Український військовий Олександр Коваль пробув у полоні «вагнерівців» 40 днів. У приміщенні колишньої взуттєвої фабрики на Донбасі його разом з близько сотнею військовополонених утримували в тісних і вогких камерах, без питної води, з мінімумом їжі – один сухпайок доводилося ділити на трьох. Окрім того, бранців били, намагалися зламати фізично й морально, агітували переходити на бік Росії. Удома рідні весь цей час не знали про його долю. Свою історію чоловік розповів Донбас.Реалії (проєкту Радіо Свобода).
Олександрові 47. Він мав підстави не йти служити – хронічні хвороби, відсутність бойового досвіду. Однак від війни він не ховався.
Ранок 24 лютого 2022 року закарбувався в його пам’яті чітко: Олекснандр ішов на зміну на завод у Запоріжжі, де працював спеціалістом з гарячої обробки металу. Вибухів не чув.
На роботі наздогнала звістка: «Війна!». Підприємство зупинилося. Олександр вирішив залишатися в рідному місті й допомагати з облаштуванням блокпостів.
Повістка. «45+ – вийти зі строю!»
У серпні йому прийшла повістка. Бойового досвіду фактично не мав – лише рік на флоті: на початку 90-х він служив як строковик на крейсері «Україна» в Миколаєві.
«Я тричі міг не йти на війну. Військовий квиток у мене давно був загублений, але я його відновив. Потім, – пригадує, – у нашому військкоматі звертали увагу на вік. Кажуть: «45+ – вийти зі строю!». Я вийшов, потім повернувся. Потім: «Хто багатодітні – вийти зі строю!». Я вийшов, потім попросився – і повернувся. Ну а хто піде захищати Батьківщину? Я був мотивований. Комусь же треба».
«З автомата вперше стріляв не по мішенях, а по ворогах»
Олександр потрапив в 58 мотопіхотну бригаду. Кілька тижнів підготовки в тилу – і у вересні 2022 року він разом зі своїм підрозділом був відправлений під Опитне на Донеччині (це південні підступи до Бахмута).
З першого бою вийшов живим, із легким ушкодженням та контузією. Також зміг вивести тяжкопораненого товариша.
«18 вересня. Нас було семеро – група, розвідка. Повантажили на «мотолигу». Вирушили за позиції росіян, прямо в їхній тил. Дачне селище, будинки – в один ряд, вздовж поля. Ми засіли в будинку. Коли передають по рації: «Готуйтеся до кругової оборони!». Чуємо – на підході вороги. Підготовка? Я з автомата вперше стріляв не по мішенях, а по ворогах. Метрів за тридцять. Перший бій. Вони закидали будинок гранатами. Ми дивом звідти вирвалися. П’ятеро наших залишилося там», – розказує Олександр.
Бахмут. «Борода, Борода, ти живий?»
У ніч з 31 жовтня на 1 листопада підрозділ Олександра вже був в іншій гарячій точці – під Бахмутом. Позиції українських військових, згадує він, російські військові цілодобово обстрілювали.
Позиція, на якій перебував Олександр, вважалася «тихою», але якраз того дня «вагнерівці» пішли в атаку.
«Під обстрілами ми заступили на позицію – під обстрілом довелося йти 1 400 метрів. Змінили хлопців. Цілий день тривали обстріли – міномети й танки. Вечоріло, сонце сідало, пішли вони в атаку, міцно пішли – ми відбили. Всю ніч 1 листопада вони крили нас мінами, до ранку. А 2-го листопада – дрони», – пригадує він бій, у якому зрештою отримав поранення.
«По рації передали, що бачили ворогів у посадці. А вони вже ззаду – практично оточили нас. Можна було вийти через поле з соняхами, але там було заміновано. «Вагнерівці» йшли – з РПГ, з підствольниками. «М’яса» у них багато. Чув істеричний крик, зеківський такий, табірний... Прилетів фугас. Останнє, що пам’ятаю, – помаранчевий вибух, сильний удар в груди, у бронежилеті керамічна пластина – зламана, дикий біль, мене відкидає, і я вирубився, – каже Олександр. – Був без свідомості хвилин 20. Коли чую, «Малюк» : «Борода, Борода, ти живий?» А я оглушений і не хочу приходити до тями».
Полон. «Там був справжній садист, маніяк. Я попрощався з життям»
Бойовий побратим перетягнув Олександра на інше місце. Там, знесилений через поранення та кількаденну відсутність сну, чоловік «вимкнувся». Прийшов до тями, коли в окопі вже були «вагнерівці». Йому зав’язли очі, побили й доправили на командний пункт.
«Мені дуже пощастило. Того дня у них було нове розпорядження – дуже потрібні були полонені. А так – у полон брали лише офіцерів, решту – добивали. Навіть тих, хто міг іти. У мене забрали телефон, документи, зняли бронежилет і каску. Я був слабкий – дві третини шляху мне тягли, я йти не міг. Провели через кілька точок, далі – у вантажівку. Привезли – сільська місцевість. Яка – не знаю», – розповідає Олександр.
Далі його «спакували» скотчем. Тисли фізично й морально, показуючи відрубані голови, як вони говорили, українських солдатів, лякали розстрілом, влаштовували імітації, пригадує боєць.
«Це різновид тортур. У них це називається – «євродоставка». Руки по швах – і скотчем для упаковки великогабаритних товарів змотують тулуб, як кокон. Вільними залишають тільки ноги. Біль дикий, а потім – німіє все. Я думав, я залишуся без рук», – розповідає він.
Олександра привезли в якесь село та спустили чи то у льох, чи то льодник: «Купа будівельного сміття. Показують – свіжі, відрізані голови наших хлопців, насаджені на арматуру. Один каже: «Це Едик, а це – Валера. Вони хотіли, щоб все було за Женевськими конвенціями. Ти теж хочеш за конвенціями? Місце для третього є». Розповідав, що він робить з полоненими, як відриває голови. Справжній садист, маніяк. Я попрощався з життям, мені уже нічого не було страшно. Картинка стояла перед очима – покійна бабуся, братик, сонце, тепло, і я маленький», – розповідає військовий.
«Обнуляти» – це, по-їхньому, розстрілювати
Далі Олександра перевезли в окуповане Первомайське. Там, у приміщенні колишньої взуттєвої фабрики, його разом з близько сотнею військовополонених утримували в тісних і вогких камерах. Спершу в кімнаті розмірами 8 на 8 метрів було 20 людей, потім – більш ніж 30. Спали на дерев’яних піддонах, вкрившись шматками дерматину.
«Вони самі казали, що в них немає завдання нас вбити, – пригадує військовий, – а є мета – зламати, морально, фізично. Давали один російський сухпай на трьох: у ньому – одна консерва з тухлого м’яса, одна банка гречки й одна банка горошку. Галети, чай, цукор – розпотрошено, нема».
Питної води не було, їжі було обмаль – один сухпайок доводилося ділити на трьох: «Спершу, десь перший тиждень, давали питну воду: півторалітрову баклажку на двох. А потім – лише технічну, з протипожежної водойми. Ми її кип’ятили. Зима, холодно, а хлопці були в одній термобілизні. У мене було старе пальто, дамське, 60-их років. Замість туалету була баклажка. Щоранку приходила «робоча група», виносила. В «робочку» брали наших полонених, хто хотів. Там були трохи легші умови: один сухпай на двох, більший доступ до цигарок», – розповідає колишній полонений.
Бранців били, намагалися зламати фізично й морально, і повсякчас агітували переходити на бік Росії. Кількох українських військових розстріляли. Медична допомога була «специфічною»:
«Був такий офіцер, позивний – Док, – розповідає Олександр. – Він лікував, він же й катував. В одного нашого хлопця, Вані, йшов пісок з нирок, він дуже мучився. Ми попросили охоронця – прийти Дока. Через дні три він прийшов і дав таблеточку но-шпи. Мене Док допитував. Питав, що «цікавого» я знаю, де наша артилерія, де наші танчики, де штаб… Лупив».«Щодня, навіть по кілька разів на день агітували: «Хто служити в російську армію? Бо всіх розстріляємо». Відповідали: «Ні, ми полонені, навоювалися». Були і розстріли. ССОшників наших, бувало, заведуть до нас в камеру – попрощатися. Через годину приходять: «Ну все, попрощався? Йдемо обнуляти». «Обнуляти» – це, по-їхньому, розстрілювати».
Надія на обмін і дзвінок мамі
Вижити в полоні, каже боєць, йому допоміг товариш, з яким здружилися й підтримували одне одного, а ще – надія побачитися з рідними.
«Ми жили надією на обмін, знали, що бувають обміни. Це перший тиждень дуже важко, плакали, горювали, місяць ще тримаєшся, а далі – може прийти отупіння. З психікою щось відбувається. Один наш майор, він пробув п’ять місяців, впав у ступор. Ото ляже на піддон, накриється з головою і лежить. Каже: «Хлопці, я вже все, прокидаюся – думаю про їжу, засинаю – думаю про їжу»… Розмови про їжу в камері були – табу», – говорить боєць.
Увесь цей час рідні Олександра не знали, де він. Батькам через треті руки переказали, що чоловік загинув.
Звільнили бійця 14 грудня 2022 року разом ще з 63-ом бранцями – за обміном. Перший телефонний дзвінок він зробив – мамі.
«Зателефонував уже з Дніпра. Такі емоції! Ще й чортів отримав. Бо я ж батьків обманював: казав, що ми під Пирятином, на полігоні, нормально їмо, що все добре. У мене літні батьки, я їх беріг», – каже чоловік.
Відновлення, ВЛК і... кондитерка
Зараз Олександр відновлює втрачені документи й проходить військово-лікарську комісію. Говорить: не відмовився б і від психологічної підтримки.
«В полоні я багато передумав, – каже він, – вирішив кардинально змінити життя. Думав: моя спеціальність нікому не потрібна, то, може, стати мені… кондитером? Постійні ж думки про їжу… Я навчився відмикатися – відмикаю емоції, нуль емоцій. Настрій: «Це ще не найстрашніше, додивімося кіно до кінця, може, буде ще щось страшніше». Лікарі кажуть, що через три місяці, через пів року – мене може накрити. Я б не відмовився від спілкування з психологом».
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
