Томаш Ґживачевський – польский репортажист, письменник, мандрівник та експерт із Центральної та Східної Європи – поставив собі за мету об'їздити усі невизнані республіки, у створенні чи підтримці яких тим чи іншим чином брала участь Росія. У 2015-2017-х роках він побував у Придністров'ї, Нагірному Карабасі, Абхазії, а також на околицях Південної Осетії та територій, підконтрольних угрупованням «ЛДНР», де спілкувався з тимим, хто перетинає блокпости – всередину окупованих територій не пустили. Результатом стала книжка «Кордони мрій. Про невизнані республіки», що складається з тринадцяти художніх репортажів, побудованих на власних спостереженнях та враженнях автора, а також на розмовах із людьми, які живуть на спірних територіях. 2021 року Томаш Ґживачевський презентував український переклад книжки на 10-му Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал». Радіо Донбас.Реалії поставило кілька запитань автору.
– Тільки в мене вдома зараз є кілька книжок польских репортажистів: «Зроби собі рай» та «Неділя, що відбулась у середу» Маріуша Щигела, «Бухарест: пил і кров» Малґожати Реймер. Чому поляків так цікавить світ? Звідки взялася ця сильна школа репортажистики?
– Я почну з другого запитання. У Польщі справді є сильна традиція художнього репортажу. Найвідомішим представником може вважатися Ришард Капусцінський, але не тільки – адже когорта репортажистів є дуже великою. Важливо, що вдалося переконати польских видавців і читачів у тому, що літературний репортаж – це не тільки якесь літературне повідомлення, короткий звіт. Це витворення, побудова, розгортання історії, якоїсь розповіді. Як у романі, в репортажі можна створювати велику історію, тільки на справжніх фактах. Ми витворили таку видавничу та читацьку культуру літератури факту.
Мені здається, це не означає, що польські репортери мають якийсь більший талант написання такого типу літератури, ніж українці: ні, це просто витворення певного типу культури. І я думаю, що скоро ми читатимемо цікавих українских репортажистів, адже вони існують.
– У Польщі ваша книжка була видана 2018 року, в Україні – 2020-го. Чому б не переклати її грузинською, молдовською мовами, аби читачі і там могли познайомитися із нею?
– Є ще чеський переклад. І, власне, була така ідея минулого року, щоби перекласти цю книжку італійською мовою, але, на жаль, перешкодила пандемія. Економічна ситуація спричинила те, що наші партнери відмовилися від цього. Але ми з моєю агенцією боротимемося за те, щоби такі переклади іншими мовами були.
Нью-йоркські еліти, навіть якщо ще уявляють собі приблизно, де знаходиться Україна, то нічого не знають про Донбас
А також дуже важливо, щоби не тільки моя книжка, а взагалі важливі книжки перекладалися англійською мовою, бо що це дає їм доступ до глобального читача. Та я хочу навести приклад того, з чим ми маємо проблеми тут, у Центральній та Східній Європі, коли ми хочемо донести світові те, що для нас важливо. Я говорив із літературною агенткою у Нью-Йорку, яка мені абсолютно щиро сказала: «Послухай, тут нью-йоркські еліти, навіть якщо ще уявляють собі приблизно, де знаходиться Україна, то якийсь Донбас взагалі ніхто не знає. І ніхто про це не читатиме, адже він просто не знатиме про те, про що він читає». І парадоксально, але навіть Африка значно більш знайома західному читачу, аніж Центральна та Східна Європа.
– Щодо цих невизнаний територій: що їх всіх об'єднує?
– Ці «країни», території, невизнані «республіки», парадержави не утворилися би без підтримки Росії – прямої чи опосередкованої. Якщо йдеться про Донбас, то була просто російська агресія, а якщо йдеться про Абхазію, то там Росія просто підтримувала місцеві сепаратистські прагнення. Але, що ще важливо, потім ці парадержави не можуть існувати без російської підтримки – економічної, військової чи політичної. Це головна їхня об'єднуюча риса.
І найтрагічніше, що всі ці республіки утворилися в результаті громадянських конфліктів, коли сусіди стріляли або досі продовжують стріляти в сусідів.
Презентація українського перекладу книжки на «Книжковому Арсеналі»
– Де вам працювалося найважче з усіх цих невизнаних «республік»?
– Це, мабуть, Південна Осетія, тому що я кілька разів намагався потрапити туди, але мене не пустили, тому я працював поза нею. Під Донецьком працювалося також дуже важко, тому що там точилися бої. І на третьому місці Придністров'я, бо постійно відчувалося, що тобі дихає в спину КДБ, там є таке відчуття стеження.
– Де вам було, коли ви перебували на цих невизнаних територіях, найважче морально? Де вам було найсильніше шкода людей, чи було найбільше запустіння?
– На першому місці, певно, Нагірний Карабах. Бо там цей конфлікт був найсерйознішим, найглибиннішим, і участь Росії там найменша. І я розумію, що і азербайджанці, і вірмени мають свої раціональні виправдання, претензії до цієї землі. Я бачу, з одного боку, що це вірмени окупують територію Азербайджану, а з іншого боку, я можу зрозуміти і вірмен. Бо вони перебувають у ворожому оточенні: з одного боку – це Азербайджан, а з іншого – Туреччина, яка так і не визнала геноциду вірмен, цього першого геноциду 20-го століття. Пригадаймо, як Гітлер перед нападом на Польщу заявив, що пам'ятають тільки переможців. Подивіться, сьогодні вже майже ніхто не пам'ятає геноциду вірмен, ніхто про це не згадує.
Люди в «республіках» мають свої мрії і прагнення, але ці прагнення і мрії цинічно використовує Кремль
І тому я розумію цей екзистенційний страх вірмен. Це як із Ізраїлем: так само як євреї після травматичного досвіду Голокосту, вони носять в собі травму, бояться, що їх знищать.
2018 року, через кілька місяців після видання книги, польский режисер-документаліст Кароль Старнавський презентував фільм «Тіні імперії» за мотивами книги Гживачевського
– Що ви ставили собі за мету, коли писали цю книжку – показати екзотику?
– Я в першу чергу, хотів надати слово цим людям, дати можливість звучати їхньому голосу, тому що переважно ця книжка складається із історій звичайних людей, які були втягнені в такі провокації, в цей конфлікт. Попри те, що всі ці території є конструктом Кремля, там живуть звичайні люди, які служать здійсненню імперських мрій Росії. Вони також мають якісь мрії, свої прагнення, але ці прагнення і мрії цинічно використовують.
– Наскільки люди, які живуть на невизнаних територіях, специфічні? Наскільки жителі окупованої частини Донбасу самі винні в тому, що там трапилось, з вашої точки зору?
– На різних територіях це виглядає зовсім по-різному. Наприклад, в Абхазії люди справді мають відчуття окремішності, власного народу, тому що вони дійсно відрізняються від грузинів історично і культурно. Єдине – що зараз в Абхазії дуже потужно відбувається русифікація, абхазську мову там важко почути. Інша ситуація у Придністров'ї, де взагалі неможливо говорити про якийсь «придністровський народ», це абсолютно штучне утворення. Але попри те, що на всіх цих територіях ситуація виглядає по-різному, всі ці люди мають свою власну правду, і варто їх вислухати, попри те, що нам може здаватися, що вони говорять якісь дурниці, що немає в іхніх словах слушності, що все це пропаганда Кремля. Мені здається, що спроба діалогу – це єдине, що ми можемо зробити для порозуміння, бо ніщо так не тішить Росію, як ось ці внутрішні конфлікти.
Ідеї про «Велику Росію» і «русский мир» зараз активно радикалізуються серед молоді
– Наскількі радянська ментальність реплікується у молоді? Є думка про те, що помруть люди, які народилися і виросли в СРСР – і це все закінчиться саме по собі. Ви згодні?
– Думаю, що неправильно говорити про радянський спадок, бо зараз значно більш потужніший наратив іде про так звану «Велику Росію» і «русский мир». Це все відроджується зараз у молодому поколінні, особливо там, де є сильна присутність Росії на телебаченні, в інтернеті, в суспільному наративі. Відроджується переконання, що це Росія забезпечить нам добробут, безпеку, а найголовніше – що це Росія нас захищає від цього «прогнилого Заходу». І я боюсь, що у молоді ця ідея зараз радикалізується.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
