Наталя Куліді
За офіційними даними, 546 дітей загинуло в Україні внаслідок російського повномасштабного нападу. Обстрілюючи міста і села, ворог нищить цілі родини. У цьому тексті розкажемо історії трьох дітей, які загинули разом із мамами. 4-місячного Тимофія та маму Анну російські військові вбили в Одесі, 8-річну Кіру та маму Віталію – у Харкові, 8-річну Софію та маму Наталію – у Лимані.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода.
Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Мам, все ж буде добре». 8-річна Софія Крячко з Лиману
Наталія Пелих із Дмитром Крячком проживали у Лимані Донецької області. Обоє мали досвід попередніх стосунків і дітей від них. А у спільній родині виховували єдину донечку – Софію.
Дівчинка народилася 30 травня 2013 року. Софійка з’явилася на світ на восьмому місяці вагітності Наталії. Маленька мала проблеми зі здоров’ям – кілька місяців пробула в лікарні.
«Дітки народжуються бежевого або червоного кольору, а вона жовтенька була. Лікарі навіть казали, що може не виборсатися. Але Соні вдалось одужати», – згадує двоюрідна сестра дівчинки, Аліна Крячко.
Батьки ні в чому не відмовляли донечці. «Вона була залюблена дівчинка», – говорить Аліна.
Соня швидко розвивалась. Їй допомагала бабуся Світлана, яка жила в Лимані неподалік. Завдяки її старанням ще до школи Соня вміла писати, читати та рахувати. Казала, що у першому класі їй не надто цікаво, бо знає все, чого там навчають.
Перша вчителька розповідає – Соня вчилася дуже добре, мала гарний та охайний почерк; любила читати і створювати різні поробки.
«Зазвичай у дівчинки було серйозне обличчя. Коли хтось жартував, у неї усміхались очі. Лише по очах можна було зрозуміти, що їй весело. Вона була скромна, тендітна. Щодня охайно та красиво вдягнена, з новою зачіскою», – говорить Олена Бєлоусова, перша вчителька Софії Крячко.
Дівчинка помічала, кому з класу потрібна допомога у навчанні, і просила у вчительки сісти поближче до цієї дитини. «Встигала і для себе стежити за уроком, й іншим допомагала», – каже Олена.
Додатково Софія займалась із репетитором англійською. Могла розповісти вірші різними мовами. У вільний час любила малювали. У майбутньому їй хотілось стати то художницею, то ветеринаркою – мрії змінювались.
«Соня була товариською, хоча під час знайомства могла трошки соромитись. Гуляла переважно біля дому. Доглядала за деревами, дивилась, як росте полуниця», – ділиться Аліна Крячко.
Дівчинка допомагала мамі готувати та й сама любила смачненько поїсти – особливо бабусині котлетки і пиріжки. Казала бабусі: «Світланко, я прийду поїсти» або «Світланко, не помирай, хто ж буде мені пиріжечки смажити?».
«На вигляд вона була більше схожа на тата. Могла надутись, якщо було не так, як їй хотілось. Іграшки їй майже не дарували. Казала, що хоче планшет, телефон чи велосипед. А ще – Соня завжди слухала маму», – розповідає Аліна Крячко.
Незадовго до повномасштабного російського вторгнення Наталія і Дмитро офіційно уклали шлюб.
«Це була щаслива родина. Дядько сам збудував дім в Лимані, в яке вклав все життя. Звів поряд сарай, гараж. Розбив великий сад. Купив велику гойдалку, про яку мріяла Соня», – каже Аліна.
Після початку повномасштабної війни родина залишилась у Лимані. Думки про те, щоб їхати, – звучали, проте остаточно такого рішення не прийняли.
«Я жила неподалік від родини Соні. Пам’ятаю, що татко наполягав, щоб Наталія з Сонею виїхали у сусіднє місто. Але дівчинка казала: «Мам, все ж буде добре – ми переможемо». Наталія мені розповідала, що коли відчувала страх, опускались руки, то саме Соня її підтримувала. Мама з донькою були дуже близькими», – розповідає вчителька Олена Бєлоусова.
Під час обстрілів родина Крячків спускалася у підвал, що був на подвір’ї. Хоча, говорить Аліна, Соня вибухів не боялась.
А за 2-3 тижні до смерті восьмирічна дівчинка почала частіше у своїх малюнках використовувати чорні чи темні відтінки. Бабуся дивувалася: «Соню, ти ж завжди малювала яскравими кольорами…».
23 травня 2022-го Дмитро пішов у гості до рідного брата. Наталія з Сонею залишились вдома. «Дядько ще так тоді сказав: «Давайте чай поп’ємо, може востаннє бачимось». Але моя мама запропонувала піти до Дмитра, щоб передати трохи солодкого Соні. Мама пішла переодягатися. Всі вирушили до будинку дяді, як почався обстріл. Вони попадали під паркан. Піднялись. Потім – знову обстріл. Знову впали. Мама підвела голову, а попереду дим. Питає дядька: «А чи це не в тебе горить подвір’я?», – пригадує Аліна.
Ворожі ракети вдарили по подвір’ю Дмитра Крячка. Знесло половину будинку. На момент обстрілу Соня з мамою були у підвалі, де їх завалило. Дівчинка в укритті тримала своїх улюбленців – домашнього щура і шиншилу.
Поранених Софію та її маму Наталію дістали з-під завалів. Вдалося взяти машину у сусіда, щоб відвезти їх до лікарні. Дмитро поїхав з донькою і дружиною.
«Дядько був у тапках, без телефону. Ми шукали через знайомих, куди вони могли вирушити, бо просто не розуміли, в який бік поїхали… У цей момент до Лиману заходили росіяни», – пригадує Аліна.
Рідним вдалось дізнатися, що постраждалих довезли до медзакладу в Краматорську. «Зв’язались із лікарнею. Медсестра сказала, що дівчинка в поганому стані, а щодо тітки – нічого сказати не можуть. Але о другій ночі дядько повернувся додому. Виявилось, що він покинув лікарню, бо Соня померла…», – каже Аліна.
Дмитро хотів одразу забрати тіло доньки, донести та поховати її вдома, але лікарі не дозволили. Тоді він вирушив додому, щоб сповістити рідних про смерть дитини. Частину шляху його підвезли, іншу – здолав пішки. Рухався через ліси, які добре знав. Переплив річку, що була на шляху.
Наступного дня, 24 травня 2022-го, від отриманих травм у лікарні померла мама Соні, 44-річна Наталія Пелих. Її з донечкою поховали у Слов’янську. Везти до тоді вже окупованого Лимана було неможливо.
«Дядько після цього прожив 50 днів. Спочатку пиячив, потім почав приходити до тями, наче кинувся активно працювати, але все ж…», – згадує Аліна Крячко.
За її словами, останні дні перед смертю Дмитро майже не спав. Йому було важко змиритись з тим, що дружина з донькою загинули. «Я не можу, вони гниють у труні, а я тут…», – казав. Він навідував розбитий будинок щодня.
Вирушив туди і 10 липня, того дня він був напідпитку, пригадує Аліна.
Дмитро Крячко повісився на шведській стінці своєї донечки Софії…
«Дідусь подумав, що сина довго немає і вирушив до будинку – там і знайшов його. Прибігли знайомі, лікар. Хоча б 20 хвилин або раніше, можна було б врятувати Дмитра…», – каже Аліна.
Дмитра Крячка поховали у Лимані.
«Пішла наша люба дівчинка. І тітка з дядьком пішли. Перший час було вкрай важко, – говорить Аліна. – Втім, потроху навчились із цим болем жити».
Бабуся Світлана залишається в Лимані: раніше готувала на всю велику родину та для маленької онучки Софії, тепер старається готувати для українських військових.
«Тьота Галочка, зі мною у школі хочуть дружити усі». Восьмирічна Кіра Машкіна з Харкова
Віталія і Володимир з Харкова були разом понад 10 років. Познайомились у ресторані, де працювали. Почали зустрічатись.
«Вова – надійний, розумний. Віталія – добра, чуйна. Друг зробив коханій пропозицію просто під час робочої зміни», – згадує друг родини Олександр Козак. Разом із Володимиром Машкіним та іншими товаришами вони одними з перших в Україні почали займатись регбі.
Віталія і Володимир узаконили свої стосунки та задумались про народження маляти.
«Донька швидко завагітніла – була велика радість для всіх у родині», – говорить мама Віталії, Олена Володимирівна.
Невдовзі стало відомо, що у Машкіних народиться донечка. Віталія під час вагітності почувалася добре. Вся родина обирала майбутній дівчинці ім’я. Хотілось, щоб воно гарно звучало з прізвищем Машкіна. Так зупинились на варіанті «Кіра».
Кіра Машкіна народилась 12 березня 2015 року. На пологах був присутнім татко Володимир. Бабуся згадує, що немовля було дуже схожим на його рід.
«Дуже вона смішна. Коли ввечері купали, голенька маленька дитина відчувала, що її всі люблять. Сміялася, заливалася. З перших хвилин і до останніх вона була така», – згадує бабуся Кіри Машкіної.
Стати хрещеною маленької покликали дружину Олександра Козака – Галину.
«Ми одразу закохалися у малявку. Чомусь у тому віці вона була схожа розрізом очей на маленьке азійське немовля. Потім переросла. Пам’ятаю, як після хрестин Вова брав доньку на ручки – а вона розміром із його передпліччя, така крихітка», – розповідає Олександр Козак.
Дитина була дуже енергійною й усіх запалювала. Рідні навіть кликали її Мауглі – через бойовий характер та бажання всюди залізти. «З неї ця енергетика аж перла. Вона завжди знаходила з усіма спільну мову, ніколи нічого не боялася. Була дуже розвинена спортивно та розумово. Кажу «була» і не вірю…», – розповідає хрещена Галина Козак.
Кіра любила, коли мама їй читала. Віталія щовечора приділяла час цій справі та загалом навчанню і розвитку донечки.
«Онука була любителькою поговорити. У крамницю зайдеш з нею, наче маленька, а у продавців спитає, як у них справи. Питають, як її звати. А вона: «Кіра Володимирівна»», – розповідає бабуся.
Маленькою Кіра обожнювала героїв мультика «Цуценячий патруль». Колеціонувала собачок, всюди їх носила у наплічнику, навіть купалась разом. Потім додалась інша іграшка – подушка-котик, а пізніше вже в наплічнику дівчинки можна було знайти і дівочі парфуми, і каблучки, і трохи косметики.
Татко Кіри, Володимир Машкін – гравець національної збірної команди України з регбі, тож спорт у житті дівчинки був змалку.
«Ходили на спортивні майданчики, там вона захопилася рукоходством, турниками. Потім віддали на скелелазіння, пізніше сподобалось дзюдо», – розповідає бабуся.
Дівчинка не любила, коли на неї підвищували голос чи вимагали суворої дисципліни. Після такого могла відмовитись відвідувати секцію.
«Дуже яскравий спогад перед очима – сильна життєрадісна дівчинка. Коли прощалися, я завжди ставав на коліно, цілував їй руку і говорив «До побачення, тітонько Кіро»», – згадує Олександр Козак.
У школі Кіра була непосидючою – їй хотілось рухатись, стрибати, а не сидіти на місці. «Та в цілому вона вчилася добре. Любила створювати поробки. Збирали з нею і шишки, і каштани. Листівки робила, підписувала та відправляла», – згадує бабуся.
«Тьота Галочка, зі мною у школі хочуть дружити усі», – так мені казала Кірочка», – додає Галина Козак.
Володимир з Віталією та Кірою активно проводили час: їздили на змагання з регбі, часто зустрічались із друзями, відвідували спортивні майданчики і парки, любили їздити на велосипедах. А ще Кіра каталась на скейті, роликах.
«Онука не соромилася висловлювати почуття. Ось вона бігає, грається, підбіжить чи кричить із кімнати «Ба, я тебе люблю». Потім підійде до дідуся «Діду, я ж тебе люблю». На день це звучало по кілька разів. Ніхто так часто не зізнавався в любові…», – говорить бабуся.
«З такою дівчинкою як Кіра ніколи не засумуєш», – дода хрещена Галина Козак.
У сім років дівчинці хотілось бути поліцейською. Потім вона вирішила стати спортсменкою, згодом – юристкою. Хоча бабуся каже – онука навіть ще не розуміла, чим займаються юристи.
Після початку повномасштабного вторгнення Володимир долучився до лав захисників України. Родина на якийсь час виїздила до Полтавщини, бо там було менше російських обстрілів, але поверталась додому.
«Одного разу вони були у нас в Харкові, стались близькі прильоти – Кіра розплакалась. Вона в сльозах питала: «Що ми їм зробили? За що нам так?». Ми лягаємо спати, каже: «Бабусю, молись». Вона знала про молитву та як можна поговорити з Богом», – ділиться бабуся Олена Володимирівна.
У 2023 році родина Машкіних остаточно повернулась додому до Харкова. «Ми вже були закордоном. Просили, щоб Віталія з Кірою приїхали до нас, хоча б на якийсь час. Запланували поїздку на цю весну. Ми часто зідзвонювались, я питала в Кірочки, що вона хоче на свій день народження у березні. Вона казала: «Тьотю Галечко, щоб тільки ви були поруч», – пригадує хрещена.
23 січня 2024 року ворог вкотре обстріляв Харків. Віталія з Кірою були вдома.
«Вибухи пролунали о четвертій ранку, потім – о сьомій. Я почала дзвонити одній дочці, другій. Ніхто не брав слухавку. Потім все ж старша відповіла, а Віталія з Кірою так і мовчали. Зять був не в Харкові, я йому зателефонувала. Він сказав, що спілкувався з рідними ввечері. Навіть не знав, що у нас обстріли…», – говорить мама Віталії.
По місцевому каналу Олена Володимирівна почула, який район обстріляли. Зрозуміла, що саме той, де жила її донька з онукою. Вона викликали таксі та поїхала на місце.
«Там побачила страшні завали... Хоча надія була – бо на місці сказали, що якихось людей вивели з будинку. Але ми шукали Віталю та Кіру по лікарнях і не знаходили. Що далі, то було складніше…», – пригадує.
З-під завалів спочатку дістали 35-річну Віталію, а за нею – 8-річну Кіру.
«Донька – добра, чесна, з підвищеним почуттям справедливості. Обожнювала свою сім'ю. Нас теж любила і поважала. Помічниця у всьому. Вона мала купу планів на це життя. Але весь свій вільний час намагалася присвятити дочці...», – каже мама Віталії.
Віталію з Кірою поховали у Харкові. «Світлі, добрі люди. Вовчик втратив їх… Просто шматок серця відірвали і викинули…», – ділиться Галина Козак.
«Любив людей, нікого не боявся, багато усміхався». 4-місячний Тимофій Гайдаржи з Одеси
Сергій та Анна з Одеси знали одне одного кілька років. Глибокі почуття у них зародились, коли в 2020-му разом перебували у молодіжному таборі на Тилігульському лимані. Наприкінці зміни хлопець та дівчина освідчились одне одному в коханні, домовились, що далі у житті будуть разом. Через кілька тижнів Сергій зробив Анні пропозицію і вона погодилась.
«Анічка з радістю відгукнулася. Справа в тому, що вона за пів року, як я їй зізнався, думала про мене, молилася Богові за мене. Я не знав цього, довідався згодом…», – згадує Сергій Гайдаржи.
Анна і Сергій були вірянами. Анна – донька пастора Одеської Пересипської церкви.
Весілля пара відсвяткувала наприкінці 2020 року. Сергій згадує, що свято було стильним і затишним, розділити своє щастя покликали понад 100 людей; хотілось би і більше, та фізично всіх не могли вмістити.
Сергій займався ремонтом та відновленням систем безпеки авто, у вільний час захоплювався фото і відеозйомками. Анна була відомою в Одесі флористикою і декораторкою. Прикрашала великі міські заклади, весілля.
Невдовзі після одруження пара дізналась, що скоро їхня родина зросте. Анна виношувала під серцем немовля. 16 жовтня 2021-го у родині Гайдаржи народилась дівчинка Єлизавета, яку лагідно кликали Лізі.
Сергій згадує – маленька була схожою на нього. Височенька з кучерявим волоссям – таким у цьому віці був і татко Лізі.
Після початку повномасштабного російського вторгнення родина Гайдаржи на якийсь час поїхала з міста до батьків Сергія. Там пробули кілька тижнів і повернулись додому. Продовжили працювати, виховуючи маленьку донечку.
На початку 2023-го стало відомо, що невдовзі молоді знову стануть батьками.
«Ми так зраділи. Бог нам дав Тимофійчика. Були щасливі, що матимемо ще одну дитину», – розповідає Сергій Гайдаржи.
Татко згадує, що друга вагітність Анні давалась трохи складніше. Втім, вона все одно встигала все: і разом із чоловіком виховувати Лізі, і готувати та поратись по дому, і працювати.
«Дружина зі сходів до пологів не злазила. Оформлювали великі весілля, ресторани, кафе. Часто це відбувалось у ніч із п’ятниці на суботу. Я залишався з нею, допомагав. Анюта це робила, тому що горіла своєю справою. Вона була спритна, все встигала»,– говорить Сергій Гайдаржи.
16 жовтня 2023-го Гайдаржи відсвяткували другий день народження Лізі. Влаштували свято, Аня гарно оформила локацію, зробили фотосесію. А вже через чотири дні, 20 жовтня 2023-го, на світ з’явився син пари – Тимофій Гайдаржи.
«Лізі була в нас як модель, така довга. А Тімоша – малесенький та кругленький. Манюня – у порівняні з сестричкою. Обрали синові гарне грецьке біблійне ім’я», – ділиться татко.
Сергій говорить, що Лізі немовлям була спритна та емоційна. Весь час спала на ручках. А Тимофій міг самотужки заспокоюватись на ліжечку чи дивані – де тільки не покладеш. Татко називав його «втіхою» в родині.
«Лізі дуже добре поставилась до братика. Вона намагалась про нього дбати та піклуватись», – розповідає Сергій.
«Є такі діти, які тільки з мамою, тільки біля неї спокійні. А Тимофій любив людей. На зібраннях у церкві його могли всі брати на ручки, він не боявся. Усміхався», – згадує дядько Тимофія, брат Анни, Сергій Сідак.
Татко говорить, що маленьким Тимофієм не могли натішитись. Після пологів Анна Гайдаржи невдовзі повернулась до роботи – за можливості брала замовлення на декорування. Їй подобалось створювати навколо себе красу.
«Вона була дуже талановитою у дизайні та декорі. Коли приходила до когось додому, приносила з собою якусь річ для декорування. Підсвічник чи, наприклад, свічку. Вона хотіла зробити цей світ красивішим. Хотіла, щоб люди усміхались. І вона сама любила усміхатись», – говорить брат Анни, Сергій Сідак.
Сім’я Гайдаржи часто гуляла на березі моря, любила спостерігати за заходом сонця.
1 березня 2024-го припало на п’ятницю. Анна оформлювала кав’ярню друзів – дуже втомилась. Повернувшись додому, разом із чоловіком запланували наступного дня, у суботу, поїхати до батьків, яких давно не навідували. Родина вклалась спати. Сергій заснув з зі старшою донечкою Лізі у дитячій, Анна – у спальні з маленьким Тимофієм.
«Анюта зазвичай кликала мене до себе, а цього разу не покликала. Як малюка нагодувала, так і заснула. Він у неї під ручкою був, під пахвою. Пригорнула до себе…», – розповідає Сергій.
Кімнати праворуч і ліворуч обвалилися повністю
У ніч на 2 березня російські військові атакували Україну безпілотниками. Близько 01:17 вночі один із них влучив у 9-поверховий житловий будинок у Пересипському районі міста. Квартира Гайдаржи була на другому поверсі будинку.
«Кімнати праворуч і ліворуч обвалилися повністю. А ми з Лізі залишались по центру, такий острівочок із кімнат над нами та під нами, які встояли. Я швиденько схопив швиденько. Вийшов із дитячої, ліворуч дивлюся, де була наша спальня, де Анюта з малим… А там нічого, обвал… Лише двері відчинені», – розповідає Сергій про перші миті після атаки.
Йому з донечкою вдалося вибратися з-під завалів. Тато віддав Лізі поліцейським, а сам долучився до розкопування постраждалих.
«Чув жіночий крик. Подумав, що це Анюта. Копали – я поранив руки об бетон. Дістали дівчину-сусідку. Вона з восьмого поверху впала на перший. Її накрило плитою, залишилася живою. Всюди був бетон перемішаний з піском, з пилюкою. Шматки арматури. Не було шансів, щоб ще хтось врятувався з-під таких завалів…», – каже чоловік.
Наші рятувальники дуже дбайливо та обережно діставали тіла
Лише близько 17.00 під завалами виявили тіла Анни і Тимофія Гайдаржи. Вони так і були на тому ліжку, де заснули. Жінка притискала до себе маленького синочка.
«Ліжко під час вибуху піднялося. Їх накрило ковдрою і матрацом… Рідних діставали понад дві години. Це не просто взяв плиту та підняв. Це шматки плит, арматура… Ти починаєш діставати – воно все рветься. Потрібно відпиляти. Наші рятувальники дуже дбайливо та обережно діставали тіла. З повагою…», – каже Сергій.
Від атаки на одеську багатоповерхівку загинуло 12 людей, з них п’ятеро – діти.
Анну і Тимофія Гайдаржи поховали в Одесі. Нині Сергій із Лізі живе з батьками дружини. Говорить, що донька так і не зрозуміла, що сталось тієї ночі. Та після обстрілів почала боятись тривог.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
Форум