Влада Зеленського – проста, далі нікуди, робить категоричний висновок дописувач «Українського тижня» Дмитро Крапивенко. Його дивує ситуація, коли купу законопроектів ухвалюють у турборежимі, президент має майже ідеальну повноту влади: «монобільшість» у парламенті, лояльний уряд і «професійну жінку» на посаді генпрокурора, але не використовує все це для впровадження своїх ініціатив. Йому, виявляється, потрібне опитування, зазначає автор.
Він згадує вислів Зеленського, що запитань для того, щоб порадитися з народом, у нього досить. І вже далі, можливо, ця процедура набуде рис референдуму (якщо Верховна Рада ухвалить відповідний закон). Гра в народовладдя може стати м’яким оксамитовим аперитивом до посилення президентської влади, наголошує дописувач.
Він зазначає, що загравання з публікою – це така собі спроба президента втекти від незручних питань і відповідальності. Замість якісної судової реформи можна пуститися в демагогію про довічне для корупціонерів і, як побічний продукт, отримати інструмент політичної розправи. Замість зрозумілої євроінтеграційної політики можна підважити геополітичний курс референдумом. Докладніше з висновками дописувача можна ознайомитись у статті «Абсурдний заспів до узурпації».
13 жовтня Зеленський заявив, що 25 жовтня на виборчих дільницях під час місцевих виборів українцям поставлять «п’ять важливих питань» про те, що «раніше нас ніколи не питали». Він пообіцяв озвучити питання пізніше.
Згодом в Офісі президента повідомили, що опитування не матиме юридичних наслідків.
Запропоновані питання звучать так:
- Чи підтримуєте ви ідею довічного ув’язнення за корупцію в особливо великих розмірах?
- Чи підтримуєте ви створення вільної економічної зони на території Донецької та Луганської областей?
- Чи підтримуєте ви скорочення кількості народних депутатів до 300?
- Чи підтримуєте ви легалізацію канабісу в медичних цілях – для зменшення болю у важких хворих?
- Чи підтримуєте ви право України на використання гарантій безпеки, визначених Будапештським меморандумом, для відновлення її державного суверенітету і територіальної цілісності?
Тема реінтеграції тимчасово окупованої території Донбасу для українського суспільства дуже важка й болюча, зазначає в «Українському тижні» Денис Казанський. Адже, як наголошує журналіст, Москва й не приховує, що хотіла б вибити з України згоду на широку автономію для підконтрольних їй районів Донецької та Луганської областей і, таким чином, фактично отримати частковий контроль над українським суверенітетом. Отже, будь-який натяк на поступки Росії в цьому напрямі, зокрема, й можливість надання території статусу вільної економічної зони, сприймається патріотичною частиною українського суспільства як зрада.
Безумовно, регіон потребує підтримки, зазначає Казанський. Навіть більше: якщо нічого не змінювати, Донбас так і залишиться проблемним регіоном із нещасним, антиукраїнськи налаштованим населенням. Але, щоб допомогти Донбасу й відродити промисловий потенціал депресивних міст (а не відродити «донецькі офшори» для Ахметова й Бойка), зовсім не обов’язково упиратися в питання відродження вільної економічної зони або так званих територій пріоритетного розвитку, які, на думку автора, вже довели свою низьку ефективність. Є чимало інших інструментів, для реалізації яких не треба проводити якихось всеукраїнських опитувань. Більше про те, які моделі вільної економічної зони небезпечні, а які справді здатні відродити Донбас, розповідається в матеріалі «Примари внутрішніх офшорів».
Уже четвертий президент поспіль, прагнучи щось змінити в державі або втілити певні ініціативи, скочується у формат «хотіли, як краще, а вийшло, як завжди», пише «Новое время». Про те, чому так відбувається, аналізує автор статті «Мрія президента» підприємець і викладач Валерій Пекар. Він вважає, що тут є кілька чинників.
По-перше, це цінності, які встановлюють стелю мрії, до якої можна дотягнутися. Верховенство права, незалежні інститути, вільна конкуренція, деолігархізація, інвестиційний клімат, інноваційний розвиток і навіть священна корова демократія не несуть смислового навантаження і залишаються лише порожніми словами, якщо не стануть на якір особистих цінностей.
Другим фактором є такі інститути: професійна неполітична держслужба, очищена судова система, незалежні регулятори і наглядові ради тощо. Вони схожі на заскочний механізм: дозволяють іноді ривками просуватися уперед, але не сповзати назад у проміжку між цими ривками.
Третій фактор – суспільство. Коли запит із його боку досить сильний, він не дозволяє лідерові відступити в перегонах за мрією і дає опору в протистоянні із захисниками старого. Часом тиск суспільства змушує лідера суттєво змінити позицію.
Четвертий фактор – середовище, спільнота, з якого виростає лідер нації. Середовище формує і передає цінності, з нього рекрутується найближче оточення, середовище мотивує і підтримує. Ось чому стільки світових лідерів вийшли з аристократичного середовища, з армії, з громадянського суспільства. Яке середовище, такий і лідер, наголошує дописувач.
Партії регіонів давно не існує, але її дух, ідеї та кадрова спадщина продовжують жити, отримавши друге дихання у цілій низці нових політичних проєктів. Про них в тижневику «Новое время» розповідає політолог Володимир Фесенко. У статті «Відлуння Партії регіонів» він стверджує, що прямими політико-ідеологічними спадкоємцями Партії регіонів стали спочатку «Опозиційний блок», а потім «Опозиційна платформа – За життя». Але якщо «Опоблок» був способом ребрендингу і колективного політичного виживання ексрегіоналів у постмайданній Україні, то в ОПЗЖ, особливо в її медведчуківському крилі, проявилася у посиленому, концентрованому вигляді саме проросійська й антимайданна складова ПР.
Ще один політичний рудимент Партії регіонів – «Наш край», партії «За майбутнє» і «Пропозиція». Але, як зазначає політолог, не можна двічі увійти в одну і ту ж річку. Україна вже не та, що була на початку 2000-х. І всі претенденти на роль нової «партії регіонів» мусять пам’ятати про сумну долю реальної Партії регіонів.
«Vox populi non penis canina est, або Ще один президент хоче «почути кожного». У матеріалі під таким заголовком «Дзеркало тижня» зазначає, що фокус уваги суспільства в Україні зрежисовано змістився з місцевих виборів на президентське опитування.
«В Україні справді вдалим був тільки один референдум – про Незалежність, проведений 1 грудня 1991 року, – стверджує видання. – Далі були лише провали – від популістського референдуму Кучми до злочинних і неконституційних референдумів у Криму, Севастополі та на Донбасі».
