КОЗАЧА ЛОПАНЬ, Україна – Снаряд, випущений із відстані три кілометри з російського боку кордону, як артилерійська стріла, гуркотів над селом Козача Лопань. Обстріл ведеться як з півночі, так і з півдня кожні 10 хвилин або навіть менше протягом одного дня в середині травня.

Центральні будівлі руйнувалися, багато з них зрівняні з землею. Більшість будинків мали очевидні шрами від обстрілів, і майже всі були покинуті перед неминучим наступом Росії через північну частину Харківської області.

Один із них, досі зайнятий, був оточений двома садами майже сюрреалістичної краси на тлі війни та руйнувань. Лавандові та зелені листяні кущі росли серед акуратних маленьких живоплотів і статуй.

А ось квітам погано, – розповіла Тетяна, яка живе там із чоловіком і дорослою дочкою.

«Усі ці ракети, вони вивели атмосферу з рівноваги», – сказала вона: пізній мороз забрав вишневі бруньки та виноградні лози. І попри безперервну хмарність, справжнього дощу не було.

Спогади про Другу світову

Тетяна, якій у червні виповнюється 87 років, пам’ятає землю, яка так само страждала під нацистською окупацією під час Другої світової війни, коли вона була дитиною.

«Те саме сталося під час тієї війни, – сказала вона. – Я пережила ту війну. Не було ні краплі дощу, була посуха, а на землі були такі самі тріщини, як ті».

Понад пів місяця тому Росія відкрила новий фронт у війні проти України, перекинувши війська через північний кордон Харківської області та атакуючи прикордонні міста з землі та з повітря.

Ті, хто не може поїхати

Все життя Тетяна прожила в Козачій Лопані. Тепер по всьому місту таблички пропонують безкоштовну евакуацію, але вона, її 93-річний чоловік і дочка Наталія не хочуть їхати.

Вранці 17 травня вони прокинулися і вийшли з вогкого підвалу, в якому сплять, відокремленого від головного будинку та відносно безпечного під землею, щоб опинитися в оточенні диму.

«Поля ззаду загорілися. Ми думали, що і наш будинок остаточно згорів. Слава Богу, [вогонь] розгорівся сам», – розповіла Тетяна.

«[Росія] намагається зробити це «сірою зоною», щоб усі поїхали до Харкова», – сказала Наталія, маючи на увазі обласний центр за кілька десятків кілометрів на південь, який сам був обстріляний російськими ракетами та безпілотниками.

За її словами, вона нарахувала до 60 ударів по селу за один день.

Задній город був усіяний шрапнеллю, а в сарай у лютому влучила керована бомба. Понівечені залишки трьох вантажівок, які були всередині будівлі, піддаються впливу стихії, і Наталія вказала на «залізне листя» – шматки зруйнованої будівлі та садових стін, які звисали з дерев. А полуниця тим часом дозрівала.

«А це картопля. Ще тут, поки колорадський жук її не з’їсть, – сказала Наталія. Це гра слів: чорно-помаранчеві смуги на панцирі жука нагадують «георгіївську стрічку», так званий войовничий російський символ, який перетворив назву комахи на зневажливу назву для проросійських сепаратистів і підозрюваних колабораціоністів.

Прокинувшись минулого тижня серед диму, сім’я знайшла когось, хто забрав багато свого майна до квартири в Харкові. Але вони не хочуть туди переїжджати: це на 8-му поверсі будівлі з невеликим захистом від безпілотників, керованих бомб або – якщо російські сили просунуться далі – артилерії, яка може наблизитися до міста.

«Через це ми – на роздоріжжі, – сказала Тетяна. – Ми не знаємо, що робити».

Вони відправляли свої речі на випадок обов’язкової евакуації – у багатьох випадках людям, яким наказано евакуюватися, кажуть взяти лише офіційні документи, а все інше залишити.

Поки що сім’я живе в темряві та обживається власними продуктами, а також коробками консервів від Всесвітньої продовольчої програми. Вони не наважуються виходити за стіни, що оточують їхній дім, сади та нагромадження сараїв, приміщень і умивальників, а також резервуар для води, який був пробитий вибухом.

На вулиці Микола вказав на свіжі воронки від снарядів, які кілька днів тому влучили в його двір. «Вони впали серед білого дня», – сказав він.

Микола, людина з інвалідністю, цього року нічого не посадив у своєму саду. Його крісло колісне закрило жовтооке кошеня на ім’я Тимоха, яке здригнулося, коли здалеку пролунали вибухи.

«Коли звідкись стріляють, він навіть не знає, де ховатися», – розповів Микола.

Чимало їхніх сусідів, а також людей з інших сіл Харківщини здійняв з рідних місць наступ росіян. З моменту початку транскордонного наступу 10 травня російські війська зайняли два шматки території з українського боку кордону на схід від Козачої Лопані. Вони намагаються захопити Вовчанськ, місто з населенням 17 000 до вторгнення, і зруйнували більшу його частину інтенсивними бомбардуваннями.

Російський прогрес у цьому регіоні сповільнився після початкового поштовху вперед. 24 травня українські військові заявили, що їхні сили «зупинили російські війська на Харківському напрямку та ведуть контрнаступальні дії».

Губернатор Харківської області Олег Синєгубов повідомив у Facebook, що станом на 24 травня в області евакуювали понад 11 тисяч людей.

Нещодавно переміщені особи їдуть переважно до Харкова – незважаючи на небезпеку в місті за 30 кілометрів від кордону з Росією – і зважують варіанти, як поїхати далі від фронту. Більшість із тих, хто залишився, – люди похилого віку з обмеженими перспективами почати все спочатку в новому місці.

Потурбуватися про чотирилапих

Пенсіонерку Ніну евакуювали з Вільчі, що за Вовчанськом. Принаймні поки що вона та її глуха мати живуть у жовтому гуртожитку колишньої середньої школи, яка була перетворена на центр для переміщених осіб у Харкові, яким керує Міжнародний комітет порятунку та ООН.

За словами Ніни, вони забезпечують все, що потрібно їй та її матері, але пара залишається в підвішеному стані. Приблизно через тиждень у гуртожитку вона знайшла квартиру в місті.

«Але я не знаю, як я буду там жити, – сказала вона. – Я не звикла до такого життя. Мені потрібно бути на моїх грядках, викопувати траву, а навколо щоб були квіти».

Лихо не вперше вирвало Ніну з корінням: багатьох жителів Вільчі у 1986 році переселили туди з домівок біля Чорнобильської АЕС.

Повернувшись у Козачу Лопань, є ще щось, через що Наталія не хоче йти: її власні домашні тварини та бродячі тварини, про яких вона піклується.

Коли лунає особливо гучний вибух, її собаки ховаються у невеликих цементних циліндрах, які служать їхніми домівками на задньому дворі.

І вона бере на себе зобов’язання погодувати собак, власників яких евакуювали, коли вони з’являються біля її вхідних воріт – у тому числі цуценя з шоколадною шерстю, яке, за її словами, боїться незнайомців.

«Вони мої любі, – сказала Наталія. – Як я можу поїхати і залишити їх?»

(Оригінал статті на сайті RFE/RL)