86-річна Любов Коробченко в окупації на Харківщині прожила сім місяців, які, як вона сама каже, здалися їй вічністю. Російська війна забрала в жінки доньку: прямо на очах матері її вбило уламком снаряда.
Російська війна забрала в неї дитину. Але в житті жінки вже була війна. Друга світова позбавила її батьків, зробивши сиротою. Бачила вона й окупацію – ту, німецьку. Нинішніх, російських, окупантів жінка теж називає «німцями». У захопленому Росією Куп’янську, каже Любов, тоді як люди голодували – російські солдати мародерили й збиткувалися з місцевих.
Зараз жінка – вимушена переселенка. Її евакуювали з Куп’янська в червні – до родичів у Дніпрі. Жити в її будинку тепер неможливо – через обстріли в ньому пробитий дах. У місті зруйновані промислові підприємства, залізнична станція, школа, лікарня, житлові будинки. І обстріли – продовжуються.
Про пережите Любов Коробченко розповіла проєкту Радіо Свобода – «Ти як?»
Загибель доньки
Життя 86-річної жительки Куп'янська, що на Харківщині, Любові Коробченко ніби урвалося 21 вересня 2022 року. Це сталося вже після того, як вона з родичами пробула сім місяців в окупації, і Куп’янськ вже відвоювали українські військові. Російська армія, відступаючи, масовано обстрілювала місто. Під час однієї з атак прямо на подвір'ї приватного будинку загинула її донька Наталя.
21 вересня, якраз празник, Різдво Богородиці… І в мене життя скінчилосьЛюбов Коробченко
«Наташенька йшла якраз з підвальчика. Консервувала персики на плиті й заносила в підвал. Під забором шовковиця росла – шовковицю скосило. А Наташенька йшла понад стінкою – і її… А син сидів у бесідці, поряд, живий. Вікна побило. Я кричала: «Наташечко, Наташечко, прокинься». Вона не прийшла до тями. Одна «горошинка» – ранка, капелюнечка… І жовта стала, ні кровиночки. Вона на руках у мене… 21 вересня, якраз празник, Різдво Богородиці… І в мене життя скінчилося», – говорить жінка.
Похоронили доньку прямо під грушею. Дозволу ховати на цвинтарі не було, згадує мати:
«Похорони мені далися важко. Мене туди не пускали. Поховали її прямо в одежі – наділи спідничину, кофтину, хустинкою запнули, хрестик поклали. Стрілянина страшна була. Ми ховали доньку – а снаряди летять через нас».
Більш як через місяць Любов отримала дозвіл на ексгумацію. Після судово-медичної експертизи її доньку похвали на цвинтарі.
Це було вже в листопаді, через 52 дні після її загибелі.
Початок повномасштабної війни
Життя Любові Коробченко не було безхмарним і легким. Раннє сирітство, важка праця в селі…
Близько 30 років вона прожила в Куп’янську на Харківщині. До цього міста вона, уродженка Луганщини, переїхала з села, вже коли вийшла на пенсію й коли помер її чоловік. Виїхала, щоб бути ближче до доньки Наталі й онучки Оксани. У Куп’янську, у власній хаті, її й застала війна.
24 лютого її розбудив телефонний дзвінок від приятельки з Нижньої Дуванки, що на Сватівщині:
«О 4.05 ранку подзвонила і каже: «Кузьмівно, війна! За стіною в нас стоїть танк з буквою «Зет», я балакати боюся». І все. У Куп’янську ще танків не було. Я встала. Я вже одну війну пережила, втратила тата. Я дуже-дуже боялася. До останнього я не вірила… Донька подзвонила о 5-ій ранку. Ішли танки на Куп’янськ. Я побігла до доньки, у квартиру. Вмикаємо телевізор, а там показують, що росіяни вже близько, Мацегора їде до них на переговори (колишній міський голова Куп’янська від партії ОПЗЖ, 27 лютого 2022 року Геннадій Мацегора заявив, що Куп'янськ переходить під контроль військових РФ – ред.) ».
За кілька годин вулицями Куп’янська пішла російська техніка. Жінка, її донька та онучка спостерігали за цим «парадом» з вікна доччиної квартири.
«Стоїмо, у вікно дивимося – йдуть танки. Прямо по вулиці 1 Травня біля будинку. Там і 100 метрів нема. Їдуть попереду Мацегора з Люботою (голова Куп'янської райдержадміністрації Валерій Любота – ред.). Гучномовець, оголошують, вішають російський прапор. На вулиці не було жодної людиночки. Танки йдуть і йдуть…», – каже вона.
Жінка побігла до себе додому. Сім годин Любов просиділа в погребі, побоюючись обстрілів. А коли вийшла й перейшла в хату – розпочалися бомбардування.
Бігом пишу записку: «Наташо, я жива, але не знаю, чи житиму. Пішло бомбардування»Любов Коробченко
«Пішло бомбардування, двері позлітали. Я злякалася неймовірно, сіла й сиджу. Думаю: «А що ж далі буде?». Бігом пишу записку: «Наташо, я жива, але не знаю, чи житиму. Пішло бомбардування». Наташа дзвонить: зараз рвуть мости…», – згадує куп’янчанка.
Виживання в окупації
Зовсім скоро місто опинилося в окупації, каже Любов. Усі установи позачинялися. За кілька днів зник зв’язок, світло, вода й газ. Донька з онучкою перебралися жити до неї, в хату. У будинку була пічка – можна було й зігрітися, і зварити поїсти.
«Тримала зв’язок зі знайомими в Рубіжному, Лисичанську, Сватовому. Мобільний зв'язок був ще кілька днів. А потім світло, газ, вода – все зникло. На початку березня. Ми з дому – нікуди, я й Наташу не пускала. Кажу: у нас все є, картоплина є, борошно є, яйця курка знесе – ніде не виходь», – згадує вона.
Перші два місяці в окупації люди прожили без хліба, магазини не працювали. Пекли коржі з борошна на пічці. Дрова брали поблизу, у вербах, воду – з джерельця та з річки.
«Козячий кожух і вербові дрова – і смерть готова – є така приказка. Що козячий кожух, що вербові дрова – не гріють. Але зварити можна. Ми варили їжу. Ми – ще нічого, а люди дуже постраждали, голодували. Води не було. Але в сусіда був колодязь – ми ходили. А ще – джерельце було у вербах. І всі – туди, навіть черга стояла. А з Осколу набирали митися. Так і трималися. Город є – город посадили», – розповідає жінка.
З березня по травень у Куп’янську прожили без світла й мобільної мережі. Потім комунікації налагодили, з’явився й зв’язок – але російський. У місті почали видавати російські паспорти, пенсіонерам пропонували отримати по 10 тисяч російськими рублями, каже жінка.
Пані Любов зізнається – також вистояла черзі, гроші отримала, але не витрачала. Віддала онучці, щоб та змогла евакуюватися з міста.
Російські військові оселилися в будинках на її вулиці, каже жінка: мародерили, затримували місцевих жителів, збиткувалися.
Його били, дуже били. Могли б і вбитиЛюбов Коробченко
«У людей машини забирали, техніку. Почали на базарі, хто «неправильно торгує», – забирати. Горілку, цигарки, все на світі позабирали. АТОвців почали шукати, забирати, всіх підряд – АТОвець чи не АТОвець, а їх було в нас багато. Брали, били, знущалися. Випадково в руки їм потрапив і Стас (хлопець онучки пані Любові Оксани – ред.), добу там пробув – відтіля вийшов чорний. Вони з Оксаночкою порушили комендантську годину на три хвилини, йшли, поспішали, але не встигли. В обох у них відібрали телефони. Його били, дуже били. І казав: повно людей у підвалі тримали. Визволив його родич, який пішов на роботу – вставляли вікна в поліції будівлі. Бачив, що там робилося. Могли б і вбити», – говорить Любов.
Якось російські солдати приходили й до жінки – питали про АТОвців:
«Вийшла з двору, кажуть: «А у вас хто тут АТОвець?». Кажу: «А я не знаю, ми тільки-но купили хатинку». Вони говорили по-русски, я – українською. Я знала АТОвців, і батька АТОвця, на нашій вулиці жили. Але мовчу. Відкриваю, показую, дивіться, яка хатинка. Нічого в мене брати».
Пережите під час Другої світової
Поведінка російських окупантів, каже жінка, нагадувала їй те, як поводилися з місцевим населенням німці під час Другої світової війни. Ті події вона пережила разом з сестрою й матір’ю на Луганщині, у селі Круглому, звідки походить рід її батька. Зараз це село знову в окупації – уже російській. Тоді ж їй було п’ять років.
«Німці окупували село й жили в селі. Підходиш до німця і просиш: «Данке, кіндер» – все, що вивчили. Якийсь щось і дасть, а який – батогом. Одну дівчинку, Олею її звали, – батогом вдарив, потрапив в око й вибило око. Називали потім «сліпа Ольга». Я й цих окупантів так називала – «німці». Росіян. Бо я пам'ятаю ще ту війну. Раніше я й уявити не могла, що Росія – ворог», – говорить вона.
Друга світова забрала в Любові батьків. Її батько був кадровим військовим, він не повернувся з фронту – загинув на фронті в Білорусі. Мама – рано померла, не витримавши горя. Вони зі старшою сестрою Валентиною залишилися самі. Та називала сестру лагідно – «Любисток».
Люба опинилася спершу в дитбудинку, а потім – в інтернаті, пізніше – її забрав до себе далекий родич.
Вона закінчила 10 класів, що було рідкістю на той час, каже Любов, а потім – культпросвітшколу в Луганську за фахом бібліотекаря. Три роки пропрацювала в бібліотеці в рідному Круглому, вийшла заміж. Через усе життя, каже вона, пронесла любов до книжки. Раннє сирітство навчило її також цінувати людей.
«Моїх батьків рано не стало, тому мій чоловік увібрав у собі для мене й батька, і друга, і чоловіка», – згадує Любов.
Після народження доньки Наталі, а був це 1960-ий рік, жінка відбула коротку декретну відпустку й була змушена вийти на роботу. Пішла вже не в бібліотеку, яка була за три кілометри, а на ферму – ближче, аби мати змогу бігати додому годувати двомісячну дитину.
У 50-60-ті роки працювали «за паличку» – за трудодніЛюбов Коробченко
«У 50-60-ті роки працювали «за паличку» – за трудодні. За день могли поставити паличку, а могли – пів палички. Тоді в кінці року дивляться: той виробив трудодні, той – не виробив. Хто не виробив – катастрофа: рік не рахувався», – згадує вона.
Жінка пропрацювала у тваринництві 44 роки: спершу пасла телят, потім – доїла корів, була прийомницею молока, а пізніше – керівницею тваринницького комплексу.
«Важке було життя в селі, але коли в сім’ї лад… У нас не було – «Любка», «Іван», у нас було – «Люба», «Ваня». Наташенька мене називала тільки «мамочкою» і «мамулею», – згадує жінка.
Наташеньки більше немає. Друга в її житті війна забрала в неї дитину. І навіть – дім.
Зараз
Будинок жінки пошкоджений через обстріли – в ньому пробитий дах. Жити там неможливо. Тому цього літа жінка наважилася евакуюватися й стати вимушеною переселенкою. З дому взяла найнеобхідніші літні речі. Навіть щоденник, який вела в окупації, й усі фотографії, залишила вдома. Жінка все ж сподівається повернутися до Куп’янська, який за 30 років став їй уже рідним.
Спершу вона зупинилася в родича в Дніпрі, а далі перебралася в Тернопіль, до сина.
Усі кажуть, що сім місяців ми прожили в окупації, а мені вони здалися вічністюЛюбов Коробченко
Живе сподіваннями на зустріч і з іншими рідними, які в евакуації, і на закінчення війни.
«Усі кажуть, що сім місяців ми прожили в окупації, а мені вони здалися вічністю. Я на такій роботі працювала, наради, доповіді, і все казали: «Мирного неба над головою». 70 років минуло, і всі забули, що це таке, це вже були пусті слова. А мені вони – з серця: «Мирного неба»…», – говорить Любов Коробченко.
