Світова преса продовжує зосереджуватися на різних аспектах українських парламентських виборів. У статті американського видання The New York Times пишуть про те, що 2019 рік – рік радикального оновлення в Україні. Чому для українського коміка-президента настав час стати серйозним, пояснюють у матеріалі видання Politico. А про потенціал змін в Україні після парламентських виборів можна прочитати на сайті аналітичного центру Carnegie Europe.
Якщо 2014 рік став в Україні роком революції, 2019-й – це рік радикального оновлення, менш насильницького, проте не менш широкого. Про це йдеться в статті американського видання The New York Times.
У неділю 21 липня українці зробили ще один «стрибок у невідомість», коли надали ще більше влади своєму новому, але ще не перевіреному лідерові. Тепер «Слуга народу» – перша партія з прямою парламентською більшістю з 1991 року, нагадує авторка коментаря.
«Не намагайтеся пояснити такі збудливі результати порядком денним [президента України Володимира] Зеленського. Ні він, ні його партія не мають чітко визначеної платформи; їхня кампанія вступала проти корупції в загальних рисах, не уточнюючи, як саме з нею боротися і, по суті, виступала за зміни в ім’я змін», – мовиться у статті.
Та щоб реально зрозуміти цьогорічні вибори, треба перш за все розуміти, через що Україна пройшла протягом останніх п’яти років, вважає авторка. У 2014 році відбувся Євромайдан, Росія анексувала Крим, а підтримувані нею сепаратисти досі намагаються утворити на сході свої «республіки». Все це підсилило патріотизм. Колишній президент Петро Порошенко позиціонував себе як сильного лідера й захисника України, але такі важливі питання, як корупція і підвищення рівня життя, були для нього другорядними. Тож на цьогорічних виборах «його покарали на виборчих дільницях». Він з’ясував, що українці не будуть більше терпіти політиків, які використовують невдоволення у своїх власних політичних цілях, пише авторка.
Українці, здається, дуже добре знають, за що зазвичай виступають політики. І на противагу цьому саме «невизначеність пропозицій Зеленського дозволяє виборцям різних поглядів втілювати у ньому свої очікування та амбіції», переконана авторка.
Але попри все це Зеленський успадкував глибоко скептичний до політичних справ електорат, який, згідно з опитуваннями, має до парламенту навіть меншу довіру, ніж до російських пропагандистських ЗМІ. Дехто також ставить під сумнів твердження Зеленського, що він не залежний від впливу олігарха Ігоря Коломойського, мовиться у статті.
Тож, як і в 2014-му, році революції, і в 2019-му, році радикального оновлення, очікування людей щодо нової влади майже такі ж високі, так само як і ризики, вважає авторка.
Тепер, коли «Слуга народу» отримала більшість у парламенті, настав час для українського коміка-президента стати серйозним, пише директор Інституту Кеннана при Центрі Вілсона у Вашингтоні Метью Роджанскі в статті для видання Politico.
Тепер Зеленський має необхідний мандат для того, аби просувати обіцяні ним іще під час президентської кампанії реформи. Українці ще раз показали свою підтримку його заявам щодо нового шляху для держави.
Розчаровані, нетерплячі виборці проголосували за зміни, і Зеленському доведеться діяти швидко, якщо він дійсно сподівається виправдати очікування. Українці, згідно з опитуваннями, хочуть трьох речей: закінчення війни на Донбасі, справжніх антикорупційних реформ і підвищення рівня життя для пересічних людей. Політичний новачок Зеленський позиціонує себе як «протидію корумпованому політичному класові», як того, хто нарешті прислуховуватиметься до людей, пише автор.
Тож Зеленський або втілить обіцянки, або ж ризикуватиме поплатитися «найбільшою постановкою у своїй кар’єрі», мовиться у статті. Та його здатність це зробити залежатиме також від того, чи знайдуться талановиті люди для його уряду, включно з Кабінетом міністрів і вибором прем’єр-міністра.
«Ключове питання у тому, чи будуть ці й інші союзники Зеленського достатньо стійкими для того, щоб протистояти перевіреним тактикам українських олігархів і апаратних політиків, таким, як шантаж і купівля голосів», – мовиться у статті.
Президента також точно очікуватимуть напади з боку опозиції, особливо проросійської «Опозиційної платформи – за життя» і партії колишнього президента Петра Порошенка «Європейська солідарність».
Поки що вгадувати дії ще не перевіреного Зеленського і його партії – це більше питання надії, ніж твердих доказів, переконаний автор. Але після стількох розчарувань українцям, у свою чергу, можна пробачити нетерплячість і їхнє бажання вірити, пише автор.
Про потенціал змін в Україні після парламентських виборів пише дослідник Європейського відділу Фонду міжнародного миру Карнеґі у США і директор Центру східноєвропейських та міжнародних досліджень у Берліні Ґвендолін Зассе в статті для аналітичного центру Carnegie Europe.
Близько 60–70 відсотків складу нової Верховної Ради – новачки, багато з яких раніше не займалися політичною діяльністю. Це – безпрецедентна зміна еліт в Україні, і вона є дивовижною навіть у порівнянні з ранніми змінами перехідного часу в Центральній та Східній Європі після комунізму, зауважує Зассе.
«Ключове питання у тому, чи зможе такий радикальний поворот в одній із політичних інституцій України з найменшою довірою перетворитися на ефективну законодавчу роботу для зміцнення процесу реформ і приведення миру до України, як і обіцяв Зеленський», – наголошує авторка.
Адже після Євромайдану також відбулася велика зміна депутатів, але деякі переслідували свої власні олігархічні інтереси, поки інші страждали від своєї близькості до Порошенка, мовиться у статті.
На думку авторки, Порошенко зволікав із важливими реформами, зокрема антикорупційними, а його риторика, що оберталася навколо вузького бачення української держави в час війни, відірвалася від суспільства.
Зассе окремо звертає увагу на те, що як і в російських ЗМІ, так і в деяких західних колах чимало вказували на нібито посилення правих сил в українській політиці. Але, як показали парламентські вибори, їхня популярність серед українських виборців надзвичайно обмежена.
«Інституційний потенціал для реальних змін є, але його супроводжує ризик, що президент і уряд можуть випустити з поля зору соціально-економічні та політичні пріоритети України», – зауважує автор. Наприклад, заборонити будь-кому, хто вже коли-небудь займав посаду в політиці, обіймати знову ці посади, як пропонувала команда Зеленського, є одним з таких прикладів непотрібної політики, «з огляду на необхідність балансу між новим початком і отриманням вигоди від уже наявного досвіду».
Європейські партнери України, в свою чергу, мають сконцентруватися на тому, щоб краще пізнати нові обличчя в українському уряді і придивитися до основ співпраці, вважає авторка.
