(Рубрика «Точка зору»)

Тарас Шевченко (1814–1861) добре розумів душу українця. Це розуміння, поєднане з глибокою інтуїцією, давало йому можливість «побачити», що чекає нас у майбутньому. У Кобзаря багато можна знайти такого, що пояснює наші реалії і може послужити орієнтиром. У контексті днів сьогоднішніх варто поглянути на його ставлення до росіян, яких він часто іменував москалями, та поляків.

Болі минулого

У часи Тараса Шевченка Речі Посполитої (конфедерація Польського королівства і Великого князівства Литовського і Руського, 1569–1795 роки) же не існувало. Однак пам’ять про неї лишилася. Про «стару Польщу» Кобзар чув від свого діда, рідних та односельців. Із польською культурою Шевченко мав змогу ознайомитись, коли юнаком опинився у Вільно, яке в той час було полонізованим містом. Тут Шевченко вивчив польську мову. Читав у оригіналі польські книги. Зокрема, твори Адама Міцкевича.

Ставлення молодого Шевченка до Речі Посполитої і польської шляхти знайшли відображення в поемі «Гайдамаки». В «Інтродукції» автор подає своє бачення історії Речі Посполитої. Мовляв, колись ця держава була могутньою:

Мірялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З німотою...

Але це в минулому. Польська аристократія, еліта своєю сваволею довела державу до руїни. Край цій сваволі ніби хотів покласти король Станіслав Понятовський. Однак:

Панки сказилися... Кричать:
Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!»
На ґвалт Пуласького і Паца
Встає шляхетськая земля,
І разом сто конфедерацій.

Малася тут на увазі Барська конфедерація польських шляхтичів, спрямована проти короля Понятовського і його промосковської політики.

Конфедерати в поемі постають як антигерої, з якими ведуть боротьбу гайдамаки-українці. У Шевченка своя правда. Він – апологет гайдамаків. Бо вони – люди з народу, близькі йому по поглядах і духу.

Відомим епізодом у поемі є сцена, де Гонта вбиває своїх дітей, які стали католиками, а, отже, ополячились. Це трактується як вияв вірності своїй вірі й своєму народові. Сцена настільки символічна, як і міфічна. Насправді, Гонта не вбивав своїх дітей. Це – легенда, яку вигадав польський письменник українського походження Михайло Чайковський, озвучивши її в романі «Вернигора». Шевченко використав цю ідею, надавши їй проукраїнського патріотичного звучання.

Кобзар не міг не знати, що гайдамаки стали розмінною монетою в геополітичній грі імперської Росії. Остання їх використала в боротьбі проти Речі Посполитої. Гайдамацький рух дав сильний імпульс для початку розпаду цієї держави.

Претензії до імперської Росії

Шевченко мав претензії до поляків, які принесли українським козакам чимало бід. Але не менше він мав претензій до росіян-москалів. У їхньому середовищі він опинився, перебуваючи в Санкт-Петербурзі.

Хоча, до слова сказати, Петербург як столиця імперії не був суто російським містом. То був конгломерат різних народів, де, до речі, українці займали не останнє місце. Проте, очевидно, саме в Петербурзі в Шевченка сформувалося негативне ставлення до Росії як імперії, де панувало насильство.

Своє несприйняття Російської імперії Шевченко чи не найкраще висловив у поемі-комедії «Сон»:

Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

Зазначений твір – це показ суті Російської імперії з її агресивним мілітаризмом, вірнопідданим і продажним чиновництвом, свавіллям влади, відсутністю свобод, фальшивим возвеличенням своїх правителів-царів. Здавалось, пройшло майже 200 років, а в Росії залишилось майже те саме – лише набуло нових сучасних форм.

Шевченко в образній формі доносить до нас думку, що ця російська імперська могутність – це колос на глиняних ногах. Імперська влада, що тримається на насильстві може вмить завалитися. Герой твору опиняється в царських палатах, там він бачить «старшину пузату», яка косо поглядає на двері. Аж тут ці двері відчиняються:

Неначе з барлоги,
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.

Цей правитель імперії чимось нагадує нинішнього російського очільника. Він:

Як крикне
На самих пузатих –
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба –
І всі затрусились,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає –
І ті в землю; він до дрібних –
І ті пропадають!

Чи не є це картина руйнування імперської «вертикалі влади»?

Пригадаймо нещодавній бунт Євгенія Пригожина з його «вагнерівцями», які легко брали владу на місцях і ладні були йти на Москву.

Далі в творі маємо картину суцільного краху імперії:

Він до челяді – і челядь,
І челядь пропала;
До москаликів – москалики,
Тільки застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зиркне –
Я перелякався
Та й прокинувсь... Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!..

Можливо, це виглядає як містика. Але чи не є це передбачення того, що чекає Російську імперію; того, що ця імперія врешті-решт розвалиться, а наше перебування в ній нашими нащадками буде сприйматися як страшний і водночас як чудний сон?

Непросте осмислення

Ще в одному поетичному творі «І мертвим, і живим...» Кобзар намагається осмислити долю України. Він проти непотрібної героїзації предків, за те, щоб без рожевих окулярів поглянути на події минулі та сучасні. З гіркотою звучать слова:

Я ридаю, як згадаю
Діла незабутні
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути…

Кобзар звертає увагу на те, що українці часто у своїй боротьбі поводилися нерозумно, до того ж ішли служити до сусідів-поневолювачів:

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Він вкрай різко висловлюється про українських провідників-гетьманів:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.

У цьому творі зустрічаємо скептичне ставлення Шевченка до боротьби козаків проти польської держави:

А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Звісно, Кобзар не сприймав Польщу як «свою» державу. Однак у нього було розуміння того, що колись поляки й українці знаходили спільну мову в межах одного державного організму.

«Дивний» вірш «Полякам»

Думки Шевченка про можливе порозуміння між українським та польськими народами знайшли вираження у вірші «Полякам», який був написаний уже після арешту Кобзаря. Подібного дружнього послання до росіян у нього немає. У певному сенсі вірш «Полякам» – це програмний твір, адресований представникам народу, в якому Шевченко бачив союзників українців. На початку твору поет малює ідилію співжиття між двома народами:

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.

Однак цей «тихий рай», на думку Шевченка, був знищений ксьондзами-католиками, які хотіли нав’язати українцям свою віру. Загалом можна погодитися з Кобзарем, що релігійний чинник став одним із найважливіших у розділенні поляків та українців. Також Кобзар натякає і на чинник соціальний – зажерливість польських магнатів.

Вірш завершується такими словами:

Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

Шевченко сподівався, що поляки в майбутньому стануть нашими союзниками і подадуть нам руку. Хоча він розумів, що наші відносини з ними не були і не є простими.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода