(Рубрика «Точка зору»)

Цьогорічний Одеський міжнародний кінофестиваль (ОМКФ), що відбувся в Києві в другій половині липня 2024 року, для людини, яка спостерігала за ним зсередини, з акредитацією кіноіндустрії, засвідчив принаймні дві цікаві речі: одну сумну, а иншу – що вселяє надію на краще. Почну з сумної.

У мене склалося враження, що фестиваль перебуває в певному ідентифікаційному ступорі. Судячи з промов на відкритті, а особливо тем, які було винесено на дискусії і круглі столи кіноіндустрії, ОМКФ виявляється, вкотре, неспроможним дерусифікуватися і деколонізуватися в глибшому сенсі слова і обняти довготривалу програму розвитку і поширення української культури.

Чи вже має Україна національний кінематограф?

Головне, як на мою думку, питання для українського кінематографу «Що таке національний кінематограф?» послідовно обходили на попередніх ОМКФ, принаймні тих, що я відвідав. Останній ОМФК так само не намагався не тільки шукати на нього відповідь, але хоча б поставити його.

Це питання – «Що таке український кінематограф?», яке можна переформулювати в поетичній формі як «Хто ми? Звідки ми? Куди йдемо?» – й досі ігнорується.

Варто подивитися на програму Офісу кіноіндустрії України, щоб переконатися в цьому. Тут наголос на виробництві «контенту», його «дистрибуції», але зовсім немає нічого про те, який саме «контент», тобто зрозумілою українською – який саме зміст заохочують створювати українських фільмарів, щоб його потім віддавати в прокат.

Тут багато про «українську авдіовізуальну продукцію», але ні слова про те, за якими критеріями слід визначати, яка продукція є українською за духом, наповненням і метою (ствердження і розвиток української держави), а яка – лише за паспортом.

Питання про те, що означає бути українським національним фільмом має не лише філософське, але й прикладне значення. Бо кіно, з його потужним впливом на формування світогляду й ідентичности визначає майбутнє спільноти, або руйнуючи її, як це було досі, або ж вибудовуючи її і даючи їй мотивацію існувати. Саме так це б мало бути тепер.

Питання про те, яку ролю має грати українське кіно сьогодні, коли самому існуванню України як цивілізації загрожує знищення, теж виявилося поза переліком, – я цитую програму ОМКФ, – «нагальних питань української кіноіндустрії».

Багато в програмі написано про «кастінг», тобто підбір акторів, але дозвольте запитати, про підбір яких акторів може бути мова, якщо вистачить пальців однієї руки, щоб назвати українських акторів, що за рівнем мовної майстерности не поступаються колегам у Польщі, Чехії, Словаччині чи Англії.

Володіти мовою, а не вдавати

Може спочатку слід поставити це питання, питання мовної культури і компетенції в українському кіні? Хіба для десятків працівників української кіноіндустрії перехід на українську – не екзистенційна проблема? Екзистенційна з точки зору професії.

Існує критичний брак професійних акторів, що як мінімум і для початку володіють своєю фаховою мовою – українською, а не вдають, що володіють нею. Останнє можна поставити на карб не лише початківцям, але визнаним майстрам, що в житті спілкуються російською, а перед камерою – українською, яка їм вперто не підкоряється.

Часом вони самі відчувають фальш своєї мови у кадрі. Можливо, тому вони звертаються по порятунок до суржика, чи якогось, одного, трьох, десяти російських виразів, якими обов’язково пересипають свої діялоги.

Свіжою ілюстрацією цього конандруму є драма Сергія Маслобойщикова «Яса», в якій маґнетична Алла Андрійко майже три години бореться з українською мовою і врешті її не долає.

Досі сценаристи й режисери за одним-двома винятками уникали незрусифікованої української, бо в глибині душі вважають її «штучною». Але мова тут невинна у штучности.

Причина цієї штучности не в мові, а в тих, хто не володіє нею на достатньому рівні, щоб, по-перше, створити «нештучний» діялог живою розмовною українською (вона ще не вмерла), а по-друге зіграти той діялог так, щоб йому повірив глядач, навіть той, що не чув у житті нічого, крім лютого суржика чи російської.

Вочевидь в «Ясі» Алла Андрійко була змушена грати з саме таким от матеріялом. Відчуваючи його штучність і намагаючись «уприроднити» свої рядки вона робить те, що робили безліч разів до неї в українському кіні, – пересипає мову своєї героїні русизмами.

Але от конандрум (хитра загадка, проблема, яку важко роязв'зати – ред.): українська і російська – це не просто різні мови, як польська і українська, це мови антагоністичні, мови, що в контексті столітнього російського геноциду проти українців, стали взаємовиключними, непоєднуваними.

Зараз, коли українців масово вбивають, коли московський аґресор цілеспрямовано нищить все українське: книжки, музеї, театри, бібліотеки, церкви, несумісність української з російською в просторі і часі очевидна. Тому намагання поєднувати їх на екрані чи навіть в житті тотожне підігруванню аґресорові, свідомому чи ні – не має значення. Щоразу коли лунає російська, українська мусить замовкнути – так влаштований кожен акт спілкування.

Які фільми русифікували аудиторію?

Найвищий час поставити руба инше не менш важливе питання про критичне осмислення колонізаторської і русифікаційної ролі, яку відігравали чи не більшість фільмів, створених в Україні за останні 33 роки, включно з тим, як не парадоксально, що маркетують себе «патріотичними». Банально казати, що без такого болісного аналізу і критики ми приречені на те, що російщина обов’язково повернеться під різними прикриттями і псевдопатріотичними фасадами. Вона вже повертається.

Сучасний український кінематограф міг би набратися відваги і поставити руба инше питання, яке досі боялися ставити українські політики, дієвці культури, аналітики, балакучі голови.

Це питання «За що ми воюємо?» Невже лише за територію? Невже головне – це звільнити від окупації всі українські території, байдуже, що на них потім буде, чия культура, чиї цінності, чия духовність, чия мова? В якому фільмі бринить це питання? Може я пропустив його? Який фільм формулює в глядача думку, що в майбутньому України немає місця російщині і чому саме його не повинно бути? Чим не ще одне актуальне питання для кінематографу, як виразника українського духу?

Про хороше

Однак не все так погано. Є кінорежисери, сценаристи і продюсери, які самі, так би мовити, проти течії ставлять і цікаво вирішують у своїх фільмах деякі з цих важливих питань. І це та добра новина з фестивалю, яку я лишив на кінець свого допису.

Принаймні два фільми було включено до програми національного конкурсу, які роблять те, що досі виявлялося не під силу більшості їхніх колеґ – знімають художні картини, історії яких від початку до кінця оповіджені українською мовою, без російщини і без обов’язкового і куди комфортнішого для багатьох суржика.

Це «Киснева станція», біографічна драма про Мустафу Джемілєва, режисер Іван Тимченко, сценарист Михайло Бриних, продюсерка Світлана Соловйова, співвиробництво України, Чехії та Словаччини, та воєнна драма «Сірі бджоли», режисер і сценарист Дмитро Мойсеєв, продюсерка Іванна Дядюра.

В обох фільмах багато росіян. Іван Тимченко знаменито обходиться без російської у своєму фільмі, дія якого точиться в совєтській імперії з усією її російською гебнею, імперською культурою й антицінностями.

Думка про те, що українською мовою на екрані можна оповісти будь-яку без винятку історію, досі не мала багатьох прихильників серед українських кіноробів. І в цьому виявляється їхнє засадничо колоніяльне мислення і культурна вторинність. Адже така сама думка про універсальну здатність польської, чеської чи, скажімо, італійської мови не викличе заперечень серед польських, чеських чи італійських фільмарів.

У Спілберґовому «Списку Шиндлера» німці говорять англійською, не викликаючи жодного когнітивного різноголосся ні в кого, ні на мить.

Щоб вирішити «мовне питання» в такий спосіб – нормальний для вільних кінематографій і надто радикальний для все ще колонізованої української, треба мати правдиву відвагу, талант, віру у власних акторів і в універсальні можливості української мови.

На показі «Сірих бжіл» в Будинку кіна режисер фільму Дмитро Мойсеєв, наче передчуваючи скепсис глядачів із вторинною ментальністю колонізованих, виправдовувався, зрештою зовсім непотрібно, за те, що в його фільмі лише українська мова, мовляв у тій частині Донбасу, де точиться історія фільму, селяни справді говорять українською. А якби ті селяни говорили російською, то хіба режисер не міг би створити на екрані власну дійсність ще більш переконливу і правдиву, як документальна?

Звісно, що міг би? Але тут треба талант і віру в свої сили, культуру і правду. І Мойсеєв, і Тимченко чудово демонструють, що все це в них є. Було б добре, якби ці якості виплекали в собі инші українські фільмарі.

Юрій Шевчук – старший лектор української мови Департаменту слов’янськиих мов Колумбійського університету (Нью-Йорк), засновник і директор Українського кіноклубу Колумбійського університету, постійного форуму національного українського кіна в Сполучених Штатах

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції