79-річна вчителька української мови та літератури з Авдіївки Марина Марченко разом з рідними зараз живе на Дніпропетровщині. Жінка, чиє обличчя, намальоване на стіні будинку прифронтового донбаського міста, стало символом опору України, була змушена виїхати з дому прямо під обстрілами. Російські війська вдруге зруйнували її будинок в Авдіївці – повертатися їй тепер нікуди. А мурал із її зображенням – поки вцілів, але понівечений осколками.
Про себе, своє життя, війну та надії Марина Марченко розповіла Радіо Донбас Реалії.
Про вибір професії
Я народилася в Кіровоградській області, у селі Небелівка, а школу закінчила – у Черкаській. Нас в родині було восьмеро. З дитинства я любила співати. Коли я закінчила школу в рідному селі, мені дали направлення – вступати до консерваторії на вокал. Старший брат повіз мене до тодішнього Дніпропетровська. Там була філія київської консерваторії. Всі іспити я склала, окрім сольфеджіо. Написані на дошці ноти – мені їх треба було прочитати й проспівати. Але для цього в мене не було знань – я не вчилася в музичній школі, в селі її просто не було.
Братові сказали: слух, голос є, пройшла, але хай вона екстерном закінчить музичну школу – і ми її зразу приймемо без екзаменів на майбутній рік. Але батько мені каже: «Артистка? Що це за спеціальність? Всі артистки шляються все життя по світу! Іди на вчительку, бо це благородна професія». А батьків тоді дуже слухалися! Як сказав батько – так і повинно бути.
Тоді, 1961 року, я вступила до Слов’янського педінституту – вчитель початкових класів. Направили мене працювати – в Донецьку область, Ясинуватський район, станція Желанна, школа «Більшовик». Там я вчителювала п’ять років. З чоловіком ми теж там познайомилися. Він закінчив музичне училище і був організатором позакласної роботи – хор вів, музику.
Закінчила й педінститут у Луганську – вчитель української мови та літератури. У мене дві освіти.
1965 року ми переїхали в Авдіївку, де чоловік отримав квартиру. З того часу я працювала в Авдіївці, до березня 2022 року. Спершу – у 5-ій, а потім у 6-ій школі, яку розбили... Чоловік працював в на коксохімічному заводі.
Працювалося й жилося весело. У вільний час було багато концертів: він – грав, я – співала. І російською мовою, і українською – «Вчителько моя, зоре світова», «Ми підем, де трави похилі», пісні на слова Андрія Малишка… 15 серпня виповнилося 58 років мого педагогічного стажу.
Про ставлення до української мови
Ставлення було яке? У пріоритеті багато років поспіль за радянських часів була російська мова. Дітей військових від вивчення української мови звільняли. Були школи з російською мовою навчання. І тільки, як Україна здобула незалежність, усі школи міста стали з українською мовою навчання, усі предмети – українською.
Моя донька також вчителька української мови та літератури, щойно випустила 11-й клас
Ніхто не примушував. Діти самі вчили. Я була багато років завучем, при мені переходила школа на українську мову, то скажу так – ніяких проблем не було.
Коли запровадили тестування 11-класників, то діти, як мені здається, взагалі почали активно вивчати українську мову. Це був перший предмет, який необхідно було складати, і всі предмети також складалися українською мовою. Вивчали щиро, не з-під палиці. Я пишалася, що діти знають мову.
Моя донька – а вона також вчителька української мови та літератури – щойно випустила 11-й клас. Ці діти гарно поскладали українську мову – і на 190 балів, і на 180. А кажуть: «Донбас, Донбас, російськомовний…»
Про 2014 рік
Добре пам’ятаю 2014 рік, початок цієї війни. Робота в школі була дуже важкою. Чому? Діти, які не виїжджали, пережили й пропустили через себе оте все, що й дорослі, – стрілянину, обстріли, розруху, розбиті будинки… Ми, вчителі, намагалися приділяти учням якнайбільше уваги. Світла не було, води не було – ми намагалися виконувати домашні завдання з дітьми прямо в школі. Треба було підходити індивідуально до кожного.
Спершу були маленькі класи – 10-11 дітей, потім, коли було перемир’я, відносна тиша, діти почали повертатися – класи зросли до 20-25 учнів. Стало тихіше, обстріли були, але не такі інтенсивні. Страждала в основному «промзона» – між Ясинуватою й Авдіївкою. Школа від неї далеченько – десь чотири кілометри. Виживали, звикали.
Світла не було, води не було – ми намагалися виконувати домашні завдання з дітьми прямо в школіМарина Марченко
Батьки і діти верталися у своє рідне місто зі слізьми. Я давала дітям, наприклад, такі теми творів: «Моє рідне місто», «Як я ставлюся до міста», «Моя Україна – це Авдіївка». Діти писали про це від щирого серця! Я читала із задоволенням, пишалася, що ми виховали таких дітей, які люблять Україну!
Пам’ятаю, як в учительській я зачитувала твори свого учня, Олександра, зараз він футболіст. Тоді він був у сьомому класі. Він писав, що коли повернувся з батьками в Авдіївку й ступив на рідну землю, для нього це був найвищий прояв щастя… Діти самі це відчули, коли побували на чужині. Та я й сама це зараз відчуваю. Такі були слова, до сліз. Я дякувала дітям: «Які ви молодці!».
...та 24 лютого 2022-го
Була пандемія, і ми були на дистанційному навчанні. Чуємо по телебаченню: «Війна!». Ні ми, ні діти спершу не вірили. По телефону, онлайн учні запитували: «Невже це знову війна? Вже ж пережили і знову таке саме?». Це був суперстрес для всіх– і для дітей, і для дорослих. Тільки ж наче трохи оговталися, привели трохи місто до ладу, повставляли вікна…
Почалася колотнеча, паніка. Діти з родинами почали від’їздити. Води в місті не було. Ми набирали в баклажки – технічну, і по 20 літрів, і по 30, і по 40. Її підвозили. А зварити їсти – купували. 1 гривня – 1 літр. До цього всього ми звикли. А от коли відімкнули електроенергію й опалення… Це вже було страшне.
Стріляли – теж було звично, але коли почали пускати ракети, і почали займатися цілі будинки… Горіли фосфорні боєприпаси, їх не можна було погасити водою. Ось тоді, 14 березня, коли поряд загорілися сусідні під’їзди, раненько-вранці ми зібралися і вирішили виїздити. Був перевізник. За перевезення до Дніпра з нас взяли по тисячі гривень. Ще по-божому…
Про мурал, та що з ним зараз
Коли почалася війна, 2015, 2016 рік уже, – стали приїздити до Авдіївки поважні гості, зокрема і з Європарламенту, і з Польщі, з Литви, з Чехії. Себе хвалити не буду, я вже багато працюю в школі і маю нагороди – відмінник освіти, три грамоти Верховної ради, орден і так далі. І от мені сказали: принесіть фотографії, ми будемо робити фотосесію. Я принесла. Одного разу – урок у п’ятому класі, відчиняються двері, заходять репортери…
Потім я дізналася: було 18 фотографій різних людей. Ніхто їх не характеризував. Цей австралійський художник Гвідо Ван Хелтен передивився всі фото кілька разів і каже на моє фото: «Оцю жінку я буду малювати. Можете мені не розповідати, хто вона і що. Але я вибрав її, бо в неї дуже сумні очі, видно, що вона пережила дуже багато горя».
І от його привели до нас у школу. Він ще раз мене сфотографував. І за два дні, під обстрілами, створив цей мурал. За два дні – вже можна було впізнати обличчя, а потім він допрацьовував ще деталі. Малював на розбитому будинку. У народі він у нас зветься – «розукрашка». Якраз біля цього будинку був поранений мій чоловік, ледь не вмер, ледве порятували...
Мурал вже облущений, посічений осколкамиМарина Марченко
Коли мурал був готовий, Гвідо – такий симпатичний, плечистий, років 45, – приїхав до школи, обійняв мене в класі перед учнями і каже: «Вам сподобався мурал?». А я відповідаю: «Та я там така стара, наче мені сто років!». А він каже: «А хіба ви мало горя пізнали? Ваш образ символічний. Це – всі жінки Авдіївки, які під час війни не кинули свого міста, які працювали. Це – символ Авдіївки: як під час війни страждають люди». Ще каже: «Ваш погляд спрямований туди, на Донецьк. У ньому ніби запитання – що ж ви робите, що виробляєте?»
Спочатку мурал був гарненький: якщо відійдеш далі – точно я. Будинок той мали відремонтувати, але так нічого й не зробили. Жодна людина там зараз не живе. Мурал вже облущений, посічений осколками.
Про дім...
В Авдіївці немає жодного будинку, який би не був пошкоджений. У нашому будинку два під’їзди повністю згоріли. Світла немає, води немає, газу немає. Лишилися люди в місті – близько двох тисяч. Готують на вогнищах, але йде зима… Навіть якщо б війна скінчилася зараз – нам нікуди вертатися. У нашій квартирі – кухня повністю винесена. Ванна побита. Зала і балкон розбиті. Квартира була побита в 2014 році, ми встигли трохи відновити. І от – знову.
«Авдіївку вже взяли» – таку дезінформацію поширюють ті бандюки. А ми дізнаємося від наших, місцевих, іноді, коли є зв'язок, – та нічого подібного! Місто понівечене, потрощене, ідуть запеклі бої. Але я вірю: Авдіївку не здадуть!
...та новий тимчасовий дім
Живемо ми зараз у селі під Дніпром. Хатка-«времянка». Дві кімнатки. В одній – чоловік і я, у другій – мого внука жінка з маленькою 9-місячною дитиною. Дочка й зять сплять у будинку – їх пустили родичі. І тут же живе жінка мого брата. Тобто нас семеро. Харчуємося разом.
Виживаємо, як можемо. Зять не працює, його хімзавод розбитий. Дочка і я – працюємо.
Діти хочуть у школу. Навіть ті, що перебувають на інших територіях, – хочуть навчатися зі своїми вчителями і в своїй школіМарина Марченко
У новому навчальному році збираюся також працювати. Займатися з дітьми будемо дистанційно. В Авдіївці сім шкіл – і всі розбомблені. Спілкуюся зі своїми учнями. Діти хочуть у школу. Навіть ті, що перебувають на інших територіях, – хочуть навчатися зі своїми вчителями і в своїй школі. Батьки написали заяви, що діти будуть навчатися з нашими вчителями, – майже 100% по кожному класу. Нам довіряють діти й батьки. Я і сама дуже скучила за дітьми!
Уже знаю, як почну перший урок. Скажу: «Добрий день, діти! Я так за вами скучила, так чекала цього дня! Зараз іде війна. Але вона закінчиться, буде відбудова, буде все добре – і ці знання вам знадобляться».
Про передумови великої війни
Передумови війни – це дуже складне питання, аби пояснювати їх дітям на уроках мови. Це учням мають пояснити на уроках історії.
Що ж до моєї особистої думки, то я думаю, що війна почалася через заздрістьМарина Марченко
Що ж до моєї особистої думки, то я думаю, що війна почалася через заздрість. Путін заздрив Україні – що у нас такий народ, дружний, роботящий. Ось подивіться: зараз – як люди об’єднуються, як підтримують наших захисників!..
Я можу помилятися, але коли почалася війна на Донбасі, 2014 року, її треба було якось завершити. Чи то мирними переговорами, чи якось загасити, щоб не розгорялося по всій Україні. Треба було більше їздити на Донбас, зустрічатися з людьми. Малувато було зроблено, аби повернути Донбас.
Про майбутнє
Які думки допомагають мені триматися зараз? Гляну на свого маленького 9-місячного правнучка Ваню, на онукового сина, – і думаю: ради нього я повинна жити, триматися, щоб це дитя мій онук зміг підняти на ноги, а я – хоч чимось їм допомогти. Ради дітей мені треба жити, ради чоловіка, який через поранення став інвалідом, зараз рухатися може тільки на двох милицях.
Гляну на свого маленького 9-місячного правнучка Ваню – і думаю: ради нього я повинна житиМарина Марченко
Уже тут, у Дніпрі, я пережила дуже важку операцію на щитоподібній залозі, складну, не бралися й робити. У лікарні я багато думок передумала. Інколи на душі так важко, що не знаєш, що б і зробив… А тоді інша думка б’є: «Ну чого ти розкисаєш? Розкиснеш – потім не зберешся до купи». Треба жити.