«Його зброя – це жертва». Чому вчинив самоспалення Василь Макух

53 роки тому в Києві вчинив самоспалення Василь Макух. Він протестував проти окупації Чехословаччини військами країн Варшавського договору і виступав за незалежність України. Макух зважився на такий радикальний вчинок на 2,5 місяці раніше від Яна Палаха, празького студента, який підпалив себе на центральній площі Праги і якого ховали цілою країною. Про самоспалення Палаха в Чехії сьогодні розповідають навіть школярам, а в Україні був знищений єдиний музей, створений на кошти небайдужих до долі Макуха, а також Олекси Гірника, який підпалив себе в 1978 році. Цей музей, який називався «Смолоскип», був у Донецьку.

5 листопада 1968 року поряд із будинком по вулиці Хрещатик, 27а, з’явився охоплений полум’ям чоловік. Він кричав: «Геть комуністичних колонізаторів!» і «Хай живе вільна Україна!». Пробігши кілька метрів в бік нинішньої площі Незалежності, він впав. Свідки і міліція спробували загасити вогонь, але не змогли зробити це швидко. Наступного дня Василь Макух помер у лікарні від опіків 70 відсотків тіла.

У радянських газетах про його вчинок не з’явилося жодного повідомлення. Факт самоспалення прагнули приховати, але за кордоном і в самвидаві про Макуха писали. Друзі згадували про плани вийти на несанкціоновану демонстрацію на знак протесту проти окупації Чехословаччини, знайомі – про його ув’язнення в Сибіру і участь в Українській повстанській армії.

Дисидент Євген Пронюк написав статтю «Пам’яті героя»: її разом з фотографією Макуха поширювали не тільки в самвидаві, а оформили у вигляді листівки, щоб про самоспалення дізналося якомога більше українців. Степана Бедрила (він був засуджений на два роки), а також Богдана Чабана згодом заарештували за розповсюдження цієї листівки. Пронюк, який написав статтю про Макуха, в 1972 році був звинувачений в антирадянській пропаганді і засуджений до 7 років ув'язнення суворого режиму.

Василь Макух у віці всього 18 років був засуджений на десять років таборів за участь в Українській повстанській армії, куди він вступив у 1944 році. У Дубравлазі в Мордовії він познайомився зі своєю дружиною Лідією, яка відбувала покарання, бо ще дитиною її вивезли з окупованого Донецька до Німеччини. Макух довгий час не хотів пов’язувати з нею своє життя, тому що завжди говорив, що в будь-який момент може померти за Україну. Проте весілля відбулося, у Макуха народилися дочка Ольга та син Володимир. Сім’я жила в Дніпропетровську.

Досі про самоспалення Макуха відомо вкрай мало. Кажуть, що перед тим, як запалити себе, він розкидав у підворітті листівки, і що в його кишені була записка, яку забрало КДБ, що перед самоспаленням він написав листа в ЦК Компартії України.

В архівах вдалося виявити тільки листи до Компартії. Віктор Тупілко, який багато років вивчає документи і збирає свідчення про Василя Макуха та Олексу Гірника, створив у Донецьку на сьогодні вже знищений бойовиками музей «Смолоскип». Він говорить, що серед речей, які були передані родині Макуха, ніяких записок не було. Немає їх і в архівній справі.

– В 2018 році мені вдалося знайти ще одну справу, пов’язану з Василем Макухом, – наглядову. Виявилося, що його в 1968 році намагалися завербувати. Він постійно був під контролем. Взагалі в архівах КДБ є дві справи: одна – про постійний контроль над ним, а друга – кримінальна, 1946 року, коли він був поранений в перестрілці з військами НКВС, втратив свідомість і його заарештували. Він зазнав кілька поранень, прострелена нога (потім кульгав все життя), прострелена ключиця, одна куля зачепила навіть хребет. Він втратив свідомість.

Його катували: це видно за матеріалами справи. І він нікого не видав. Я досліджував достатню кількість подібних справ і розмовляв з фахівцями. Вважається, що, як правило, жінки не видавали, їм вдавалося якимось чином перенести тортури. Чоловіки не витримували. І якщо знали, що хтось потрапив у полон, то потрібно було відразу ж ховатися.

Однак Макух, 18-річний хлопець, виніс все – і моральні тортури, коли йому погрожували, що він буде розстріляний або замучений, і фізичні. Він нікого не видав! Там навіть є така фраза слідчого: «Ну, як це так, ви нічого не знаєте – ні командира, взагалі нічого не знаєте! Такого просто не може бути!» Відповідь: «Не знаю». Це на диво стійка людина, дивовижною чистоти. На мій погляд, він не має ні національності, ні релігії, ні раси. Це людина, яка була послана для того, щоб показати людям, що воля, свобода понад усе.

Я досліджував його долю за рахунок свого особистого часу і за рахунок особистих коштів. Я думаю, ви погодитеся, що якби я знайшов хоча б одну пляму в його біографії, хоча б один невірний крок, хоча б щось нечисте, то я б не продовжував цим займатися. Але я продовжую, бо це кришталево чиста людина, яка все життя присвятила служінню людям, своєму народу.

Він стоїть для мене осібно від усіх, кого я коли-небудь знав. Він дуже гостро, і я знайшов свідчення, переживав вторгнення в Чехословаччину. Це стало додатковим аргументом у його боротьбі, частково направило його на цей акт.

– Наприкінці 2000-х ви створили музей в Донецьку, присвячений долі Макуха і Олексія Гірника, який вчинив самоспалення на протест проти, як він вважав, російської окупації України. Яка доля експонатів цього музею? Вас змусили виїхати з Донецька чи ви самі вирішили, що час їхати?

– Приміщення захоплене. Частина експозиції вивезена і експонується по всій Україні.

– Як це відбувалося?

– Я поїхав у Будапешт. Хотів досліджувати самоспалення Шандора Бауера в Угорщині на знак протесту проти радянського тоталітаризму. А коли прийшов час повертатися, я дізнався, що повертатися нікуди. Дізнався, що приміщення захоплене, матеріали всі захоплені. Я докладав зусиль, щоб щось зберегти. На жаль, вони не дали результату. Але у мене є надія, що рано чи пізно це вдасться. Значна частина експозиції тепер виставляється в різних містах, вона вже побувала щонайменше в 20 містах України.

– Що залишилося в Донецьку, що не вдалося вивезти і зберегти?

– Там залишилися, на мій погляд, унікальні матеріали. Оригінал листівки Олексія Гірника, який підпалив себе на Чернечій горі. Там залишилися матеріали зі сталінських таборів, в тому числі особисті речі. Досить багато речей там залишилося, але я не втрачаю надії, що все заспокоїться.

– Ви знаєте, де зараз перебувають ці експонати?

– Їх повністю експропріювали. У мене є документальне підтвердження –документи, що мене повністю позбавили будівлі і що експонати музею передані в «МГБ». Ті люди, до кого мені вдалося звернутися, бояться порушувати це питання і мені поки не радять. Я звертався і до дуже авторитетних небайдужих людей у Москві. Вони брали активну участь, але теж безрезультатно.

– Як вдалося вивезти ті експонати, які сьогодні показують під час виставок? Це дозволили зробити бойовики чи ви знали, що вони збираються закрити музей і заздалегідь вивезли експонати?

– Ми особливо не ховалися. Ми не бачили в цьому нічого кримінального. Компартія, по-моєму, більше переживала, адже наш музей навіть спалювали. У них просто ненависть була до цього музею. А вивезли те, що було в роботі, співробітники брали додому на оформлення і потім вивозили. Ось це залишилося.

– Спалювали під час подій 2014 року чи ще до цього?

– До цього спалювали, по-моєму, в 2008 році. Навмисне підпалювали. Пожежники приїжджали. Дивом співробітники залишилися живі. Тоді навіть дах вигорів, але ті, хто це зробив, не розрахували. Ми розмістили музей у прибудові, а спалювали будинок. Тому всі експонати залишилися. Потім ще двічі підпалювали. Але тут ми вже були напоготові і гасили відразу.

– Коли ви вперше дізналися про Василя Макуха і чому вирішили вивчати його долю і обставини загибелі, відкрити музей?

– Я дізнався випадково в 2006 році про самоспалення Олексія Гірника на Чернечій горі – від лікаря, який оглядав тіло. Олексій Гірник знав про самоспалення Василя Макуха.

Лікар Михайло Єфремович Іщенко досі живе в Каневі (розмова була у 2018 році – ред.). Він якраз оглядав тіло Гірника. Мені вдалося розшукати його, і він розповів про Василя Макуха. Згадок про нього до цього практично ніде не було, нічого ніде не можна було знайти. Тоді я почав своє дослідження, знаходив кримінальні справи, знайшов людей, які його знали в таборах. І я чув постійно тільки одну фразу: «Це свята людина».

Я навіть знав наперед, що так буде сказано, щоразу, коли я зустрічався з кимось, хто знав Макуха. Іван Гуменюк (політв’язень, який опинився в одному таборі з Василем Макухом – ред.) зі мною розмовляв до глибокої ночі, а в кінці зітхнув і сказав: «Якби я міг, я б увічнив кожен його крок. Це свята людина». Іван Гуменюк був у таборах 25 років.

Григорій Ментух проводжав Макуха на вокзал, коли, вже з бензином, він їхав до Києва. Він умовляв його: «Василю, не роби цього! Ти молодий, ти сильний. Ти можеш ще щось зробити!» Григорій розповів мені: «Він так посміхнувся і сказав: «Ти не розумієш, про що говориш. Я йду на це з радістю». Вдова Макуха говорила, що він готувався до цього фактично все життя. Він розумів, що один, коли все тотально випалене, не зможе перемогти і підняти людей. Його зброя – ця жертва.

Я – сам шахтар і знаю, що таке небезпека. Коли я побачив, що людина повністю жертвує собою, повністю віддає себе людям, я не міг не те, що не захопитися, а й не віддати належне. Коли людина жертвує всім, то перестає розуміти, якщо люди говорять: «Ну, треба виживати. Це ж кар’єра. Потрібно думати про родичів». Потрібно думати, звичайно! І він думав. Але точка відліку зовсім інша.

Юрій Макух – племінник Василя Макуха – був ще дитиною, коли його сім’я дізналася від співробітників КДБ про самоспалення його дядька. Цей час він пам’ятає як час допитів: його маму два дні тримали в приймальні місцевого міліціонера, а його тітка незабаром після тортур на допитах померла.

– Вся наша сім’я брала участь у визвольній боротьбі, тому ми завжди були готові до такого розвитку подій. Хоча фактично це було для нас несподіванкою. Ми про все дізналися від співробітників КДБ, які почали викликати на бесіди всіх членів нашої сім’ї, в тому числі мою маму. Вони сподівалися, що нам відома якась інформація про те, чим Василь Макух займався, з ким спілкувався. Але ніхто з нашої і його сім’ї нічого не знав.

Йому було відомо, що за ним постійно стежать, і він нікого не хотів підставляти. Ці допити були безглуздими, хоча співробітники КДБ його сестру Параску позбавили здоров’я, життя, її катували. Моя мама, коли повернулася з допитів, кілька днів плакала, а потім сказала: «Це – трагедія нашої сім’ї, і ми самі повинні впоратися з цим завданням. Про це нікому не треба розповідати».

– Що вам тоді було відомо про обставини події? Кажуть, що Василь Макух розкидав листівки перед самоспаленням, що у нього в кишені була якась записка, вилучена співробітниками КДБ, що він написав листа в ЦК Компартії України, в якому попереджав про те, що може піти на такий крок.

– Так, цей лист існує, в архівах є запис, що він звертався в ЦК Компартії України. Комусь це може здатися безглуздим, і на той момент великого значення це не мало, але фактично це означало, що не всі схвалюють політику Комуністичної партії, і є люди, які розуміють, що ця політика веде не в ту сторону. Це був вчинок, і за такі вчинки потрібно було розплачуватися.

Чи розкидав він там листівки? Про це складно сьогодні говорити, тому що КДБ робило все можливе для того, щоб інформація про Макуха нікуди не просочилася. Тільки закордонні ЗМІ коротко повідомили, що самоспалення сталося, а після цього про це написали в самвидаві. І Степан Бедрило за це навіть був засуджений. Тобто про це майже ніхто не знав. Є в матеріалах справи лист із КДБ на ім'я першого секретаря Компартії України, що зроблено максимум для того, щоб про самоспалення не дізналася велика кількість людей.

А пізніше вони багато чого робили для того, щоб дискредитувати як Василя Макуха, так і його вчинок. Іншими словами, шукали підтвердження того, що він був «психічно неврівноваженою людиною», але як вони не старалися, ніякої інформації їм виявити не вдалося, тому що це було неправдою. Він не вживав алкоголю, був освіченою людиною, хоча йому не дали можливості отримати вищу освіту: він вступив до університету, але коли в КДБ дізналися, що він став студентом, його виключили. Формальною причиною було те, що він приховав свою судимість. Довести, що він не пішов свідомо на цей протест, не вдалося.

Це не перший його лист. Він писав звернення не тільки в Компартію. Незважаючи на те, що за ним стежили, він вів підпільну боротьбу, зустрічався зі своїми побратимами, які жили в різних містах – у Нікополі, в Запоріжжі і, звичайно, в Львівській області. Найбільше його гнітило... Адже він жив у Дніпропетровську – це місто було абсолютно русифіковане, а повернутися до Західної України, звідки він був родом, Макух не мав права. Тому він з такими листами звертався і постійно говорив, що йде тотальна русифікація України, що Україна – невільна, несамостійна держава, за що сам він боровся і боролися його побратими.

За це його вважали антирадянщиком, якого навіть ув'язнення не перевиховало. Його неодноразово намагалися завербувати, кажучи, що його боротьба – безперспективна, що радянська влада дуже міцна, тому краще було б цій владі допомагати. Але він ніколи не міг би з цим погодитися, тому що його погляди формувалися в дитинстві, він нікого під час слідства не видав, і це є в матеріалах справи. Тому дуже мало інформації про те, хто разом з ним воював, адже у кожного був псевдонім. У нього був псевдонім Микола. Він служив у розвідці, і тому все це покрито таємницею.

– Наскільки на його вчинок могло вплинути введення військ країн Варшавського договору до Чехословаччини?

– Я думаю, це стало для нього останньою краплею. З одного боку, його боротьба не давала бажаних результатів, багато його побратимів у той час вже відмовлялися від подальшого опору. У когось були проблеми зі здоров’ям, хтось – через страх за свою сім’ю. Він з цим змиритися не міг, але і знайти вихід із ситуації, що склалася, теж не зміг. Говорили, що готувалася акція протесту, на яку багато хто мав вийти, але чи то хтось повідомив про неї, чи побоялися і не захотіли виходити, але він не хотів змінювати своє рішення.

Він розповів про свої плани своєму близькому другу Григорію Ментуху. Ментух намагався його відговорити, але у нього не вийшло. Він йому сказав, що не бачить інших можливостей для боротьби. Про його плани знав і його духівник, він висповідався йому перед тим, як піти на такий крок. Він його відмовляв, про що написав у своїх спогадах. Він писав, що розмірковував про те, як цьому запобігти, але зрозумів, що якби розповів комусь, це означало б здати його в руки радянському правосуддю.

– Яким ви пам'ятаєте Василя Макуха?

– Я тоді був школярем і його бачив лише три рази у житті. Ми жили бідно, і у нас не було можливості їздити до Дніпропетровська. Він приїжджав сам. Коли ще був живий мій батько, він приїжджав до нас, тоді збиралися наші дядьки, які були в ОУН і УПА. Вони приходили ввечері, закривали тканиною вікна і до ранку розмовляли. Навіть моя мама при цьому не була присутня.

А коли помер мій батько, він почав приїжджати до сестри, яка жила на іншому кінці села. Одного разу ми з мамою ходили до них, але це завжди були звичайні сімейні розмови. Про політику не говорили. Я почав цікавитися тим, що відбувається, тільки коли дядько вчинив самоспалення.

​– А як ваша мама сприйняла його вчинок?

– Вся родина мого батька воювала в Українській повстанській армії, тому для нас в цьому не було нічого дивного. Мій батько був зв’язковим. Ми жили недалеко від кордону, там були болота, і мій батько переправляв розвідників і звичайних людей у Польщу. Багато втікали через Польщу в інші країни, щоб не опинитися в Сибіру.

Його не заарештували лише тому, що він сильно захворів. Він одного разу при переході кордону натрапив на війська НКВС і прикордонників. Справа була восени, але довелося ховатися прямо в болоті, в воді, і він захворів. Після цього він уже не міг займатися тим, чим раніше. Замість нього переводити людей через кордон почала сестра моєї мами, вона тоді була маленькою дівчинкою. Але її вистежили і відправили в Пермський край на лісозаготівлі, хоча вона була ще неповнолітньою. Тому все, що з нами відбувалося, ми сприймали як покарання, що ми повинні терпіти. Ось така у нас була позиція.

– Ви були дитиною, але членів вашої родини викликали на допити, як ви сприймали це?

– Коли це сталося, я не дуже глибоко ще все розумів. Мене навіть дивувало, чому з таким завзяттям беруться за цю справу і так сильно переслідують мою сім’ю. Батько на той час уже помер, а мама ніякого стосунку до політики не мала. Її дві доби протримали в сільраді, туди приїжджали якісь співробітники КДБ. Сестру Василя викликали до райцентру і там катували її. Мою маму тримали в кабінеті дільничного міліціонера. Для неї це був сильний удар. Ми переживали, боялися, що її заарештують. З одного боку, ми не розуміли, за що її можуть заарештувати, але з іншого – в той час могли зробити все що завгодно.

2017 року в Києві на будинку, поруч з яким Василь Макух вчинив самоспалення, встановили меморіальну табличку.

А 2018 року в Празі іменем Василя Макуха назвали пішохідний міст через річку Ботич.

Вперше текст був опублікований 5 листопада 2018 року, тоді минало 50 років від вчинення самоспалення Макухом.