і ви вкотре не пропхнетесь у вагон метро
Через бісову множинність зайвих тіл.
Проклинаючи час, заплющіть очі і згадайте про маки в житі». («Як будете ховати»)
Днями Тарас Матвіїв посмертно був удостоєний ордена «Хрест Героя», який започаткований 24-ю окремою механізованою бригадою для вшанування пам’яті і подвигу всіх загиблих бійців з 2014 року у війні з Росією. Він писав: «Зло тому слабке, бо знає свою конечність. Воно біситься від своєї ролі служника. Господь, допускаючи у наш світ зло, перетворює його на невільного підданця».
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
