9 березня Шевченківський комітет назвав книгу «В ізоляції. Дописи про Донбас» донецького журналіста та письменника, багаторічного автора проєкту Радіо Свобода Радіо Донбас.Реалії Станіслава Асєєва переможцем у номінації «Журналістика, публицістика» 2021-го року.
«Змішані емоції, тому що в Донецьку за цю збірку мені «дали» два строки по 15 років, а тут, на підконтрольній території, дають найвищу нагороду у царині журналістики», - сказав у день присудження премії сам Станіслав у нашому ефірі.
Спочатку наклад цієї вже знаменитої та перекладеної кількома мовами збірки есеїв та репортажів складав усього тисячу примірників, а ідея зібрати тексти Стаса у книжку зародилася в колі людей, які до цього ніколи не займалися видавничою справою.
Радіо Донбас.Реалії зібрали спогади кількох людей, які долучилися до укладання та видавництва книжки взимку, навесні та на початку літа 2018-го року. На момент її публікації Стас вже рік був у полоні підконтрольних Росії бойовиків. Лишалося іще півтора.
Редактор книги «В ізоляції. Дописи про Донбас» та шеф-редактор проєкту Радіо Донбас.Реалії Тетяна Якубович:
– Ідея видати книжку озвучувалась кількома людьми за період, поки Стас був у полоні. Вперше вона пролунала в нашій редакції, це був просто якийсь наш редакційний зимовий день, ми проговорювали, що можна зробити із приводу звільнення Асєєва. І прозвучала така ідея, що є ж багато його есе, які не втрачають, в принципі, актуальності. Поговорили і забули, тому що це ж не наша сфера діяльності - ми не вміємо видавати книжки і ніколи цим не займалися. А вдруге вона виринула в розмові з однокурсником Асєєва Єгором Фірсовим. Ми теж робили такий мозковий штурм із приводу того, як можна підняти більше галасу на Заході, яких авторитетних людей можна залучити до теми його звільнення. І насправді Фірсов перший, хто почав робити якісь рухи в цьому напрямку – тобто він зробив першу чернетку, чорнову верстку, і вже почались якісь рухи навколо цього. А потім ми зрозуміли в якийсь момент, що треба підійти до справи системно, потрібна якась інституційна підтримка, щоб просто «навалитися і зробити». І тоді ми заручилися підтримкою редакції Радіо Свобода, досить швидко було інституційно вирішено, що ми це робимо, і процес пішов. А далі справа була у тому, щоби нам по ходу вчитися це робити, тому що ми не книгарі, не книговидавці, і ми потихеньку «їли слона по шматках».
Здавалося б, я редактор, для мене не проблема вичитати текст. Тому мене це не лякало. На тому етапі, коли я стикнулась з тим, що треба змінити, переформатувати, перепідібрати ці тексти – я це зробила. Потрібно вичитати – окей, це моя робота, я вмію це робити. Але були новими абсолютно всі книговидавничі речі – я раніше ніколи не знала, якими бувають типи паперу, що таке «80 грам на сантиметр квадратний», а що таке 100, і це все трошки відлякувало. Але було багато людей навколо, які на цьому розумілися, і вони поступово вводили в курс справи. Наш продюсер (Радіо Донбас.Реалії) Саша Демченко дуже допоміг зорієнтуватися із видавництвом, познайомив нас із «Лютою справою» (видавництво, яке видало «В ізоляції» 2018-го року – ред.), і потім вже, коли пішла мова про конкретику, про дизайн, про формат, нам дуже сподобався підхід саме цього видавництва. Ми дивилися, обирали дійсно найкраще, те, що хотіли, і нам сподобалось, наскільки сучасно вони роблять. В них навіть є екологічна ідея в тому папері, який вони використовують: вони друкували літературу на фінському папері, який був переробкою якогось полімеру, але папір насправді був дуже класний. І нам сподобалось поєднати це ще із такою екоідеею.
Потім на якомусь етапі стало питання обкладинки. А хто би міг розуміти суть, ідею того, що ми робимо? Ми запросили Сергія Захарова до співпраці, донецького художника, який так само був у полоні, тобто тема для нього близька, і він робив уже багато графічних робіт на тему полону, чудовий графічний роман «Діра», який дуже емоційно тебе зачіпає і занурює у це середовище. І Сергію, я думаю, вдалося втілити саму ідею «В ізоляції» в усіх смислах, які ми туди закладали: і те, що Станіслав перебуває у тюрмі під назвою «Ізоляція», і те, що територія, про яку він пише, перебуває в ізоляції.
Оскільки Станіслав писав для декількох видань, то ми вирішили обрати найкраще з усіх, і таким чином, книжку склали тексти для Радіо Свобода, Українського тижня, Української правди і Дзеркала тижня. Звичайно, всі колеги підтримали цю ініціативу, розуміючи, що це, в першу чергу, підтримка для Станіслава. Ми спочатку дивилися на цю книгу саме як на інформаційний привід, як на спосіб привернути увагу до його звільнення. І уже потім, коли книга вийшла, з'ясувалося, що вона несе ще й великий смисл і цікавить людей, тому що це вийшов літопис перших років окупації, цінний навіть станом на 2021-й рік, хоче вже багато часу сплинуло навіть з того моменту, коли писалися ці тексти. І на книгу був великий попит, ми її поширювали безкоштовно, можна було її замовити по пошті, також люди приходили брали її безпосередньо з офісу, брали її до бібліотек, брали її особисто для себе, і ось це був, мабуть, найприємніший момент. Виявилося, що це була не просто акція символічна, а це продукт, який люди хочуть прочитати, і пішов поголос, і в «місцевих» донецько-луганських групах люди постили, питали. І дуже швидко в нас цей наклад вичерпався, потім треба було його додруковувати.
Для книги ми «відсіяли» те, що було чистою репортажистикою, що точно втратило актуальність на той момент, тому що Станіслав писав і звичайні репортажі для радіо про якісь там оперативні події. А увійшли тексти про початок «русской весны», про те, як захоплювалось місто, як проходили мітинги проросійські, про перше насильство до проукраїнських активістів, про появу вже російських військових, про те, з яких збройних формувань складається угруповання «ДНР». Там було і багато життєвих ситуацій – про те, як змінювалися люди, їхнє сприйняття, про емпатію, про те, що відбувалось, коли на очах у людей хтось гинув або були обстріли. Багато місця присвячено тому вічному питанню, наскільки жителі Донецька ідейно підтримували загарбників. Ну, і книга двомовна, ми лишили мову такою, якою вона була в оригінальних текстах – для «Тижня» писались україномовні, а у Радіо Свобода були і такі, і такі. І ще туди увійшли ілюстрації, власне та ж сама репортажна фотографія Стаса, ті фото, які він робив до полону, коли працював.
Сумніви, що це зашкодить Стасу, звичайно, були, і ми не розуміли, як вона може зіграти, який буде від цього ефект, і це лишилося загадкою аж до того часу, поки Стас не вийшов на волю. Тоді ми дізналися, як до нього доходила інформація про видання цієї книжки. Він розповідає це і в нещодавному інтерв'ю Інні Кузнецовій. Якщо коротко – він не знав про видання цієї книжки, його викликали на допит і спитали – ти знаєш, що це за книжка? Показали йому відео із презентації, він сказав, що, звичайно, не знає, що він вперше це бачить. І вони, якщо не помиляюсь, намагалися йому подати цю історію так, що, дивися, на тобі роблять славу, на тобі заробляють гроші. Але він зрозумів, звичайно, що відбулося, що це збірка його статей.
На етапі, коли була презентація, для нас було важливо якомога кращий розголос їй надати, і ми тоді міркували, як запросити впливових людей, дипломатів. На цій презентації була, наприклад, Марія Йованович, тодішня посол США в Україні. Це було мегаважливо, тому що це топспікер, якого цитують, і тут ми доклали кожен своїх зусиль. Радіо Свобода, як медійна організація, запросила частину людей, і наша думка була важлива для цих людей, що там варто бути, і Єгор Фірсов, оскільки він був і депутатом, і дуже публічною особою, то він та його товариш і також однокурсник Стаса Денис Каплунов, вони також запросили зі свого боку людей, і це додало публічності. Звичайно був ризик, що це «не зайде», пройде поза увагою, але насправді презентація була гучною, і потім ця книга поїхала із дипломатами, із парламентарями в інші держави, і це зіграло свою роль.
На другому етапі, коли вже майже розійшлися два наклади, в роботу включився український ПЕН: у них виникла ідея перевидати книжку кількома іноземними мовами. І ми мали змогу подивитися, як працюють реальні «специ» у книговидавничій справі, це як ніби ти поставив у «Запорожець» двигун від «БВМ» – і процес пішов чітко і гладко. Був оголошений конкурс на переклад, обрали перекладачів, все закрутилося. І настав етап, коли потрібно було передати авторські права Станіслава новому видавництву – а зробити цього ніяк не можна було, бо ж до нього не було доступу. Ми продумували різні механізми з юристкою, пам'ятаю списані листки зі стрілками-блоками –варіантами, і десь там на «задвірках» останнім пунктом постійно було: «або Асєєв потрапляє на обмін і сам видає свою книжку». Ну й через місяць чи півтора (у середині грудня 2019-го - ред.) відбувся той обмін. Зараз переклади вже видані в Європі.
Андрій Діхтяренко, редактор книги «В ізоляції. Дописи про Донбас», головний редактор видання «Реальная газета»
– Оскільки ми всі на той час працювали на Радіо Свобода, то була ідея, що періодично виникала – видати тексти Стаса Асєєва, що виходили в нас і в інших колег. І дуже важливий момент, що я був одним із перших редакторів Стаса Асєєва, тому що велика частка текстів, що вийшли у цій книзі, це його тексти, що виходили в рубриці «Листи з окупованого Донбасу». Стас писав під псевдонімом «Джерри Томс». І це дійсно були тексти, що були на голову вищі за всі інші тексти, що їх нам писали люди з непідконтрольної території. По-перше, дійсно за якістю, по друге, він намагався не просто описувати те, що там відбувається – хоча це також було дуже потрібно, тому що інформації було обмаль, вже опускалася ось ця інформаційна «залізна завіса» – але він намагався і в цілому осмислювати ситуацію, в яку потрапив не тільки Донбас, але і вся Україна. Він дуже багато робив замальовок поглядів людини з Макіївки, яка, наприклад, вибралася до Києва. Для нього це було дуже важливо – людини, чий погляд обпалений війною – подивитися на ось це так зване мирне життя. І ось дуже круто почитати саме ці матеріали.
На момент друку книжки він сидів у полоні вже рік. І ми дуже сильно, звісно, переживали, тому що ясно було, що він потрапив у концтабір «Ізоляція» багато в чому через ці тексти, що він писав. Хоча його позиція на той момент була – лишатися в Донецьку до останнього. Тобто він хотів бути останньою «живою» людиною, останньою людиною, яка зберегла незалежний погляд у Донецьку, і от по факту те, що з ним трапилось – це відповідь на питання, чи може людина з таким незалежним поглядом лишатися в Донецьку. На жаль, ця відповідь була негативна. І наша проблема була в тому, що ми відчували безпорадність, ми не знали, як можна йому було допомогти, і це при тому, що зроблено було ніби-то все, щоби заявити про те, що ця людина перебуває у тюрмі. Але нам здавалося, що не вистачає якогось важливого, більшого жесту підтримки його. І ось ця книга стала таким важливим жестом підтримки.
Я не можу сказати, що я там прямо суперськи корпів над цими текстами: по-перше, я ці тексти вичитував іще задовго до того, як нижка була зібрана. Тому не можу сказати, що робота із зібрання цієї книги для мене, наприклад, була дуже важкою.
Питання того, що це може зашкодити Стасу, чесно кажучи, уже не виникало. Тому що ми знали, де він знаходиться, знали, що його узяли за, як вони казали, шпигунство. І для нас навпаки, вихід цієї книги – це була можливість заявити про те, що, вибачте, ви тримаєте на підвалі письменника. Ми видали цю книжку для того, щоби показати, що Стас не просто якийсь «солдатик», гвинтик цієї війни, як вони намагаються показати, а що вони взяли більш велику фігуру. Що вони узяли дончанина, макіївчанина, який намагається осмислити екзистенційність людини, яка опинилася у самому центрі кривавого конфлікту, що перетворює його сусідів, його друзів у непримиренних ворогів. Нам треба було показати, що ця людина зробила ось таку мислительну, навіть духовну роботу. І я вважаю, що це було абсолютно правильно зроблено саме через це.
Після того, як книга вийшла, Сладков із «Росія-1» приїхав і брав у Стаса «інтерв'ю» – а насправді це була огидна постановка, де його змушували зізнаватися, що він ніби-то шпигун. Але видно було, як Сладков відчував ревнощі саме до того, що Стаса Асєєва було визнано письменником. Він казав – от я журналіст, я написав декілька книг, я ж не вважаю себе письменником – от чому ти письменник?! Дуже мене вразив цей сюжет, тому що фактично у полоненої людини, яка утримується у концтаборі, ситий пропагандист намагається ревно з'ясувати, чому той вважається письменником, а він ні. І за рівнем драми, за рівнем драматургії, мало який художній твір міг би зрівнятися із тим, що я бачив у той момент. І те, що Стаса після виходу цієї книги включили до списків ПЕН-клубу, теж, напевне, було серйозним дзвіночком російським кураторам, які постійно намагаються вивести конфлікт на зручний для пропагандистських кліше рівень. І питання про те, що його буде звільнено, мені здається, можливо, було вирішено вже тоді.
Єгор Фірсов, укладач чорнової верстки книги «В ізоляції», однокурсник Станіслава Асєєва, народний депутат України 7-8-го скликань
– Як людина, яка, по суті, читала кожну його статтю, яка з тієї території і цікавиться, що там відбувається, я розумів – яка інформація буде максимально затребувана і цікава. І хоча Стас написав дуже багато матеріалів я б сказав так: 95 відсотків його матеріалів були цікавими для читачів, бо вони були за рамками. Це був розрив шаблонів. Це була унікальна інформація, ніхто інший про неї не писав, не говорив, і, по суті, кожен матеріал був вартий публікації. Але, на наш суб'єктивний погляд, ми з Денисом Казанським (донецький журналіст, знайомий Стаса Асєєва – ред.) сіли і пропрацювали максимально актуальний список.
У чому була роль фотографій (Єгор Фірсов також надав фотографії Асєєва з особистого фотоархіву для публікації у книзі - ред.)– у тому, що Стас приховувався, і його справжнього імені навіть не знали, і обличчя не знали, нічого не знали. І наша роль була – познайомити усіх, хто цікавиться, з цією цікавою людиною. Фотографії ми знайшли саме для цього – щоби люди дізналися, хто це, чим він жив, чим він займався і так далі. Тому я знайшов якісь університетські фотографії, що в мене були, і ми їх опублікували. Їх було не так багато, по суті, усі фотографії зі Стасом, що в мене були, усі ми й опублікували.
Це ми вже зараз знаємо – хто такий Стас Асєєв, любимо його, поважаємо, пишаємось. А тоді (червень 2018-го року, дата видавництва книги – ред.) дуже мало людей розуміли, хто це, і дуже важливо було показати, грубо кажучи, його обличчя, розказати, що це за людина. І як тут не зробити збірку його робіт, щоби люди – журналісти, які його не знають, політики, діячі мистецтва – познайомились із його творчістю. Після розповсюдження книги ми побачили, що на вечори Стаса Асєєва почали приходити люди, які особисто із ним не знайомі. Був вечір, на який прийшли Ірма Вітовська, Яніна Соколова – люди, які особисто його не знали, але, познайомившись із його творчістю, максимально зрозуміли, що Стас робив неймовірно багато, знаходячись на тій території. Тобто він висвітлював правдиво, унікально, об'єктивно події, що там відбувалися. І він був, по суті, єдиним джерелом, єдиною людиною, яка це робила. І ми після його арешту у цьому переконались. Тому що так хоча би іноді на Радіо Свобода були якісь його репортажі унікальні з окупованої території, а після його артешту – все, абсолютно не було нічого. Ну і ми проговорили з багатьма вашими колегами таку ідею, щоби зі Стасом познайомилось якомога більше людей, і, як результат, познайомились тисячі людей. Я пам'ятаю, що після друку книги мені писали і дзвонили люди, яких я абсолютно не знаю, із різних закутків країни – починаючи від Донбасу і закінчуючи Львовом – з проханням передати ось цю книгу, збірку його статей.
Єдина зброя, що в нас була – це елемент публічності. Це капіталізувало Стаса, тому що чим більше говорили про нього тут, тим більше «та сторона» теж хотіла використати Стаса. Можливо обміняти на когось, можливо спекулювати на його імені, шантажувати його - що завгодно. Але головна наша задача була – зберегти йому життя. Тому що Стас просто пропав. Якби тоді не публічність, не розголос, не позиція Радіо Свобода, не позиція керівницства Радіо Свобода, які приїжджали, заявляли, що це наш журналіст, і його утримують зараз там – можливо, Стаса взагалі і не було б. Тому що його можна б було легко вбити, і ніхто би про нього не знав, і він би рахувався як зниклий безвісти. Тому максимальна публічність і розголос, вони, звісно, зберегли йому життя.
Електронна версія книги-лауреата Шевченківської премії «В ізоляції» Станіслава Асєєва.
Останній випуск Радіо Донбас Реалії:
(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите).
