Сніжана Гусаревич
Останнім часом фрази: «зустрінемось біля моргу десь о 12-й», «привеземо хлопців «На щиті» – мене вже не лякають, радше – раз за разом повертають до реальності. Пів року я працюю над документальним мультимедійним проєктом «Квіти на Марсовому» – про організацію чину поховання загиблих воїнів та формування культури пам’яті, а саме – вшанування. Тому зустріч з ветераном війни з 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Ренатом Вовком біля львівського моргу на вулиці Пекарський, а далі розмова на Марсовому полі ще раз підкреслила важливість пам’ятування.
Ренат Вовк сам родом з Донецька. Жартує, що із шістьох дітей у родині хтось мав залишитися жити на заході країни. Його мама родом з Рівненщини. Один брат помер ще в дитинстві. Двоє інших живуть у Росії, сестра – в окупованому Донецьку. Брат Рената, Руслан, загинув на війні, захищаючи Україну. А його племінник воює проти нашої держави. Ось така строката біографія.
Чому я вирішила розповісти історію Рената? Тому що у формуванні культури пам’яті є особистий досвід свідка. Його минуле, яке відображає ідентичність суспільства.
Змінив цирковий костюм на піксель
Ренат, уродженець міста на сході України – Донецька, проходив строкову службу в «серці» заходу держави – у Львові. Після закінчення строкової служби у 2004 році вирішив залишитися у цьому місті. Тут познайомився з нинішньою дружиною, цирковою артисткою Оксаною. Також почав займатися мистецькою діяльністю як клоун-жонглер.
Про себе він каже, що завжди був творчою особистістю. У дитинстві займався бальними танцями. Коли проходив строкову службу, був у військовому Ансамблі пісні і танцю Західного оперативного командування.
Разом з дружиною заснували театр «Ренокс», назва якого складається з їхніх імен. До повномасштабної війни вони виступали на дитячих святах, корпоративах та влаштовували циркове шоу в одному з торгових центрів Львова. Ренат виступає у ролі клоуна, і таким чином збирає побратимам на їхні потреби.
Під час АТО/ООС чоловік не воював – перебував в оперативному резерві. За 10 днів до початку повномасштабної війни Ренату подзвонили з військкомату. Він зібрав усі необхідні речі та очікував на виклик. 24 лютого 2022 року, попри обстріли всієї країни, він, традиційно для себе, здійснив ранкову пробіжку, а тоді – взяв наплічник і подався у військову частину. Об 11-й вечора військовик виїхав зі Львова у бік зони найбільш запеклих бойових дій. Рідним сказав, що обов’язково повернеться додому і «відкриє двері своїм ключем».
Він і справді повернувся додому. Але вже після поранення. Ренат Вовк став одним із засновників громадської організації «Спілка ветеранів російсько-української війни «Військове братерство». У спілці працює близько 50 людей – як цивільних, так і учасників бойових дій. Вони закривають нагальні потреби 80-ї бригади, консультують ветеранів та підтримують родини побратимів – як живих, так і загиблих.
«Гей, пливе кача»
На території моргу, крім співробітників, завжди є люди. Або жінки у чорному вбранні, або чоловіки у пікселі. Кожен з них очікує на своє особисте горе. Зустріти. Впізнати. Забрати. Хтось нервово курить одну за одною сигарету, а хтось намотує коло – від відкритої брами й назад на територію.
Налаштовую камеру та ставлю її на лавку, я вже знаю, що відбуватиметься далі. Є певна тяглість, сумна стабільність в цьому процесі. Я очікую на свого героя репортажу Рената, який два роки опікується супроводом траурного кортежу «На щиті», а також іноді й сам їде евакуаційною машиною з полеглими.
З каплиці поруч лунає голос священника, який читає молитву за померлим. Біля входу припаркований старий білий ритуальний автобус ПАЗ із зеленими смужками. Водій автобуса відкриває невелике багажне відділення й зникає у каплиці. Через декілька секунд повертається з надгробним хрестом, кладе його у багажник, туди ж ховають труну. Одночасно з цим, повз мене з дитячим візочком проходить чоловік. Лунають для мене вже знайомі звуки траурного кортежу. Чоловік з дитиною прискорює кроки.
Авто «На щиті» наближається до моргу. Його легко впізнати за звуком сирени патрульної поліції супроводу, яка їде попереду. А ще – піснею «Пливе кача по Тисині», яка лунає з колонки наступної автівки з прапорами. Щойно машина зникає за брамою моргу, пісня обривається.
Евакуаційне авто «На щиті» повільно заїжджає на територію патологоанатомічного бюро. Машини супроводу з червоно-чорними та синьо-жовтими прапорами зупиняються на стоянці біля мене. Водії синхронно виходять з машин, знімають прапори, скручують їх та йдуть на територію моргу.
До мене озивається високий атлетичної статури чоловік, у тактичних чорних окулярах. Це і є Ренат Вовк. Він підходить, тисне руку, традиційно запалює цигарку. Я роздивляюсь чорну «Теслу», на якій продовжують майоріти українські прапори.
Ренат помічає мою зацікавленість, показує на чоловіків із супроводу: «Ці всі хлопці бізнесмени. Кожного разу їдемо зустрічати наших «На щиті», так віддаємо свою шану. Зараз кількома словами з ними перекинусь – і поїдемо до Руслана».
Місто Святогірськ виконувало бойові завдання
Личаківській військовий цвинтар, більш відомий як Марсове поле, ніби відірваний від галасливого міста острів. Тут відчуття іншої реальності, де звуки автомобілів та трамваїв, які проходять повз, вщухають. У вітряну погоду шум прапорів на могилах накочується на тебе наче морська хвиля. Коли безвітря, то спів пташок веде цим островом емоцій: спокоєм, смутком, журбою від «зустрічі зі своїми».
Ми з Ренатом ступаємо кілька кроків від його машини. Він зупиняється, у повітрі проводить рукою, наче гладить кожну могилу: «Ось і наші хлопці». Починає молитися. Я ніяковію, бо ніяк не звикну до традицій, які не були довгий час присутні у моєму житті.
Дата загибелі брата сходиться з датою мого поранення
Після завершення молитви Ренат одразу починає говорити, ідучи поміж могил: «Початок війни був дуже важкий. Ніхто не знав, де хто є з бригади. Я почав від Вознесенська Миколаївської області, а закінчив вже у Святогірську Донецької області. Отримав поранення 4 червня 2022 року. У житті трапляється, що дати збігаються. Мій рідний брат Руслан загинув 4 червня 2024 року. Дата його загибелі сходиться з датою мого поранення, тільки два роки різниці».
Ренат зупиняється біля могили, вкритої білою мармуровою галькою. На надгробному хресті під склом – велика фотографія бородатого чолов’яги у кепці та тактичній куртці кольору хакі.
«Ось є у нас Портман Олексій Ігорович, наш з 80-ки. Третього червня я його привіз нам на допомогу, а четвертого евакуював вже як 200-го. Ми були під деревом. Навкруги зелень. Ворожі «пташки» не бачать. Ми пили каву одну на трьох. Портман лежав на п’яту годину, я на шосту, Ром Кола на сьому. Почався тяжкий обстріл. Нас крили 45 хвилин. Олексій одразу був 200-й, бо вже почав хрипіти. Ром Кола тяжкий 300-й».
Я не чекав, я хотів жити
Ренат Вовк – рядовий солдат, але взяв на себе відповідальність евакуації побратимів. Разом з ним на позиції було 13 військовиків. Усі – важкі поранені й один загиблий. Як тільки закінчився обстріл, Ренат сів за кермо посіченої від уламків машини. Військовик був у шоковому стані, і не розумів, куди саме його поранило.
«Я не чекав, я хотів жити», – каже він. Одне колесо було пробите. Але їм вдалось доїхати до мінометників, які надали ще одну машину для евакуації. Людина, яка бортувала пробите колесо, поїхала водієм, разом із болтами у кишені від Ренатової машини. Почався новий обстріл. До Слов’янська доїхали на запасці, яка трималась на трьох болтах. Там вже побратими військовика евакуювали і його до лікарні. У зв’язку з пораненням МСЕК дав йому другу групу інвалідності.
Ми завжди зустрічаємось 4 червня біля його могили
«Я не залишив жодного. Ті хлопці, які є на сьогодні, постійно дякують, як і сім'я Портмана. Ми завжди зустрічаємось 4 червня біля його могили. Ви ж маєте розуміти, якщо нема тіла – нема діла. Зараз я спокійний, бо діти Олексія мають виплати», – каже Ренат.
Він змійкою обходить могили. І знайомить зі ще двома полеглими побратимами: журналістом Юрком і спортсменом Олексієм. Різниця дати смерті у п'ять днів. Ренат каже, що місто Святогірськ «виконувало» бойове завдання. Так він описує втрати побратимів.
На війні немає ні богів, ні ангелів
Прапори від вітру б’ють по обличчю. Біля однієї з могил жінка пересаджує квіти, поруч інша змінює вицвілий колись зелений прапор бригади.
У наступному ряді біля могили з прапором «Азову» й футбольним шарфом «Карпати» на хресті – батьки полеглого сина тихо сперечаються між собою. Ренат проходить повз них та виходить на головну дорогу, підійматися вище, і вище. Звертає ліворуч і зупиняється біля другої могили від дороги. На надгробному хресті портрет усміхненого блакитноокого чоловіка у тактичній камуфляжній панамі. Табличка з іменем Руслан Яровий. Ренат підкурює сигарету, кладе її на могилу. Підкурює ще одну.
«Я завжди приїжджаю до брата з горнятком кави. Сідаю біля нього – і ми п’ємо каву зранку. Руслану дуже подобався Львів, і пісня «Гуляємо з тобою по рідному Львову». Знаю, що він тут зі мною. А взагалі він не Яровий. Він є Вовк Руслан Валерійович. Десь у 2016 році Руслан взяв прізвище в честь доньки своєї другої цивільної дружини. Зараз буду займатися питанням виплат. Треба довести державі, що вони довгий час жили у цивільному шлюбі. Намагаюсь допомогти його доньці, моїй похресниці, отримати виплату на 15 мільйонів».
Руслан Яровий переїхав з Донецька до Києва на початку двохтисячних. Працював в охороні. Деякий час жив у Львові. Пішов у військо добровольцем у 2024 році, хоча міг не йти через стан здоров’я. Ренат дізнався про вступ брата до лав ЗСУ, коли той вже підписав контракт.
«Може, він хотів комусь щось довести, не знаю. Я казав брату, що там, де є війна, там немає ні богів, ні ангелів, нікого. Там все дуже неправильно», – зауважує Ренат.
Він дістає з-під лавки дволітрову пляшку води, поливає посаджені у горщик фіолетові дрібні хризантеми та петунії на могилі брата. Сідає на лавку, і закурює ще одну сигарету.
Після загибелі брата його дружина сказала мені, що він поїхав на війну з квитком в один кінець
«У мене завжди була мотивація вижити в будь-якій ситуації. Я мав інший внутрішній настрій. Завжди так не буде, буде ще краще. Вже після загибелі брата його дружина сказала мені, що він поїхав на війну з квитком в один кінець. У нього є хата під Києвом. Так він там усі дерева побілив, хату привів до ладу, віддав ключі та документи сусідам. Він казав мені, що йому страшно. Руслан був старшим сержантом. Мені стало лячно за нього, коли він вже був в зоні бойових дій. Я знаю це відчуття. Ти виходиш на завдання, а в середині все стискається так, що голка не пролізе. Це є людський страх. Старший групи веде за собою людей, несе відповідальність за них. Це як вихователь у садочку, тільки на війні. І ти розумієш, що куди йдеш і бачиш як лежать свої, і не свої. Ти розумієш, що у будь-яку секунду ти можеш бути поруч з ними».
Руслан Яровий в особовій справі вказав номер телефона Рената, бо знав, що брат опікується супроводом полеглих. Через півтора місяця у війську Руслан загинув у Волноваському районі, недалеко від дому братів, що у Донецьку. Ренат зустрічав його «На щиті» у Малехові біля Львова.
Стіна
Їхні батьки померли в рідному місті ще в період АТО. Брати поховали їх по скайпу. Ренат планував поїхати до Донецька, але розумів, що це – квиток в один кінець. Спочатку поховав батька, потім матір.
Мама як поцілувала мене 12 років тому – так після того я її не бачив
«Інший брат, Денис, ще тоді не виїхав до Росії, організував мені пряму трансляцію поховання. Останній раз я був у Донецьку за два роки до початку АТО. Мама як поцілувала мене 12 років тому – так після того я її не бачив».
Двоє братів Рената живуть в Росії. Обидва відвідували Львів до окупації Донецька. З одним військовий продовжує спілкуватися, інший, найстарший, був на війні в Чечні, вважає Рената «запроданцем». Конфлікт між братами виник на початку війни у 2014 році.
«Тоді батьки були ще живі. Я сказав брату, що збудував би «китайську стіну» між нашими країнами. Поставив би системи ППО, щоб уникнути жертв. У війні найбільше страждають цивільні. Я сам родом з Донецька, і знаю, які там є люди. Ті, хто підтримує «русский мир» – хай живуть за муром. Ви знаєте, якби на той період була стіна, то мої батьки були б досі живі. Вони б залишились по цю сторону. Померли через хворобу. Жили у постійному стресі. Моя сестра живе у Донецьку. Племінник воює [у складі угруповання] «ДНР». У нього свої погляди на життя. Він – доросла людина. Якщо розібратися, то «свалу» у нього не було. На той час, я думав, що стіна могла допомогти зупинити це все».
– Ви думаєте, що це б зупинилося?
– Що ми робили 8 років!? А вони готувалися до того всього.
– Але ж у людей з Донецька та Луганська була можливість виїхати на підконтрольну владі України територію. Чому батьки не виїхали з Донецька?
– Куди людина буде виїжджати, коли є своя хата. Він з тої хати їхати не хоче. Особливо, коли у Донецьку все стишилось у 2016–2017 роках. Якщо ви їдете в бік Донецька, в зону бойових дій з боку Дніпра, назустріч завжди їдуть швидкі. Ми розуміли, куди ми їдемо, й що там може бути. Коли ми з хлопцями їхали на БМП десь біля Добропілля, там стояли люди та крутили нам дулі, показували «факи» та казали: «Синки, їдьте звідси, дураки, ви будете наступні. Сьогодні вас звідси будуть вивозити».
Ренат пояснює проросійську позицію деяких людей на сході країни тим, що у них не було фінансової можливості подивитися на інше життя. Вони звикли жити в тих умовах, які собі збудували. Багато з цих людей не покидали область з народження.
Кожен казав, що хоче померти у своїй хаті
– У нас дуже класний народ. Коли ми заходили в якесь село, то були як царі й боги. Якась бабуська нам сало в банці принесе, бо знала, що нам буде смакувати. У Широкому дід з бабкою зранку приносили нам борщ. Старші люди, їм, напевно, років по 70-85 було. Сир, який вони приносили, я більше в житті такого не куштував. Вони його так збивали зі сметаною, що морозиво відпочиває. Кожен казав, що хоче померти у своїй хаті.
Кожен знав, що йде на смерть
Декілька хвилин ми сидимо мовчки. Закурюємо вже вдвох. До нас підходить старший чоловік та розпитується, де восьмий сектор, перший ряд і шоста могила. Він шукає свого капітана.
Я кажу чоловіку: «Тут свіжі 2024 року. Через два прольоти будуть останні з 23-го. Знаю, бо друг похований». Невідомо, скільки ще секторів виросте на Марсовому. Ренат багато говорить про допомогу побратимам. Каже – ні, навіть трохи емоційно обурюється, що під час оформлення «Спілки ветеранів російсько-української війни «Військове братерство» стикнулись з непорозумінням з боку Міністерства юстиції.
Війною потрібно жити – тільки тоді, коли усі це розуміють
«Ніхто у нас це не хоче називати війною. У нас є військова агресія. Війни ж немає в Україні, є воєнний стан. Якби президент оголосив загальну мобілізацію та перевів підприємства на військові рейки, ситуація в країні була б іншою. Середній брат з Росії казав, що у них більше як півтора року все на військових рейках. А що у нас? Ми тільки їздимо і просимо гроші, відкриваємо збори на дрони. Війною потрібно жити – тільки тоді, коли усі це розуміють».
«Військове братерство» для евакуації полеглих побратимів, завдяки волонтерам, придбало спеціальне авто з рефрижератором. За хлопцями їздять по черзі. Повертають додому не тільки у Львів, а по усій Львівській області.
«Два роки ми займаємось супроводом та евакуацією «На щиті». Майже щодня ми їдемо колоною по місту. Багато хто зупиняється і віддає шану, але є ті, хто дуже сильно поспішає на роботу. Складається враження, що війна їх не стосується. Але ти мусиш допомагати, бо знаєш, як все відбувається».
На Марсовому полі завжди є люди. Рідні. Друзі. Побратими й посестри. Розгублені відвідувачі, які снують від однієї могили до іншої, вчитуючись в імена на чорних табличках. Дитячі екскурсії з вчителькою. У долонях паперові янголи. Протягом усієї нашої розмови Ренат неодноразово згадував ще одного побратима – Олександра Єремягіна з позивним «Батя». Так він вшановує своїх побратимів. Береже пам’ять про них.
«Батя» сказав: «У кожного є свій обов’язок на цій землі, який рано чи пізно закінчується»
«Якщо походити по Марсовому полю, то тут дуже мало командирів лежить. Тільки ті, хто був до останнього. От як наш старшина «Батя», – розповідає Ренат Вовк. – На початках повномасштабки він нам на колінах в Новій Одесі показував, що таке Муха (протитанкова граната – ред.), як нею користуватися, як зводити. За 20 років не пам'ятаєш, як усе працює. «Батя» вивів нас з оточення. Ми сиділи у колі, кожен різного віку від 23 до 56 років. Закурили тоді сигарету. «Батя» сказав: «Я розумію, що тут сидить еліта, бо кожен знав, що йде на смерть». У кожного є свій обов’язок на цій землі, який рано чи пізно закінчується».
Форум