Не всі з них були набожними й ходили до церкви в себе вдома – у містах і селах, які зараз стали «гарячими» точками України. Але для більшості Великдень був особливим днем – часом для зустрічей із близькими, родинних застіль, виїздів на природу. Цього року вони вперше зустрічатимуть Паску не вдома, а в шелтері у Дніпрі.
Заклад, який утримує «Восток SOS», наразі замінив рідну оселю більш як 20 втікачам від війни. Хтось із них виїхав з дому, прихопивши лише документи, хтось – вивіз домашніх улюбленців, а хтось – допоміг евакуюватися і сусідам.
Напередодні Великодня Радіо Свобода побувало в шелтері й записало історії трьох мешканців – 91-річної Віри, 73-річної Людмили та 68-річного Анатолія.
Віра: дві війни, евакуація, втрачений дім
91-річна Віра Прохоренко – із Соледара. Ця війна для неї – не перша. У дитинстві жінка вже бачила авіабомбардування й артобстріли. Коли розпочалася Друга світова, їй було вісім. Родина тоді жила на території сучасної Польщі, де народилися Віра та її молодша сестра Ніна.
«Місто Тарногород, Люблінське воєводство. Звідти мої батьки, там я народилася і навіть в перший клас ходила в польську школу. Ту війну я теж пам’ятаю. Теж – у погребах сиділи. Німці стріляли, бомби кидали зверху», – говорить жінка.
Кілька десятиліть жінка прожила на Донбасі й пропрацювала гірничим інженером-маркшейдером, а після виходу на пенсію ще 10 років займалася підготовкою молодих кадрів. До початку повномасштабної війни господарювала в приватному будинку, який дістався їй від батьків: навіть уже в поважному віці обробляла 14 соток городу та квітник з улюбленими тюльпанами та гладіолусами.
Кілька місяців вона пробула під обстрілами російських військ, без води й електрики.
«Як почалися обстріли – згори снаряди летіли то з шипінням, то зі свистом. Лежу на дивані – ніби в гамаку – так хитає. Вже влітку у нас не було – ні води, ні електрики, ні хліба. На всій нашій вулиці. А на сусідній вулиці був штаб українських воїнів. І в них – генератор. То ходила до хлопців заряджати телефон», – каже жінка.
З рідного Соледара Віра не планувала виїздити до останнього. Каже, не так давно у неї помер чоловік, хотіла доглядати за могилою. Лінія фронту відрізала її від сина: той хотів забрати матір до себе, в Горлівку, але не зміг. Евакуювали жінку українські військові.
«А як же тебе звати, синку?». Каже: «Лютий». То його підлеглі так прозвали…Віра Прохоренко
«Заходить молодий хлопець, офіцер, каже: «Бабусечко, виходьте на вулицю з документами, будемо вас всіх вивозити». А я кажу: «А як же тебе звати, синку?». Каже: «Лютий». А сам на лютого не схожий, то його підлеглі так прозвали… На верхній поличці в шафі у мене було все нове, з етикетками, білизна, речі. Я схопила, що встигла, – у сумку, документи взяла – і вийшла. Нас – в машину, машина – воєнна. Дірки в кузові – мабуть, уже побувала під обстрілами. Повезли в укриття в Соледар, потім – до Покровська, далі – у Запоріжжя», – каже жінка.
У Запоріжжі жінка кілька місяців прожила в родині похресниці. Зрештою вирішила їхати далі, до Львова. У дорозі в неї стався стрибок тиску, з евакопотягу її зняли в Дніпрі й доправили до лікарні, а потім, підлікувавши, – знайшли місце в шелтері.
Зараз Віра готується до Великодня. Каже: він завжди був особливим днем для неї. Багато років поспіль ходила на нічне чування до церкви.
«Ще в дитинстві мені показали, як робити писанки. Воску не було – то стеарином. А відварювали в цибулинні. Обов’язково ходила в церкву, святила паску, яйця, ще й сир. Чоловік мене підвезе під церкву – і я там цілу ніч… На Паску, 2 травня 2021 року, помер мій чоловік», – розповіла вона.
Повертатися жінці нікуди – у Соледарі розбита не тільки її хата, а й вся вулиця. Живе надією на зустріч із сином і молитвами за мир в Україні.
На цвинтарі земля просіла через обстріли, так що і покійникам немає спокоюВіра Прохоренко
«Я люблю читати, але зараз не читаю, бережу очі, а то син приїде, а я його не взнаю. Він обіцяє приїхати, як тільки буде можливість. Вертатися мені немає куди. Каже сусідка – всієї нашої вулиці нема. А школу ще при мені спалили. При мені ще почали горіти хати, старі садки, дерева горіли, як свічки… Та все одно я хочу потрапити додому, хоч на згарище глянути. На цвинтарі земля просіла через обстріли, там у нас поряд дорога Бахмут – Лисичанськ, так що і покійникам немає спокою… З дитинства мене привчали, показували ікону: «Бог покарає». І я вірую і молюся – вранці й увечері, не тільки за себе – за всіх, за мир», – говорить Віра.
Анатолій: колишній морпіх, тепер – переселенець
Анатолій Савченко приїхав до Дніпра з села Іванграда, що під Бахмутом. Йому 68 років. Позаду, каже, непросте, але цікаве життя. На початку 70-их служив морпіхом в Африці – Сирія, Єгипет, Нова Гвінея... Потім повернувся додому закінчив сільгосптехніку, одружився, працював на дослідній садівничій станції.
Його село зазнавало обстрілів і до початку повномасштабної війни: 2015-го через удари російських «Градів» було зруйновано кілька споруд. Але бойові дії 2022 року перетворили Іванград на справжню руїну, каже Анатолій.
«Уже у квітні діставало до Бахмута, ракети, снаряди, були такі вирви – більші за хату. Від нас до Бахмута – три кілометри. Зруйнований будинок, де жив я. Поруч будинок сестри – теж зруйнований. Будинок сина… Мій город і двір – все вщент, це злітно-посадкова смуга, літаки можна запускати, все зрівняли», – говорить чоловік.
Під обстрілами в рідному селі Анатолій прожив пів року. Він навіть примудрявся тримати невеличке господарство – чотирьох кіз. Молоком ділився з українськими військовими, коли ті стояли неподалік. Лінія фронту була вже близько, але чоловік зміг обробити землю й посадити городину. Щоправда, урожай зібрати не вийшло.
«Город садив – зібрати не встиг. У мене 40 соток городу було. Кукурудза, буряки, цибуля, морква. Цибулю і часник встиг зібрати», – каже переселенець.
До війни в селі було до 300 мешканців, зрештою залишилося п’ятеро. Усі вони в останні перед евакуацією дні жили в одній більш-менш вцілілій хаті. Топили буржуйкою. Їсти готували на мангалі. Хліба не було – півтора місяця жили на сухарях. Електрики також не було – телефони заряджали від генератора, розказує Анатолій.
Виходити на вулицю було страшно: якось у жовтні, згадує чоловік, він пішов погодувати сусідського пса. Розпочалася перестрілка – отримав кулю в плече.
Виїздити з рідного села чоловік не хотів – аж поки під час одного з «прильотів» не була тяжко поранена сусідка.
Рая, сусідка, вийшла на вулицю – у неї під ногами зірвалася гранатаАнатолій Савченко
«Сидимо отак, чуємо – хата здригнулася. В коридорі – дірка, і хвостовик міни лежить прямо на підлозі. А другий прильот – в куток хати. Рая, сусідка, вийшла на вулицю – у неї під ногами зірвалася граната. Кричить. Ми її затягли в хату. Добре, що солдати лишили нам аптечку. Вкололи їй знеболювальне. Всі ноги посічені, більш ніж 25 ран. А чим перев’язати? Дивимося – дорослі памперси. Різали шматками, примотували скотчем. Зв'язок можна було зловити тільки з горища. Зловили – зв’язалися з Раїною племінницею, а вона знайшла хлопців з Бахмута, які змогли її вивезти. Вони потім вивезли й нас чотирьох», – каже Анатолій.
Під обстрілами, по дорозі з вирвами чоловіка і його сусідів доправили до Бахмута. Потім волонтери вивезли їх до Покровська, далі – в Дніпро. Зараз Анатолій у шелтері, але не сидить без роботи – допомагає по господарству, трохи знається на електриці.
Тримає зв'язок з двома синами та онуками – усі його родичі в евакуації, в Україні й за кордоном. Живе думками про повернення й відбудову.
А я кажу: «Як трохи фронт зрушиться, поїдемо додому. Будемо відбудовувати»Анатолій Савченко
«Поки що буду тут. Але дуже хочеться додому. Учора говорив телефоном з сином. Каже: «Ну що, батьку?». А я кажу: «Як трохи фронт зрушиться, поїдемо додому. Будемо відбудовувати». Щось, може, збудуємо, хоч якусь халабуду», – сподівається Анатолій.
Людмила і четверо її улюбленців: Дєдушка, Лєрочка, Рижик і Тімка
73-річна Людмила Ковтунова – з Херсона. 23 роки вона пропрацювала санітаркою в лікарні, ще 17 – була домашньою доглядальницею за хворими. Початок повномасштабної війни застав її удома. Каже: дуже швидко її рідне місто опинилося під обстрілами, а далі – під окупацією.
Виїздити з Херсона Людмила вирішила вже після його звільнення. Говорить: практично щодня місто атакує російська армія. У багатоквартирному будинку, де вона мешкає, рознесло дах.
«24 січня була страшна бомбьожка. Гатили, просто розносили наш будинок. Сусіди кричали, було щось страшне. Треба нерви залізні, щоб там жити. Бомбосховище було, але я не ходила ні разу, бо було страшно – а раптом будинок завалиться», – говорить Людмила.
Жінка – самітня. Недуга зробила її маломобільною – у неї артроз. Уся її родина – це четверо котів. Виїхати з такими «господарством» і хворими ногами було дуже непросто.
Коли волонтери погодилися взяти її разом з чотирилапими, Людмила швидко зібрала найнеобхідніше.
Я не могла їх кинути! Як можна кинути тварин? Це ж вірність, відданість безкорисливаЛюдмила Ковтунова
«Взяла трохи речей з собою, документи й три переноски: в одній – двоє котів. У двох – по одному. Я не могла їх кинути! Як можна кинути тварин?
Це ж вірність, відданість безкорислива. Кіт Дєдушка – 8 років, кішечка Лєрочка – чотири роки. І їхні діти: котик Рижик – півтора року, Тімка – рік. Це, по суті, родина. Це злочин – кидати тварин», – впевнена переселенка.
Жінка каже: старається не думати про майбутнє – живе сьогоднішнім днем.
«Тут – добре. Годують добре, каша з м’ясом, м’ясне – завжди. Гріх скаржитися. А як буде далі? Що там вдома з будинком – не знаю. Може, тут доведеться жити», – говорить вона.
Шелтер на Незламній у Дніпрі був створений у вересні минулого року для переселенців, які опинилися в найбільшій скруті, – часто у них втрачені документи, немає родичів або рідні не можуть їх прихистити. Утримується заклад коштом благодійного фонду «Восток SOS». Організація оплачує оренду двох двоповерхових будинків, комунальні послуги й дві ставки адміністраторів, а також допомагає з харчуванням для пожильців. Зараз тут мешкає 23 людей, ще двоє мешканців – у лікарні.
