(Рубрика «Точка зору»)
Одним з народів, який завдав великої шкоди слов’янам, «Повість минулих літ» називає угрів – начебто предків сучасних угорців.
Власне, термін угри та похідні від нього фігурують в давньоруських джерелах. Ці ж джерела Карпатські гори іменують угорськими.
Однак самоназва жителів сучасної Угорщини – мадяри, яка співзвучна з самоназвою споріднених з ними народів хантів та мансі.
Уграми жителі давньої Русі іменували групу тюркських народів (огурів – звідси й назва «угри»), з якими союз племен на чолі з мадярами мав давні зв'язки. Тому сусіди-слов’яни сприймали їх як єдине ціле. Від давньоруського угри пішло польське означення цього народу «венгри», котре з часом запозичили росіяни.
Руси, слов’яни і угри
Вважається, що прабатьківщина цього народу лежить за тисячі кілометрів від сучасних мадярських земель, поблизу Уральських гір. Там до сьогодні живуть близькі за мовою їм ханти й мансі.
Щось сказати певного про історію цієї прабатьківщини угрів ми не можемо.
Але відомо, що у IX ст. (а, може, й раніше) мадярські кочівники опинилися на теренах Хозарського каганату, ставши чи то союзниками, чи то підданими його правителів.
У той час вони кочували на землях, розташованих на північ від Азовського й Чорного морів. Однак на цих просторах були й інші кочівники, зокрема печеніги, чи то пачінакіти, як їх іменували ромейські (візантійські) джерела.
Близько середини IX ст. відносини між мадярами, з одного боку, й печенігами та хозарами, з другого, загострилися. Тому вони відкочували до межиріччя Дніпра й Дністра. Одним із їхніх головних промислів на цій «новій батьківщині» стало захоплення людей і продаж їх як рабів у «цивілізовані» країни, які потребували додаткових робочих рук.
Такими, зокрема, були Ромейська (Візантійська) імперія, а також арабські країни Сходу. В принципі, нічого дивного в цьому немає. Таким же промислом займалися на цих теренах і до них, і після них – у тому числі й давньоруські князі.
Мадяри нападали на місцеві поселення слов’ян (схоже, це були племена уличів і тиверців). Останні, намагаючись себе захистити, будували укріплення. Як правило, вони ховалися в цих фортецях протягом зами, а влітку – в лісах, де кочівникам їх було важко дістати.
Однак наприкінці IX ст. мадяри в черговий раз «поміняли батьківщину».
Це знайшло відображення у «Повісті минулих літ».
Так, під 6406 роком від створення світу (898 р. від Різдва Христового за константинопольським літочисленням) знаходимо в цьому творі таке коротке повідомлення:
«Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони [так], як і половці. І, прийшовши зі сходу, ринулися вони через гори великі, що прозвалися горами Угорськими, і стали воювати проти слов’ян і волохів, які тут жили»
У Києві біля Аскольдової могили є пам’ятний знак, що нагадує про цю подію. Він представляє дві гранітні стели, що символізують гірські вершини, а між ними знаходиться бронзовий диск.
На цьому диску зображена доріжка в кольорах сучасного угорського прапора, яка начебто прямує до вершини гори, увінчаної хрестом. Останній нагадує хрест на короні святого Стефана – короля, який здійснив християнізацію Угорщини. Також на цьому пам’ятному знаку є два написи: один давньоруською «ідоша угри повз Київ горою», інший – угорською, повідомляючи, що тут пройшли угорці, які після цього заселили свою «сучасну батьківщину».
Поява мадярів біля Києва сталася за часів, коли тут правив князь Олег. Щодо його стосунків з мадярами, то багато чого лишається неясним. А наведене повідомлення небагато нам може сказати.
Поширеною версією серед дослідників є думка про союзницькі відносини Олега й мадярів. Угорці, згідно літопису, не чіпають Києва, а прямують на землі нинішньої Правобережної України. Напевно, вони домовилися з русами та їхнім князем Олегом. А той спрямував їх у південно-західному напрямку.
Археологічні свідчення показують, що приблизно в той період кочові мадярські племена (не даремно ж літопис порівнює їх із половцями!) залишили артефакти на українських теренах. Потім мадяри пішли на Захід, нищачи слов’янські племена білих хорватів (предків сучасних галичан та жителів Закарпаття). Це теж підтверджене археологічними даними.
«Ґеста гунґарорум»
В угорській хроніці «Ґеста гунґарорум» говориться про те, що вождь мадярів Алмош прибув із військом до Києва.
Щоб не наражатися на небезпеку, місцевий правитель (ймовірно, мався на увазі Олег) дав мадярам данину й заручників. Приблизно те саме сталося в інших руських землях – на Волині та Галичині. Місцеві правителі начебто допомагали мадярам, водночас спрямовуючи їх на землі Паннонії, у долину Тиси й Дунаю. Схоже, це не зовсім так.
Принаймні правителі на теренах Західної України могли чинити опір прибульцям.
Зрештою, «Ґеста гунґарорум» змушена визнати, що не всі слов’яни прихильно ставилися до мадярів. Їм доводилося брати штурмом слов’янські замки, які не хотіли здаватися. Зокрема, в цій хроніці є оповідь про князя Лаборця (в оригіналі – Лоборц). Він змушений був втікати зі свого замку Унг (вважається, що це сучасний Ужгород) до замку Землум. Мадяри його переслідували. Схопили та повісили біля ріки, яку з часом місцеві жителі почали іменувати на честь вбитого князя Лаборець (зараз така ріка є на сході Словаччини).
Поширеною є версія, що це був один із правителів племені білих хорватів. Та й інші замки на заселених слов’янами землях довелося завойовувати.
Однак треба мати на увазі, що «Ґеста гунґарорум», як і «Повість минулих літ», написана не раніше ХІІ ст. І в ній є чимало міфічної інформації. Вона часто відображувала реалії ХІІ ст.
У той час на теренах Західної України були сильні Галицьке й Володимирське (Волинське) князівства, на які починали зазіхати мадяри. Звідси й твердження «Ґеста гунґарорум» про те, що волинські й галицькі князі підкорилися Алмошу. Та все ж можна припустити, що «Ґеста гунґарорум» хай навіть у спотвореній формі відобразила війни мадярів проти слов’янських племен вкінці ІХ ст.
Захоплення
Щодо «Повісті минулих літ», то тут можна зустріти чимало «слов’янофільських пасажів».
Зокрема, читаємо:
«Був же один народ слов’янський: слов’яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь»
Отже, мовляв, раніше існував один слов’янський народ. Це морави, чехи, ляхи й поляни-русь. Але все ж на передній план ставляться слов’яни, що «сиділи по Дунаю» і яких захопили угри.
«Повість минулих літ» також говорить про недолю слов’ян дунайських, про їхнє завоювання чужоземцями. Там читаємо:
«Коли ж слов’янський народ… жив на Дунаї, то прийшли од [землі] скіфів, себто від хозар, так звані болгари, і сіли вони по Дунаєві, [і] були насильники слов’ян. А по сьому прийшли білі угри і успадкували землю Слов’янську, прогнавши волохів, які раніш захопили були Слов’янську землю. Бо ці угри з’явилися за Іраклія, цесаря [грецького], які ходили [з ним] на Хоздроя, цесаря перського»
Цей уривок досить адекватно відображає реалії захоплення слов’янських земель чужинцями. Справді, тюрки-болгари, які спочатку опинилися на українських землях (землі скіфів), пішли на Дунай і створили тут свою державу – Дунайську Болгарію.
Незважаючи на те, що еліта цієї держави була тюркською, переважну частину її населення становили слов’яни. З часом тут утвердилася старослов’янська мова (її навіть почали іменувати болгарською) як мова церкви, культури й державного управління. Відповідно, відбулася слов’янізація країни.
Інша доля чекала ту частину слов’янських дунайських земель, які були завойовані уграми-мадярами.
Спочатку, вважає літописець, вона була захоплена волохами, а уже після волохів сюди прийшли угри. «Повість минулих літ» дає зрозуміти, що ці завойовники опинилися на слов’янських землях давно – за часів ромейського (візантійського) імператора Іраклія (575-641), який воював із перським шахом Хосровом ІІ Парвізом (591-628). Справді, між Ромейською (Візантійською) імперією та Персією на початку
VII ст. велася війна. Отоді й начебто з’явилися угри на слов’янських землях. Схоже, було то не Подунав’я, а якісь інші терени – ймовірно, землі сучасної України. А потім уже, вкінці ІХ ст. угри-мадяри подалися в Паннонію.
Хто там жив?
Що це було за слов’янське плем’я, яке знаходилося там? «Повість минулих літ» не називає його. Однак відомо, що на захід від Паннонії живуть хорвати, яких тепер відносять до південнослов’янських народів.
На схід від Панноії, на теренах нинішньої Західної України, колись теж мешкали хорвати, яких називали білими. Показово, що діалекти сучасного Закарпаття є близькими до мови хорватів (чи то сербо-хорватської мови), а схожі топоніми зустрічаються в Хорватії й на землях Західної України (наприклад, Шумбар).
Також показово, що перша книга друкована книга розмовною українською мовою «Русалка Дністрова» з’явилася 1837 р. в місті Буді (чи то Будині – так це місто іменували слов’яни) й включала вона не лише авторські твори та українські народні пісні, а й сербські пісні, що мали поширення також у Хорватії.
Зараз Буда – «головна» частина сучасної угорської столиці Будапешту. Схоже, мадяри, прийшовши в Паннонію, зруйнували велетенський «хорватський материк», частково розбивши його, а частково мадяризувавши.
До речі, одне з найпоширеніших прізвищ в Угорщині є Горват, тобто хорват. А в угорській мові є низка слов’янських слів, що, ймовірно, прийшли від хорватів.
Також чимало топонімів Угорщини мають слов’янське походження. Чи не найяскравіший приклад – назва угорської столиці Будапешт, яка походить від назви двох міст – Буда й Пешт. Буда має «братів» на слов’янських землях – Будишин (по-німецьки Бауцен) на землях лужицьких сербів та Будейовіце в Чехії. Назва Пешт же походить від слов’янського слова печь, тобто піч.
Також найбільше озеро Угорщини Балатон походить від слов’янського слова «болото».
Зрештою, народна культура угорців в деяких моментах є близькою до народної культури слов’янських народів.
Середньовічна Угорщина
Середньовічна Угорщина нагадувала Дунайську Болгарію. За населенням, як уже говорилося, ці держави були переважно слов’янськими, але їхні еліти до слов’ян не належали. Однак болгари сформувалися як слов’янський етнос, а угорці – ні. Чому так сталося?
Очевидно, тому, що в болгар утвердилася як мова політичного життя й культури старослов’янська мова. Ця мова, до речі, мала поширення і в Угорщині, але не стала ні офіційною державною, ні мовою церкви.
Такою тут стала латина. Коли ж у часи націоналізму (кінець XVIII – XIX ст.ст.) латинська мова здала позиції, а на її місце в сфері державно-політичного життя в Західній та Центральній Європі прийшли національні мови, в Угорщині гору над слов’янськими діалектами взяла мадярська мова.
З її допомогою (через державні установи, школу, засоби масової комунікації) здійснювалася мадяризація слов’янського й іншого немадярського населення Угорщини. Принаймні вона виявилася досить успішною на теренах колишньої Паннонії. Однак не змогла «перетравити» нинішню Хорватію, Словаччину й Закарпаття.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум